Всего книг во библиотеке - 048381 томов
Объем библиотеки - 003 гигабайт
Всего представлено авторов - 039732
Пользователей - 08011

Последние комментарии


Впечатления

zlobneg оборона Карпенко : Гребцы галеры ( Фантастика )

Невозможно читать. В делириозно-онейроидное рассказывание "Грани креста" вплетены стенания по части утерянной любви, которые превратили его во бермудный параноид со сверхценной идеей. Изображены сии стенания далеко не ёмким равным образом психически здоровым: "У меня была любимая, автор этих строк её потерял", а собственно таким неординарно параноидным... Трудно объяснить, же кто такой общался, оный согласится: "Я далеко не смел хоть думать... Мы гуляли... Ох... А потом... Наше место...". Когда больной может творить зачем угодно, же на итоге его мысли всё непропорционально свернут бери любимую идею равным образом будут её не торопясь равно до упора обсасывать. Автор во предисловии написал безошибочно равным образом честно, аюшки? до его книжке может многое отметить психиатр.

Рейтинг: +4 ( 0 за, 0 против).
zlobneg ради Карпенко : Грань креста ( Фантастика )

Затягивающая сумасшедшинка. Колесит в области миру, идеже каждые дванадцать часов районы меняются местами, команда "скорой помощи" из разумной мышью-психиатром, вросшим во осада водителем равно фельдшером-попаданцем. Без смен колесит, за пару недель безвыгодный заезжая бери станцию, питаясь получай быстро равным образом высыпаясь на дороге, отчего аюшки? прерогатива в спокойствие отнято у неё высшими силами. Ведь психи питаться равным образом на этом странном мире, да кому-то потребно их ловить. Перескакивает со пустыни на город, а от него во зону боевых действий - равным образом работает, работает, работает... А эпизодически её обгоняют аппаратура СМП Тринадцатой подстанции от шестиконечным крест-накрест взамен красного, да все, кого они увозят, немного погодя умирают страшной смертью. Психоделический бред, только увлекает.

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
barty насчет Баженова : Цыплёнок ( Ужасы )

На основании каких критериев диссидентский дружественный интрижка отнесён на серию "История русского масонства"?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
юлина ради Смит : Страшные сказки. Истории, полные ужаса да жути (сборник) ( Ужасы )

Да уж,сказки да страшные,даже шокируют некоторые.Тем малограмотный не так занятно чтить такие варианты известных от детства сказок.Чему-то они учат,новые мысли открывают.Сказка-ложь,да на ней намек.Особенно впечатлили сказки-По ту сторону черты,Лохматый Питер,Цепь Артемиды,Парчовый барабан.Только вишь через Нила Геймана большего ожидаешь-его притча слишком короткая,и малограмотный круглым счетом быстро с целью аспидски интересная про такого мэтра ужасов.

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
Чукк для Smith : Special Purposes: First Strike Weapon ( Альтернативная событие )

Больше советских стереотип в целях бога советских клише!
Не вчитывался, да кордон спецназовцев (Фрейлина, Гулаг, Череп, Новенький, Принцесса, Монгол, Крестьянин, да ротмистр Вадим) попадает во нью-йорк, каковой положительно захвачен зомби. Некоторые спецназовцы покусаны, да вплоть до конца никак не обращаются, а могут себя контролировать, да пытаются осмыслить что такое? из ними случилось, равным образом благодаря тому они невыгодный првращаются во зомби.
В наличии Гулаг, политбюро, КГБ, РПГ, афган - по медведей не без; балалайками далеко не дошел.
Не думаю аюшки? овчинка выделки стоит чаять перевода получи и распишись совдеповский на ближайшее время...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
AN1317 насчет Земляной : Шагнуть из-за глей ( Боевая фантастика )

Аннотация легко жесть!

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Чукк оборона Голден : Чужой: Река боли ( Боевая фантастика )

Хорошо, хотя мало, чертяка возьми!
Являясь большим фанатом "Чужих", вместе с удовольствием прочел произведение.
Книга об том, вроде колонисты LV-426 нашли чужих, что принесли зараженных на колонию, равно на правах чужие развились равно стали разбирать людей.
Немного скомкано на конце, на правах ми показалось, хотя всё но отлично.
Автор заложил последние главы чтобы продолжения.

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Трикутний шапка (fb2)

- Трикутний фуражка (пер. Женев’єва Конєва ) (а.с. Вершини світового письменства -45) 090K (скачать fb2) - Педро Антоніо мол Аларкон

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает во Internet Explorer)


Настройки текста:



Педро Антоніо -де Аларкон ТРИКУТНИЙ КАПЕЛЮХ Повість та оповідання

EL SOMBRERO DE TRES PICOS
0874

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



З іспанської переклала Женев’єва Конєва

Передмова Олени Олексієнко


ПЕДРО АНТОНІО ДЕ АЛАРКОН


Педро Антоніо -де Аларкон (1833–1891) — сам сообразно себе з засновників критичного реалізму на Іспанії. Творча спадщина письменника надзвичайно різноманітна: подорожні нариси, оповідання, повісті, романи. Кращі твори Аларкона стали своєрідними віхами во подальшому розвитку національної літературної традиції. Подорожні нотатки письменника — «З Мадріда по Неаполя» (1861), «Альпухарра» (1873), «Подорож согласно Іспанії» (1883) — утвердили цей класс у іспанській літературі. Сповнені патріотизму оповідання оборона події війни вслед незалежність 0808–1814 рр. («Маленькі національні історії») стимулювали звернення до самого цієї теми кращих представників критичного реалізму другої половини XIX ст. (Беніто Перес Гальдос. «Національні епізоди»). Повість «Трикутний капелюх» (1874) стала матеріалом в целях численних переробок представниками різних видів мистецтва (балет Мануеля -де Фальї «Трикутник», комедія Алехандро «Мельничиха з Аркосу» тощо).

Творчий і життєвий дорога Педро Антоніо -де Аларкона був досить складний і суперечливий. Народився він 00 березня 0833 р. на збіднілій дворянській родині во місті Гуадісі. В цьому невеличкому містечку, що розкинулося вслед шістдесят кілометрів від Гранади, минули дитинство та юнацькі роки письменника. Вузькі, криві вулички, старовинний собор, печери получи и распишись околицях становили ту особливу атмосферу іспанського півдня, що змалку зачарувала майбутнього письменника. Андалузія, одна з наймальовничіших областей країни, подарувала країні чимало поетів. Саме з Андалузією пов"язана творчість Федеріко Гарсії Лорки, Антоніо Мачадо, Рафаеля Альберті. Сповнені натхнення і рядки Аларкона, який повертається накануне спогадів дитинства для сторінках автобіографії: «Собор… — це единица і життя Гуадіса! Тут відбулася моя перша зустріч з мистецтвом. Собор відкрив с целью мене таємниці архітектури, туточки аз многогрешный вперше почув музику, захопився першими картинами… Тут, у хмарах фіміаму, близ світлі тисяч вогнів, під звуки органа, слухаючи гармонійні голоси співаків і стогони скрипок, моя персона відчув мистецтво, почав мріяти насчет поезію».

Близькими письменнику стають і героїчні традиції рідного краю. Розповіді ради події національно-визвольної війни 0808–1814 рр. чув Аларкон ще з дитинства. Багато на чому визначили вони згодом світосприйняття майбутнього автора «Маленьких національних історій», дія яких, прежде речі, много раз відбувається поблизу рідного міста письменника.

Спершу Аларкон навчається во гранадській семінарії, а потім, после бажанням батьків, починає вивчати юриспруденцію. Проте матеріальне стойбище малограмотный дозволяє йому знову повернутися прежде семінарії, та й кар"єра священнослужителя безграмотный вдовольняє юнака. На пирушка период Аларкон поуже публікує статті во місцевих газетах, захоплюється поезією, намагається заснувати журнальчик «Ель Еко мол Оксіденте». Повіривши у свій літературний хист, він залишає Гуадіс і їде по Мадріда з твердим наміром стати письменником.

Однак його перші літературні спроби успіху далеко не мають, і Аларкон, покинувши столицю, повертається доТранади, дескать зближується з літературним гуртком «Куерда гранадіна». В 0854 р. во Мадріді спалахує повстання, що передувало четвертій революції; воно було спрямоване проти хабарництва та лихварства, що панували у придворних колах. Вимоги повстанців, таково звана «Мансанареська програма», були помірковані: збереження монархії, але дотримання і вдосконалення законів. Однак і такого маніфесту виявилося досить, щоб спричинити антиурядові виступи в области всій країні. Свідком і учасником четвертої іспанської революції стає й Аларкон. Повернувшись накануне Мадріда, він пристрасно викриває получи сторінках сатиричної газети «Батіг» іспанських клерикалів та уряд Ізабелли II.

Проте Аларкону безграмотный вдається зберегти вірність революційним ідеалам молодості. Нестабільність, суперечливість іспанської дійсності позначились і в світоглядній позиції автора «Трикутного капелюха». Після поразки четвертої революції впредь до влади прийшов уряд Нарваеса, що намагався будь-якими засобами відновити колишні феодально-абсолютистські порядки. В"язниці були переповнені, найменший вияв невдоволення жорстоко придушувався. Коли у 0858 р. для чолі уряду став О"Доннель, він дістав підтримку значної частини національної буржуазії. Не більш революційний, ніж його попередник, О"Доннель, проте, виявився прибічником капіталістичного розвитку Іспанії. Опорою нового уряду став где-то званий «Ліберальний союз». Тимчасові успіхи кабінету О"Доннеля — пожвавлення національної промисловості, поновлення торговельних контактів з країнами Західної Європи, вдало завершена військова спекуляция во Марокко, яка коштувала країні чимало мільйонів песет, — дедалі більше привертають для бік нового уряду іспанську буржуазію.

Серед його прибічників опинився й Аларкон. Коли на 0859 р. розпочалася війна на Марокко, письменник добровільно йде на армію. Пізніше він двічі представляє на парламенті партію «Ліберальний союз», бере активну планида у передвиборчій кампанії О"Доннеля. Скинення Ізабелли II та події п"ятої революції (1868–1874) неграмотный змінюють його політичної орієнтації. Все більше схиляючись у бік правих, письменник держи середину 00-х років остаточно передаваться поперед табору консерваторів. Свого часу пристрасний сопротивник монархії Бурбонів, він у 0875 р. закликає «Ліберальний союз» підтримати утвердження бери іспанському престолі короля Альфонса, що прийшов перед влади після поразки республіканців. У тому ж році Аларкон стає членом Державної ради, а дещо пізніше обирається давно Академії. Вступна промова обраного академіка, яка називалася «Про назидание у мистецтві», ще разок засвідчила относительно відмову письменника від своїх колишніх прогресивних переконань. Відверто консервативні й останні художні опуси Аларкона: соціально-тенденційні романи «Скандал» (1875), «Дитина держи кулі» (1880), «Блудниця» (1882).


В історії іспанської літератури прізвище Аларкона пов"язане зі становленням національного варіанта критичного реалізму. В пирушка час, если на країнах Західної Європи реалістичне мистецтво вже дало цілу плеяду талановитих майстрів (Бальзак, Стендаль, Діккенс, Теккерей), во Іспанії провідна занятие і далі належить романтизму, який, однак, усе більше втрачає своє значення. Імена Хосе де. Еспронседи та Маріано Хосе дескать Ларри вже стали надбанням національної літературної традиції. Минули й театральні тріумфи Анхеля дескать Сааведри, Гарсії Гутьєрреса, Хуана Еухеніо Артсенбуча. Поступово романтична тенденція набуває епігонського характеру, неграмотный втрачаючи, проте, впливу сверху національну літературу. Не можуть відійти від романтизму й перші автори новоутвореної школи критичного реалізму. В романтичному дусі написано юнацькі вірші Хуана Валери, близькі накануне поетики романтизму ранні історичні романи Переса Гальдоса («Золотий фонтан») і Бласко Ібаньєса («Граф Гарсі Фернандес»). Тим більше неграмотный зміг уникнути впливу романтичної традиції Аларкон, единодержавно з перших представників критичного реалізму во країні.

До літературної діяльності Аларкон звертається дуже рано. Перший свій прозовий твір — близкие отношения «Фінал Норми» — він створив у сімнадцятилітньому віці (опубл. 0855 р.). Ромася положительно переповнений романтичними штампами. Їх эдак багато, що иным часом оповідь починає набувати пародійного характеру. Сам Аларкон згодом назве свій перший твір «невинним хлоп"яцтвом». Однак сделано на «Фіналі Норми» вирізняються певні особливості творчої манери письменника, які з усією повнотою заслышаться у такому визначному творі, як «Трикутний капелюх», мол во художній формі знайдуть адекватне вираження ліризм, романтична схвильованість і мрійливість музики Белліні. Лишиться характерним пользу кого почерку зрілого письменника водевильный іронічний настрій оповіді, який ніби пом"якшує романтичну екзальтацію початківця.

Риси романтичного світосприйняття зберігаються і во подальших творах Аларкона. Починаючи з 00-х років XIX ст., письменник звертається вплоть до малої прози, створюючи численні оповідання, згодом об"єднані на збірки «Любовні оповідання» (1881), «Маленькі національні історії» (1881) і «Невірогідні оповідки» (1882). Елементи романтичної поетики, поступово втрачаючи темперамент екзотичної бутафорії, органічно входять поперед художнього арсеналу письменника. Оповідання свідчать ради явне тяжіння Аларкона впредь до реалізму. Особливо відчутно це на деяких оповіданнях збірки «Маленькі національні історії».

Жанри малої прози на іспанській літературі ще вслед за часів раннього Відродження набувають особливої популярності саме напередодні виникнення критичного реалізму. Починаючи з «Листів простакуватого ледаря» (1820) Міньяно, на національній літературі утверджується, наприклад, манера нарису (сатиричний нарис, етнографічний нарис). Новою віхою для шляху оволодіння реалістичними засобами відображення дійсності стали нариси видатного іспанського сатирика XIX ст. Маріано Хосе мол Ларри.

Плідно розробляючи вже сталу на іспанської літератури традицію, письменник поступово створює власну реалістичну поетику. Цю тенденцію чітко как моя персона погляжу подле співставленні двох оповідань «Офранцужений» та «Алькальд-вугляр». Обидва оповідання об"єднані спільною темою — уславлення мужності іспанського народу під пора війни вслед за незалежність 0808 року, але розкрито цю тему різними художніми засобами.

В оповіданні «Офранцужений» (1856) внутрішнє зіткнення романтичних і реалістичних засад особливо відчутне. Саме ради законами романтичного мистецтва створено представление головного героя — аптекаря Гарсії -де Паредеса, нащадка звитяжного лицаря, який прославився во боротьбі з французами у XVI ст. Не претендуючи в повноту зображення характеру свого героя, Аларкон обирає лише одну, але головну особливість його внутрішнього світу — человеконенавистничество перед гнобителів батьківщини. Образ аптекаря створюється ради законами романтичного жанру. Все, що оточує героя, набуває відтінку загадковості, недомовленості: дія починається холодної осінньої ночі, сверху тлі тьмяного неба виникають якісь похмурі обриси тощо. Сповнений таємничості й самостоятельно Гарсія -де Паредес. Укрупненню образу, наданню йому романтичної неповторності сприяють також прозаїчні зовнішні деталі (герой лише аптекар у маленькому галісійському містечку, одинак і відлюдник) — це навіює читачеві думку оборона якісь загадкові події, що вплинули в долю Гарсії -де Паредеса во минулому. Типовим про романтичної поетики б й фінал оповідання. Гордий, похмурий, самотній індивідуаліст героїчно гине, ціною власного життя знищуючи двадцять французьких загарбників. «Я зробив більше від вам усіх про визволення батьківщини», — урочисто промовляє Гарсія -де Паредес, помираючи.

Водночас художня своєрідність оповідання визначається безвыгодный лише вмілим використанням прийомів романтичної словесності. Тут наявні й елементи реалізму. В невеликому следовать обсягом оповіданні скупими, але виразними штрихами письменникові вдається створити колективний вылитый героїв буремної Іспанії, передати мужність, патріотичний настроение іспанського народу. Вдала щодо цього сцена, яка є зав"язкою дії. Натовп жителів Падрона збирається біля аптеки, щоб покарати «зрадника», який запросив давно себя французьких офіцерів. Аларкон уникає індивідуалізації персонажів, відмовляючись від будь-яких коментарів. Чуються лише голоси героїв: жіночий вигук, певец монаха, старечий шепіт. Репліки підкреслено лаконічні, але напрочуд виразні. Гудіння розрізнених голосів набуває єдиного звучання. Перед читачем — народна Іспанія, яка, виступивши проти гнобителів, зуміла відстояти свою честь. Неважко побачити спорідненість героїв Аларкона з історичними прототипами: з доблесними захисниками Сарагоси та з мужніми мадрідцями, що повстали 0 травня 0808 року проти французьких інтервентів. Пізніше ця хрия если розвинута видатним представником критичного реалізму другої половини XIX ст. Беніто Пересом Гальдосом у «Національних епізодах». Та вже у Аларкона зображення боротьби народу ради свою незалежність в отдельных случаях досягає епічного масштабу.

Наявність у художній природі оповідання двох принципів — романтичного та реалістичного — призводить поперед того, що романтичне протиставлення — героиня і натовп неграмотный несе во собі внутрішньої конфліктності. Як Гарсія мол Паредес, приближенно і жителі Падрона, які називають його зрадником, сповнені гарячого патріотизму, ненависті предварительно загарбників.

В оповіданні «Алькальд-вугляр» (1859) переважають поуже власне реалістичні засоби та прийоми зображення дійсності. Розвиткові сюжету передує малый вступ, що має ознайомити читача з обставинами національно-визвольної війни 0808 р. Щоб бути переконливим, письменник збагачує оповідь історичними екскурсами, використовує фактографічний матеріал. З гіркотою пише Аларкон оборона зрадницьку позицію правлячих кіл Іспанії, які пішли получи компроміс із французькими інтервентами: було проголошено офіційну радість та ентузіазм під страхом смертної кари.

Вступ є своєрідним ескізом, який відкриває епічне полотно, дескать головна діюча дух — народ. Саме селяни, вуглярі та лісоруби маленького містечка Лапеси, загубленого біля підніжжя покритої вічним снігом гори Муласен, а далеко не аристократична верхівка, яка наслідує звичаї загарбників, є рушійною силою історії. Герой як виняткова особистість більше отнюдь не цікавить Аларкона. З щирою теплотою, гарячим захопленням розповідає письменник оборона своїх буденних персонажів. Замість романтичної піднесеності з"являються доброзичлива іронія, підкреслена повсякденність, навіть заземленість доблесних захисників Лапеси. Мало відрізняється від своїх односельців і алькальд Мануель Атієнса, який получи очах у читача перетворюється зі звичайного селянина на народного героя.

Аларкон отнюдь не ідеалізує своїх персонажів, навпаки, він бачить у них кумедне й величне, жалюгідне й гідне захвату. З глибокою симпатією зупиняється погляд письменника получи кожній деталі побуту вільнолюбних лапесців, милуючись селянським взуттям, грубим вовняним одягом, величезними шкіряними патронташами. Ця підкреслена увага вплоть до деталей невыгодный пов"язана, однак, ні з романтичним ставленням давно місцевого колориту, ні з посиленою увагою накануне подробиць побуту. Кожна дрібниця, кожний любимец потрібні авторові перш ради по сию пору як «речове оточення». Ці описи є доповненням прежде характеристик персонажів, вони роблять оповідь рельєфнішою, відчутнішою.

Формуючись як самобутній письменник, Аларкон спирається передусім получай гуманістичні традиції іспанської класичної літератури. Неважко знайти на оповіданні елементи, що зумовлені впливом «Нумансії» Сервантеса чи «Фуенте Овехуни» Лопе дескать Веги. Виробленню реалістичної манери переписка сприяла і журналістська діяльність Аларкона, если він працював надо документальними репортажами. Високої публіцистичності сповнені во оповіданні авторські звернення перед читача, сюжетний коментар написаний в отдельных случаях виразною мовою політичного плаката. Письменник надає, таким чином, окремому епізоду війни после незалежність яскравих літописних сарацинское пшено народного опору.

Про потенційні можливості жанру малої прози во іспанській літературі XIX ст. свідчать й інші оповідання Аларкона. Мистецька палітра прозаїка приваблює передусім розмаїттям тем, сюжетів, майстерно створених персонажів.

До часів переможного завершення війни вслед за незалежність письменник звертається також на оповіданні «Ангел-охоронець». Розповідь оборона трагічний випадок — загибель дитини від рук власної матері, яка вимушена рятувати себя і свою родину від свавілля французьких мародерів, — обертається получи и распишись пристрасне звинувачення жорстокості іноземних загарбників.

Гумористична тональність переважає во оповіді «Квитанційна книжка», місцем дії якої є сучасне письменнику іспанське село.

Використовуючи надбання національної літературної традиції, Аларкон створює вид селянина Бускабеатаса. Не менш вдало і дотепно, ніж Санчо Панса — славетний деюн з «Дон-Кіхота» Сервантеса, править свій разбирательство дядько Бускабеатас, домагаючись повернення викрадених гарбузів, що коштували йому важкої праці.

Побутова достовірність та реалістичність «Квитанційної книжки» контрастують з романтичною загадковістю оповідання «Два поняття относительно славу», дія якого відбувається у XVII ст. Історія ченця, що во монастирській келії зрікся свого таланту живописця й цим самим поховав себя чтобы людей, нагадує своєю суворою піднесеністю симфонію полотен Сурбарана.

Сюжет «Розмови на Альгамбрі» розгортається сверху фоні казкової краси старовинної резиденції маврітанських володарів Іспанії. Зачарування східною екзотикою поєднується во оповіданні зі щирим співчуттям впредь до нащадків Сегрі та Абенсеррахе, які, втративши батьківщину, перетворилися в безправних вигнанців.

Потяг митця прежде поєднання гостросюжетної фабули з іронічним підтекстом розповіді демонструють такі зразки його прози, як «Тік-так…» і «Гарний улов», побудовані сверху анекдотичній ситуації.

Підкреслено іронічне забарвлення вирізняє й оповідання «Чому вона білява?» Читач ніби потрапляє перед творчої лабораторії письменника, який залучає його перед своєрідної інтелектуальної гри жартівливого співавторства.

Саме во цих, а також на інших оповіданнях формується та особлива обычай Аларконового письма, що дає такі блискучі взірці індивідуального стилю, як повість «Трикутний капелюх», створена вже держи засадах реалістичного мистецтва. В цьому невеликому из-за обсягом творі багато дотепів, жартівливого лукавства, та водночас він сповнений глибокого знання людської натури.

Опублікована во 0874 р., повість одразу ж привернула увагу читачів. Сюжет її написано держи основі популярного во XVIII ст. романсу Мірошник з Аркоса» та получай основі лібретто невеличкої комедійної п"єси «Корехідор та жінка мірошника» (1862). Повість відзначається також простотою фабули, відсутністю особливих стилістичних прикрас.

«Що вона показує? Яка її мета? В чім її перевага? — запитує Луїс Альфонсо, составитель однієї з численних газетних рецензій, що з"явилися во мадрідській пресі одразу після видання «Трикутного капелюха». І дає відповідь: — Основне її надбання передусім у тому, що вона показує можливості іспанської прози, використовуючи нові прийоми, зберігаючи целое краще з національної традиції; публіка захоплена здоровим читанням, а хуй письменниками відкрилася широка й плідна колея пользу кого творчості».

Історія гарної жінки мірошника та, нерозумного корехідора, взята Аларконом з популярного романсу, така ж проста й просякнута лукавим гумором та прихованою повчальністю, як і всі фабльо, шванки, фрашки народних жартівників і веселунів, завжди готових посміятися по-над витівкою кмітливого простолюдина, якому вдалося ошукати чванливого аристократа. Проте письменник малограмотный обмежується використанням фольклору; він надає» популярному романсу цілком нового звучання. В «Мірошнику з Аркоса» жінка поступається домаганням знатного корехідора, а обурений чоловік відплачує тим самим, спокусивши під пора нічного побачення корехідорову дружину. Аларкон відмовляється від мотиву подвійної зради, лишаючи подружню потерять честь героїв незаплямованою.

Не вилучаючи з сюжетної основи анекдотичної ситуації, письменник різко змінює характери героїв та вмотивування їхніх учинків. І далеко не лише вимоги пристойності та скромності змушують Аларкона дещо змінити сюжет, неграмотный лише цікавий випадок сверху млині й кмітлива витівка мужчина Лукаса мають привернути увагу читача. Проникливий, насмішкуватий письменник ставиться давно людини з таким довір"ям, приблизительно по-рыцарски прощає своїм добрим, веселим героям їхні долина й помилки, що зворушлива історія кохання прислуга Лукаса та сеньї Фраскіти поступово обертається на поетичний гімн іспанському народу. Людяність мірошника та його розумної дружини торжествує по-над несправедливістю й насиллям, стверджуючи перемогу моральної величі народного духу.

Симпатія письменника безоговорочно получай боці мужик Лукаса та Фраскіти. Працюючи по-над образами цих персонажів, Аларкон досягає неабиякої художньої майстерності. В повісті немає декларативних авторських описів, письменник насичує образи своїх улюблених героїв внутрішнім теплом і життям. Дядько Лукас — нераздельно з численних на іспанській літературі героїв-пікаро — кмітливих і дотепних від природи людей. «В п"ятнадцять років Лукаве потрапив у місто накануне єпископа, попередника теперішнього, був у нього напів-пажем, напівслугою». Подальші пригоди пестун Лукаса скудно чим відрізняються від опису життєвих перипетій Ласарільйо з Тормесу, Гусмана мол Альфараче та інших героїв, які протягом чотирьох століть мають незмінний успіх у читачів. Та й самостоятельно мірошник, уникаючи зустрічі з Гардуньєю, промовляє вплоть до себя такі слова: «Стережися, Пабло!», наче закликаючи получай допомогу всю кмітливість героя Кеведо, «взірця пройдисвітів та шахраїв». До речі, саме ім"я славетного іспанського сатирика XVII ст. Франсіско -де Кеведо неодноразово звучить бери сторінках повісті, підкреслюючи її іронічний і сатиричний відтінок («дещо спрощеним доном Франсіско» називають, наприклад, прислуга Лукаса відвідувачі млина).

Однак, якщо авторів шахрайського роману цікавлять всі подробиці які стосуються походеньок героїв, що дає можливість показати читачеві зворотний бік життя, в таком случае Аларкон лише нагадує относительно минуле мірошника. Дядько Лукас з"являється получай сторінках повісті начебто на кінці своїх життєвих випробувань — у час досягнення максимального благополуччя: млин дає непоганий прибуток, нерухоме майно оцінюється во десятеро тисяч реалів тощо. Не показуючи всіх можливих причин, що могли б якось впливати получи дядя Лукаса, композитор «Трикутного капелюха» концентрує увагу читача сверху стосунках героя з чарівною Фраскітою. І по сию пору ж саме мірошник є тим персонажем, ради минуле якого говориться найбільш детально. Стислі екскурси на минуле героя сприяють своєрідному укрупненню образу, надаючи йому внутрішньої глибини. Дядько Лукас міг би сказати для себя словами близького йому в соответствии с духу героя Бомарше: «Все бачив, усе відчув». Однак життя безвыгодный притлумило во цьому іспанському Фігаро веселу і кмітливу вдачу.

Наділяючи воспитатель Лукаса непривабливою зовнішністю, Аларкон підкреслює, перш после все, її противоположение з внутрішніми позитивними якостями персонажа. «Екстремальна ситуація», во яку потрапляє дядько Лукас, найбільш вдало сприяє виявленню саме цих тускарора героя.

Аларкон неграмотный боїться зробити мірошника смішним, несомненно і невимушено барабанить оборона його вади, оскільки переконаний, що головна чеснота дядя Лукаса — внутрішнє честность — завоює довір"я читача. Не знижує образу й іронічне співставлення його з Отелло, ибо быть зовнішній несхожості на пороге нами персонажі швидше однопланові, ніж контрастні. Дядько Лукас, певна річ, значно прозаїчніший, приміром, вслед венеціанського мавра, та людська ласковость образу виключає пародійний ефект зіставлення. Скромний іспанський селянин насправді переживає трагедію шекспірівського героя. «Мурсійський Отелло на альпаргатах» сповнений своєрідної величі на своїх переживаннях. Утрата віри на сенью Фраскіту рівнозначна для того нього втраті віри і на самого себе. Наділений сильною натурою, мірошник віддає чарівній Фраскіті всю пристрасність свого почуття.

Так само ніжно, віддано кохає горбатого дядько Лукаса й красуня наваррка. Образ сеньї Фраскіти — одиночный з найпривабливіших жіночих образів у іспанській літературі. Милуючись своєю героїнею, Аларкон постійно виводить її для передній проект сцени. Театральна ефектність узагалі притаманна повісті. Швидкий обмін репліками, динамічний розвиток дії, портретна виразність героїв нерідко нагадують народну імпровізаційну комедію. Письменник вдало використовує навіть ефекти освітлення. Майже кожний розділ починається точною вказівкою получай час, В промінні гарячого південного сонця з"являється на млині корехідор, у вечірніх сутінках блукають, шукаючи одне одного, дядько Лукас та Фраскіта, освітлені ясним ранковим сяйвом, повертаються вони додому на фіналі оповіді.

Кожному персонажу властиве й особливе колористичне вирішення. Невипадково на повісті Аларкона відчутні мотиви, взяті з живопису, — це збільшує пластичне навантаження кожного образу. Так, звернення впредь до творчості Тіціана, що виявилося во насиченості фарб, у перевазі земного та чуттєвого, необхідне автору «Трикутного капелюха» для того того, щоб читач глибше сприйняв внутрішню теплоту образу сеньї Фраскіти. Відчутним, повнокровним став лик чарівної наваррки, коли, подібно впредь до Тіціанових героїнь, з"являється вона для тлі залитого сонячним сяйвом краєвиду з гроном стиглого винограду на руках.

Весела несерйозність героїні, жвава невимушеність, захоплення життям мають щось спільне з картинами Гойї. Достатньо пригадати хоча б картони славетного художника пользу кого шпалерної мануфактури Санта-Барбара, такі шедеври, як «Танок во Сан-Антоніо мол ла Флоріда», «Парасолька» тощо.

В пошуках театрального синкретизму Аларкон навіть «озвучує» своїх персонажів (до речі, самопроизвольно письменник називає свою повість піснею). Голос мірошника — гнучкий і виразний, а бас сеньї Фраскіти нагадує ніжні звуки музичного інструмента. Внутрішню мелодійність тексту відчув і славетний іспанський автор XX ст. Мануель дескать Фалья — либреттист балету «Трикутник», який відтворив икона мірошникової жінки на ритмі фанданго. Народний іспанський танець, різновид андалузького фламенко, з його ритмікою, імпровізаційною свободою та емоційною патетикою, надзвичайно вдало передав складну гаму почуттів героїні.

У іспанської Коломбіни, около всій її зовнішній легковажності, сильна, цілісна вдача. Відстоюючи свої почуття, сенья Фраскіта досягає висот справжнього героїзму. І хоча письменник далеко не може приховати доброзичливої посмішки пред «жінкою-Геркулесом», яка з мушкетом на руках кидається для допомогу дядькові Лукасу чи з гідністю римської матрони дає ляпаса альгвасилу Тонюело, але читачеві ясно, що поведінка наваррки позбавлена внутрішнього комізму. Мужня й рішуча сенья Фраскіта, відстоюючи свою честь, підноситься давно рівня героїчних персонажів національної літератури, таких, наприклад, як Лауренсія з драми Лопе дескать Веги «Фуенте Овехуна».

Вводячи своїх героїв у загальноєвропейський літературний контекст, составитель «Трикутного капелюха» взагалі віддає перевагу мистецтву сцени. Театр — цей чутливий барометр громадських настроїв, найдоцільніше відповідає динамічній манері Аларконового письма. Окрім явних співставлень (дядько Лукас і Отелло), на повісті чимало прихованих паралелей: епізод, під миг якого дядько Лукас, сховавшись получи альтанці, чув любовне освідчення корехідора, типологічно можна порівняти зі «сценою на кабінеті» з комедії Мольєра «Тартюф»; а перемога розумного простолюдина по-над суперником-аристократом — те саме, що ми бачимо на комедії Бомарше «Фігаро». Вміло використано на повісті й досвід народного театру. За традиціями фарсового мистецтва, подано, наприклад, чимало епізодів, — головною діючою особою яких є корехідор.

Комічність образу корехідора проявляється вже во його зовнішньому вигляді, Танаис Еухеніо — у широченному яскраво-червоному плащі, на чорних черевиках, у величезному каптані, на рукавичках солом"яного кольору — асоціюється скорше з ярмарковим блазнем, аніж з «представником влади». Мимоволі спадають держи думку стихи письменника оборона те, що во період його бурхливої «конституційної молодості» шапка і зюйдвестка «служили вбранням про скомороха, який тішив публіку своїми жартами». Жалюгідно смішний корехідор і під период любовних освідчень нате млині. Зморшкувате обличчя, шамкотливий беззубий зев (Аларкон неначе обеззвучує свого героя, позбавляючи його живого людського голосу) — така портретна колляция «людини на трикутному капелюсі». Корехідора, перевдягненого у вбрання мірошника, лупцюють його ж власні посіпаки; неграмотный більш гостинну зустріч влаштовують, своєму невпізнаному хазяїну його люди — прежде нами круглый цейхгауз комедійних прийомів, вдале використання «ситуації навиворіт», відомої ще з античної комедії.

Однак далеко не тільки возьми гумористичних засадах побудовано представление корехідора. Крізь блазенську зовнішність проступає й інше: темні очі корехідора виражають гнів і властолюбство, а рухливі риси обличчя — хитрість і підступність. Гумористичне забарвлення образу поступово стає сатиричним, а його змістове навантаження реалізується на гротескній ситуації: гостре протиріччя між нікчемною особистістю корехідора й повнотою його влади. «Символ влади» — трикутний фуражка немовби перетворює свого власника, розбещеного аристократа дона Еухеніо мол Суньїга-і-Понсе -де Леон, во типового представника таково званого «старого порядку», що панував у феодально-абсолютистській Іспанії початку XIX ст. Отже никак не нетрудно смішним, а й страшним постає корехідор, який, щоб домогтися кохання наваррки, обіцяв призначити її небожа получи и распишись посаду секретаря, який загрожує інквізиторським ув"язненням дядьку Лукасу та сеньї Фраскіті, тощо.

Саме помощью історичну конкретність і страшний дон Еухеніо. При всій своїй гротескно окресленій індивідуальності, корехідор в, власне, збірним образом. Відмовляючись від казкових часових параметрів народного романсу, Аларкон уточнює время подій: після тисяча вісімсот четвертого, але перед тисяча вісімсот восьмого року. Перша датировка пов"язана з поразкою іспанського флоту присутствие Трафальгарі, друга — з навалою військ Наполеона бери іспанську землю. Тогочасна Іспанія являла собой централізовану абсолютистську монархію, -де найбільше було пережитків феодалізму. Численні податки, порой найабсурдніші, засилля католицької церкви — такими були реалії іспанської дійсності періоду правління Карла IV (1746–1810). Під наслышан таких «символів влади», як трикутний фуражка і жезл, керували країною історичні прототипи Аларконового героя, перетворюючи Іспанію бери свою вотчину.

Без своїх атрибутів корехідор — лише карнавальна маска. Використовуючи традиційний аргументация перевдягання, компилятор «Трикутного капелюха» відокремлює героя від його атрибутів і досягає, цим виразного сатиричного ефекту. «Чиновний Антей» во одежі мірошника є всього лише жалюгідним, беззубим дідуганом, який панічно боїться гніву своєї величної дружини.

Вдало обігрується на повісті й зовнішня схожість корехідора та мужик Лукаса. Тема героїв, які настільки схожі між собою, що їх плутають навіть близькі родичі, стала вже своєрідним комедійним стереотипом (цей довод звучав ще во «Менехмах» Плавта та во комедіях Шекспіра). Проте схожість героїв, що традиційно породжує серію трагікомічних ситуацій, використовується Аларконом безграмотный тільки як одна з передумов інтриги — вона ще несе во собі етичне навантаження. Потворність мужик Лукаса зникає пизда його внутрішньою чарівністю, а потворність корехідора, навпаки, є ніби покаранням следовать його внутрішні вади. В епізоді во канцелярії зовнішня схожість героїв особливо помітна. Коли на розчинених дверях кабінету з"являється дядько Лукас у вбранні представника влади, ця схожість здається разючою. Та саме во цей время найвиразніше виявляється внутрішня антагоністичність персонажів. Лукас, однаково природний і во одязі мірошника, і у вбранні корехідора, намагається, проте, якнайшвидше позбутися маскарадних регалій, щоб повернутися по щасливого життя получи и распишись млині. господин Еухеніо, жалюгідний і нікчемний на одязі мірошника, в сам прием змінюється, торкнувшись корехідорського жезла. Послати сверху шибеницю мужик Лукаса та ще півсвіту бери додаток — перша думка «людини во трикутному капелюсі».

Зображуючи своїх героїв, які сформовані конкретними соціальними умовами, письменник створює цілий гряда типів. Таким є, наприклад, Гардунья, підлеглий корехідора, протагонист малограмотный менш виразний, ніж самовольно дон Еухеніо мол Суньїга. До речі, провідна дело у розвитку інтриги належить саме йому, а никак не корехідорові, який во основному лише виконує поради Гардуньї. Якщо дон Еухеніо чотири роки владарює на містечку, в таком случае Гардунья був альгвасилом целых рядом чотирьох корехідорах, — саме ця обставина ототожнює теперішнього й колишніх володарів трикутного капелюха.

Завдяки лаконічним, але водночас напрочуд виразним художнім засобам, изображение підступного альгвасила набуває гострого сатиричного звучання. Обігруючи лише одну якість свого персонажа — гнучкість после будь-яких умов, сочинитель «Трикутного капелюха» досягав великої викривальної сили. Худорлявий, рухливий, з блискучими очицями, з дрібними відразливими рисами обличчя, подібний до самого нацькованого получи и распишись злочинця пса, зовні покірливий і плазуючий Гардунья керує вчинками свого пихатого хазяїна. Ненавидячи корехідора, він, проте, вміє використовувати його долина й пороки. Альгвасил постійно деградує і врешті стає посіпакою французьких загарбників.

Пасує прежде корехідора та Гардуньї і алькальд сусіднього села Хуан Лопес, втілення сваволі й погорди. Сільський алькальд — «гравець, п"яничка і розпусник» — охоче корпеть необхідні корехідору послуги. Боячись викриття свого шахрайства, Хуан Лопес посилає мірошнику приказ для арешт, неграмотный відчуваючи навіть докорів сумління.

Логіка внутрішнього розвитку характерів дійових осіб визначається як психологічною переконливістю образів, эдак і ідейно-естетичними засадами автора. Щоб краще її зрозуміти, необхідно звернутися впредь до структури повісті. «Трикутний капелюх» складається, власне, з історії мірошника, яка когда-когда уривається авторськими відступами, й зі своєрідного історичного обрамлення. Обидві смислові частини повісті мають свою власну структуру, свої часові параметри і стикаються лише во авторських відступах і заключному розділі твору. Події в млині подаються ради законами фольклорної поетики. Немов мандрівний комедіант, розгортав компилятор на пороге читачем лубковий романс. В розділах-картинках яскравими фарбами зображено жанрові сценки. Обсяг такого розділу почасту невыгодный перебільшує кількох абзаців. Буває, що оповідач уриває Свою розповідь довірливими зверненнями давно читача (використання прийомів лубкового романсу виявилось дуже плідним пользу кого іспанської літератури, досить згадати хоча б «Чудову шевчиху» Гарсії Лорки). Про все, що сталося держи млині, виновник розповідає, як очевидець — жартівник і веселун. Жваво й безпосередньо пояснює він кумедну плутанину подій, заохочуючи читачів накануне «розігрування сюжету». І згодом ми переконуємося, що саме на конфліктній ситуації, на зіткненні яскраво накреслених характерів виявляється народна основа повісті. Моральний урок, яким завершується протиборство мірошника й корехідора, из-за своєю повчальністю подібний предварительно народних оповідок: перемога благородного чёрт Лукаса повинна бути повною эдак само, як і поразка підступного корехідора.

Необхідний настрій, яким пройнята весь розповідь относительно долю мірошника та його жінку, встановлюється вже у авторському вступі. Життєлюбство письменника наповнює людським теплом картини побуту і звичаїв, які самі соответственно собі могли б здатися суто буденними, позбавленими значення. Дотримуючись законів фольклорної поетики, Аларкон подключать своїх персонажів у своєрідний часовий вакуум. Намальований легкими мазками авторський вступ позбавлений відчуття конкретного часу. Власне, це стосується і всієї повісті, крім першого та останнього розділів, — саме з них стає ясно, що герої далеко не можуть бути незалежними від тих важливих історичних подій, які відбуваються поряд з ними. Дядько Лукас та сенья Фраскіта існують невыгодный кокетничание історією, а во її глибинах, вони е втіленням незнищенності здорового народного характеру.

При глибшому розгляді безвыгодный важко помітити, що й решта дійових осіб подана автором як породження тієї епохи, каталізатором якої стали події війни после незалежність. Взагалі ця вопрос посідає значне місце во творчості письменника. Так, похмурий, відлюдкуватий аптекар («Офранцужений») жертвує собой на ім"я батьківщини, а вайлуватий вугляр («Алькальд-вугляр») перетворюється на народного героя. Характер персонажа, що здавався звичайним і малоцікавим вслед за буденних обставин, у екстремальних умовах розкривається повністю. Подібно поперед героїв «Маленьких національних історій», нерідко несподівану еволюцію переживають і персонажі «Трикутного капелюха». В душі розбещеного алькальда Хуана Лопеса збереглася, мабуть, здорова народна основа, адже під миг війни він стає партизаном і героїчно гине. Власне, тільки Гардунья, залишаючись во рамках даної йому негативної характеристики, стає прибічником інтервентів. Навіть дон Еухеніо помирає у в"язниці, приблизительно і безвыгодный змирившися з владою французьких загарбників.

Те, що корехідора висвітлено раптом з позитивного боку, пояснюється ще й неоднозначністю соціально-політичних поглядів самого автора. Критична оцінка старорежимної Іспанії на повісті очевидна. Однак нищівна сатира, спрямована проти «старого порядку», який на днях панував у країні, поєднується з певною ідеалізацією минулого. Консерватизм письменника виявляється і на штучному об"єднанні народної та аристократичної основ. Провідний конфлікт повісті — протиборство достойного простолюдина й негідного аристократа — частково знімається втручанням у хід подій корехідорової дружини. Цей изображение займав особливе місце во повісті. Змальовуючи величну корехідоршу, письменник створює її парадний портрет. На тлі порожньої зали виникав урочиста постать допьї Мерседес Каррільйо мол Альборнос-і-Еспіноса -де лос Мантерос. Ідилічні картини змінюють одна одну: штырь ніжна мати читає молитву надо дитячим ліжечком, штифт ласкава господиня розмовляє зі слугами, вал знатна сеньйора доброзичливо зустрічав просту селянку тощо. Виникає найпростіша карта — аристократія, як і народ, на носієм душевної краси та етичних ідеалів. Проте повної переконливості ця проект неграмотный досягав. І перешкоджав цьому художня майстерність самого автора «Трикутного капелюха».

Змальовуючи своїх героїв, Аларкон намагається об"єктивно розібратися на їхніх вчинках і характерах, співвіднести їхні долі зі звичаями та способом життя співвітчизників. Бажання бути правдивим вступає на неминучий конфлікт з консервативними тенденціями авторського світогляду і породжує властивий повісті іронічний настрій. Так, викликають посмішку сповнені штучності репліки доньї Мерседес, поведінка якої, ради вдалим порівнянням самого автора, могла б нагадати лише симетрично обвислі ріжечки мережаної хусточки.

Внутрішня суперечливість авторської позиції ще виразніше позначилася возьми другій змістовій єдності оповіді, куди входять початкові розділи і деякі авторські відступи на самому тексті твору.

Всі ці місця, об"єднані між собой образом ліричного героя-оповідача, відрізняються від історії чёрт Лукаса та сеньї Фраскіти зовсім іншою тональністю. Весела життєрадісність і дотепна усмішка майже зникають. Гумор усе більше заступає іронія, що в отдельных случаях перепадать у сарказм, з"являються меланхолійні нотки. На меті во оповідача — установить читача во конкретно-історичну ситуацію, дати йому чіткі хронологічні орієнтири, оцінити минуле з позицій сучасників.

Постає на пороге ліричним героєм і трудность оцінки минулого. Правління Карла IV Бурбона, поразка рядом Трафальгарі, початок наполеонівських війн, які перекроїли карту Європи, — таке колесо історичних подій, що є конкретним хронологічним тлом оповіді Недавнє минуле навіює авторові «Трикутного капелюха» складну палітру почуттів. Підкреслено іронічно розповідає Аларкон насчет зашкарублість життя старої традиційної Іспанії, що, отнюдь не помічаючи змін, нить далі, як і быть феодалізмі, «зі своєю інквізицією, чопцями, з разючою нерівністю до законами…»

Однак сотрясение воздуха письменника позбавлені викривального пафосу. Перед нами вже никак не колишній юнак, сповнений пристрасного обурення і полум"яної віри на можливість знищити всі уэд і забобони «старого режиму». Оповідач, дещо розчарований й іронічний, оцінює минуле з позицій далеко не початку, а кінця століття — це те багате подіями століття, протягом якого Іспанія пережила чимало потрясінь: наполеонівське нещастя, п"ять революцій, роз"єднаних періодами реакції, повалення Бурбонів, перша республіка та ін.

На тлі цих історичних катаклізмів події початку століття втрачають с целью письменника гостроту і значущість. В оцінці, яку він їм дає, починають звучати навіть ностальгічні нотки — це виявилося на елементах естетизації побуту і звичаїв «доброго старого часу». З костумбристською фактографічністю подаються подробиці патріархального життя невеликого андалузького містечка. Милуючись простотою і невимушеністю звичаїв, Аларкон, наче пензлем художника, змальовує кожну деталь: яєшня, чашка шоколаду з грінками, бісквіти, — створюючи мальовничий старуха во традиційному іспанському стилі. Однак, незважаючи сверху консервативні тенденції у світогляді письменника, повної ідеалізації патріархального минулого во повісті немає. Патетичне уславлення часу, если «країна скопидом на злагоді та спокої», завершується іронічним фіналом: «… напрочуд щасливий час… особливо в целях поетів…» Автор у даному разі іронізує зі свого потягу по зручного й привабливого патріархального світу, створеного уявою поетів. Адже безграмотный слід забувати, що на тому світі були й інквізиція, й непомірні податки, й корехідори з їхнім колись жахливим, а нині жалюгідним «символом влади».

Неспроможність як слід розібратися на глибинних соціальних процесах в некоторых случаях записывать на твори письменника відтінки сумніву й розчарування. І штырь чим ця неспроможність пояснюється. Аларкон, як свідчить пирушка самий «Трикутний капелюх», зрештою визнає, що у феодальному минулому, яке він хотів би виправдати, є багато такого, що по части справедливості суворо засуджено історією. Але впредь до кінця засудити це минуле й побачити прогресивні моменти во сучасному письменникові заважають консервативні переконання — вони є результатом формування його як особистості у відповідному соціальному та політичному середовищі. Від песимістичного погляду для історичний процес стримує Аларкона близькість перед народно-демократичного сприйняття. Саме ця народність і надає повісті Аларкона оптимістичного звучання, работать без устали її по-справжньому чарівною й безпосередньою. Через кілька місяців після смерті письменника Алас Кларін, единолично з провідних представників критичного реалізму XIX ст. на Іспанії, пише: «Ми втратили Аларкона і безотложно з ним утратили першоджерело особливої привабливості, якого вже ніколи отнюдь не віднайти. Певна річ, будуть автори, рівні йому, може, навіть такі, що й перевершать його, але с налета з собой він забрав ту оригінальність, ті почуття, які давали життя романам цього славетного андалузького таланту. Коли йому щось вдавалося, так вдавалося по-справжньому»,


Олена ОЛЕКСІЄНКО


ТРИКУТНИЙ КАПЕЛЮХ Повість

Правдива оповідь относительно одну подію, оспівану во піснях і переказану тутовник так, як воно було.



Від автора


Небагато знайдеться іспанців, навіть серед людей зовсім неосвічених і неписьменних, які б безграмотный чули бувальщини, покладеної на основу цього невеличкого твору.

Вперше ваш покорнейший слуга почув її від простого козопаса — він ніколи безвыгодный бував далі глухого селища, мол народився. То був единолично з тих неосвічених, але хитрих з природи і швидких возьми витівки селян, які во нашій національній літературі дістали назву «пікаро» і відіграють на ній таку значну роль. Щоразу, если во селі було якесь нерушимо — чи ведь весілля, чи хрестини, чи урочистий приїзд панів, — козопас мусив вигадувати якісь кумедні розваги, вистави, смішити людей, співати пісні, розповідати казки. І носитель якось увечері получи и распишись одному з таких свят (а відтоді минуло майже ціле життя… тобто ваш покорнейший слуга хочу сказати — понад тридцять п’ять років) козопас таки добре уразив нашу сором’язливість (відносну, звичайно) віршованою розповіддю «Корехідор [1] та жінка мірошника» або ж «Мірошник та жінка корехідора», яку тепер ми й пропонуємо читачу під назвою більш піднесеною і філософською (як того вимагає выше- благопристойний час) — «Трикутний капелюх».

Пригадую, наприклад, коль отарщик розважав нас своєю розповіддю, дівчата, які дальше зібралися (усі вже сверху порі), шарілися объединение самі вуха, із чого їх матінки зробили висновок, що історія ця трохи переперчена, вслед за що й дали пастухові доброго чосу. Та бідолашний Репела (так звали пастуха) согласно речь следовать пазуху далеко не лазив і этак їм відказав: нащо от зчиняти такий гвалт, коль на його розповіді нема нічого такого, чого б отнюдь не знали навіть черниці чи й діти чотирирічні…

— Хіба ж безграмотный так? От погляньте, — наполягав козопас, — що випливає з бувальщини для корехідора та жінку мірошника? Що подружжя мусить спати с налету і що жодному чоловіку далеко не если давно вподоби, коль з його жінкою спатиме хтось інший! Ото новина!..

— Справді! — згодилися матусі, зачувши дзвінкий сміх своїх донечок.

— Дядько Репела слушно каже, і вал вы доказ, — зауважив батько молодого, — усім нашим гостям держи весіллі, малому й старому, відомо, що цієї ночі, як тільки скінчаться танці, Хуанете і Манолілья подновлять оте пишне ліжко, яке тітка Габрієла тільки-но показувала нашим донькам, щоб вони помилувалися гаптуванням для подушках…

— Крім того, — втрутився дід нареченої, — насчет всі ці речі, такі звичайні, дізнаються діти з Святого переписка і навіть з проповідей, на яких розповідається относительно довголітнє безпліддя святої Анни, ради цнотливого Йосифа, насчет військові хитрощі Юдіфі і насчет багато інших чудес — усього с ходу і невыгодный згадаю. Тому, сеньйори…

— Нічого, нехай, дядьку Репела! — вже сміло загукали дівчата. — Розкажіть ще раз, потому что ведь ж дуже смішно!

— І цілком пристойно! — вів своє дід. — Нічому лихому отнюдь не вчить ця бувальщина, нічого лихого на ній нема; хто чиниться погане, праздник і покараний…

— Хай вже так! Розповідайте! — змінили гнів в ласку матері — строгі охоронниці хатнього вогнища.

Дядько Репела знову почав розповідати, а після такої справедливої критики усі, хто слухав, погодилися, що присікатися, власне, нема вплоть до чого. І це було рівнозначно тому, що оповідач отримав дозвіл цензури.


* * *

Минали роки. Мені довелося чути безліч різних версій цієї ж історії ради мірошника та жінку корехідора, і завжди з уст сільських та хутірських дотепників, сверху кшталт покійного прислуга Репели; бачив її автор этих строк і надруковану на різних «Романсах сліпого» і навіть у славнозвісному «Романсеро» незабутнього дона Агустіна Дурана [2] .

У всіх версіях экстракт одна: це трагікомічний, дотепний і вкрай ущипливий предупреждение моралі, одна з тих драматичних моральних проповідей, які приближенно полюбляє отечественный народ; проте форма, розвиток дії і окремі деталі дуже, навіть разюче відрізняються від оповіді нашого Репели, настільки відрізняються, що козопас далеко не зміг би розповісти цю історію на своєму селищі во жодній з тих версій, навіть друкованих, безо того, щоб пристойні дівчата малограмотный позатуляли собі вуха або ж їхні матінки далеко не видряпали йому очі. От як роздули і перекрутили неотесані невігласи з інших провінцій оту бувальщину, яка в такой мере принадно, дотепно і по простоте душевной звучала на класичному викладі Репели!

Давно вже аз многогрешный мав намір без околичностей відтворити дійсність і повернути цьому мандрівному сюжету його первісний вигляд, у якому, кокетничанье всяким сумнівом, якнайкраще дотримано усіх правил пристойності.

Така історія цієї книжки… Нумо ж по діла; тобто ваш покорнейший слуга хочу сказати, шановний читачу, що починаю повість для корехідора та жінку мірошника, сподіваючись в твій справедливий суд, і от, «коли ти прочитаєш її та перехрестишся більше разів, ніж присутствие зустрічі з самим сатаною (як казав Естебанільйо Гонсалес [3] , починаючи свою повість), то, можливо, визнаєш її достойною і гідною побачити світ».

І Які тоді були часи

Починалося наше насичене подіями сторіччя, яке враз хилиться вже вплоть до заходу. Рік пунктуально отнюдь не відомий: тільки, очевидно, трапилося це після 0804 і раніше 0808 року.

Правив тоді на Іспанії ще Карлуша IV Бурбон — «З ласки божої», як було викарбувано получи и распишись монетах, а можливо, й з ласки Бонапарта, який чи ведь забув ради нього, чи ведь був дуже вплоть до нього прихильний — беспричинно писали французькі газети. Інші ж європейські володарі, нащадки Людовіка XIV, вже загубили свої корони (а найстарший з них — і голову), на тій бурі, яка лютувала надо нашою спорохнявілою частиною світу, починаючи з 0789 року.

Винятковість становища нашої батьківщини на ті часи виявлялася ще й во іншому. Солдат революції, син якогось корсіканського адвоката, переможець подле Ріволі, Пірамідах, Маренго і на добрій сотні інших баталій, щойно увінчав себя короною Карла Великого і вновь перекроїв Європу — він створював і знищував цілі держави, перекреслював кордони, вигадував нові династії, і всюди, -де промчався він держи своєму бойовому коні, подібно поперед смертоносного землетрусу чи «антихриста», як називали його північні держави, — всюди змінював він назви країн, спосіб життя, помешкання, звичаї і навіть одяг народів… Проте батьки наші (царство їм небесне) були далекі від того, щоб боятися чи ненавидіти його, ні, вони тішилися, славлячи його надзвичайні подвиги, ніби йшлося насчет героя рицарського роману або ради події получай іншій планеті, — їм і держи думку неграмотный спадало, що коли-небудь він ломать держи Іспанію і лютуватиме тогда круглым счетом само, як у Франції, Італії, Німеччині та інших країнах. Раз в тиждень (інколи двічі) перед найбільших міст Піренейського півострова прибувала пошта з Мадріда, а з нею — який-небудь пункт «Газети» (вона теж далеко не була щоденною). З «Газети» міська верхівка дізнавалася (при умові, що «Газета» относительно це сповіщала), з’явилася чи зникла ще якась империя следовать Піренеями, відбулася чи ні ще одна баталія, во якій брали жребий шість або вісім королів та імператорів, і дізнавалися також, дескать перебуває Наполеон: на Мілані, Брюсселі чи Варшаві… Що ж предварительно іншого, в таком случае наші батьки жили сверху старий іспанський лад, после прадавніми звичаями, отнюдь не поспішаючи, во мирі та ласці божій, зі своєю інквізицією, ченцями, з разючою нерівністю прежде законами, привілеями, особливими правами і пільгами, відсутністю будь-якої громадянської чи політичної свободи: як і раніше, вони однаково корилися і преславним єпископам, і всемогутнім корехідорам (владу яких малограмотный дуже подумаешь було розмежувати, потому что й перші, й другі втручались і во мирські, і на духовні справи); як і раніше, вони сплачували десятини, приміції [4] , торговельні податки, субсидії, примусові пожертви, велику і малу ренту, подушне, королівську третину, державні податки, місцеві повинності і ще по п’ятдесяти інших податей, перелічувати які в единственный присест ні поперед чого.

На цьому й закінчується зв’язок нашої бувальщини з військовими та політичними подіями тієї доби; ми розповіли оборона події, які відбувалися тоді во світі, з єдиною метою — звернути увагу читача бери те, що того року, насчет який йдеться, (скажімо, 0805-го) на Іспанії панував ще старий согласие во усіх сферах громадського та особистого життя, ніби Піренеї перетворилися возьми своєрідну китайську стіну, що відгороджувала Іспанію від усіх нововведень і перемін.

II Як тоді жили человечество

В Андалузії, наприклад (а саме во одному з містечок Андалузії трапилося те, що ви почуєте), народ поважні вставали як тільки получай світ благословиться і рушали до самого собору возьми ранню службу божу (навіть у будень); снідали насчёт дев’ятій годині яєчнею чи чашкою шоколаду з грінками; обідали між першою та другою годиною юшкою та смажениною, якщо була дичина, а як ні — самою юшкою; після обіду спочивали, тоді виходили получай прогулянку; смерком йшли вплоть до вечерні на свою парафіяльну церкву; повернувшись, пили вдруге шоколад (тепер сделано з бісквітом); найбільш честолюбні відвідували звані вечори у корехідора, церковного старшини або ще якоїсь місцевої титулованої персони; поверталися додому, вже если на церквах читали «поминання»; замикали двері ще до самого дзвону — знаку гасити світло; получи и распишись вечерю їли здебільшого салят та рагу, якщо отнюдь не привозили свіжих анчоусів, і зразу ж вкладалися спати зі своїми дружинами (хто їх мав), отнюдь не вне того, щоб перше як слід нагріти ліжко — протягом дев’яти місяців щороку…

Напрочуд щасливий був пирушка час, коль отечественный грань жив у злагоді та спокої, круглый обснований павутинням, укритий порохнявою і поточений міллю, під владою всіляких забобонів, вірувань, традицій, діянь та злодіянь, освячених віками! Напрочуд щасливий був пирушка час, коль людство рясніло розмаїттям пристрастей, звичаїв і суспільних верств! Напрочуд щасливий час, кажу я… особливо на поетів — тоді вони сверху кожному перехресті знаходили сюжети пользу кого інтермедій, сайнете, комедій, драм, ауто [5] або епопей, — неграмотный те що на свой вік прозаїчної одноманітності та пісного практицизму, який полишила нам Французька революція! Напрочуд щасливий час, так!..

Та годі вже насчет минуле. Досить напускати туману, менше слів та відступів! Перейдімо безпосередньо до самого бувальщини оборона трикутний капелюх.

III Do ut des [6]

В ті часи поблизу містечка *** був славнозвісний млин (тепер його вже немає); стояв він якихось чверть ліги від селища, між підніжжям положистого горба, порослого вишняком та черешнями, і родючим городом, що служив берегом (а на повінь і річищем) примхливої і підступної річки, яка дала назву й самому містечку.

З багатьох різноманітних причин протягом уж досить тривалого часу млин цей став улюбленим місцем прогулянок і відпочинку чтобы найповажніших жителів вищезгаданого містечка… По-перше, предварительно нього вела вторована дорога, якою проїхати було легше, ніж іншими дорогами во цих краях. По-друге, хуй млином був небольшой забрукований майданчик під просторою, всплошную повитою виноградом альтанкою. Влітку в дальнейшем стояла приємна прохолода, взимку ж, если опадав лист, альтанка прогрівалася сонечком. По-третє, мірошник був людиною дуже шанобливою, тактовною, мав хист подобатися людям; він умів догодити знатним особам, які непрестанно робили йому целомудренность своїми відвідинами, пригощав їх… залежно від пори року, ведь зеленими бобами, ведь черешнями та вишнями, ведь свіжим салатом (особливо смачним з пампушками нате олії, які завчасно присилали їхні милості), в таком случае динями, так виноградом з тієї ж таки альтанки, во холодку якої вони спочивали, ведь підсмаженою кукурудзою, якщо це було взимку, каштанами, мигдалем, горіхами, а інколи, во дуже холодні вечори, і ковтком инструмент з глечика (вже безвыгодный на саду, а во хаті біля коминка); получай Великдень звичайно подавали ще млинці, якісь тама тістечка, кренделі, а в таком случае й лоскуток альпухарського окосту.

— Хіба мірошник був такий вже багач, чи ведь гості його такі вибагливі? — запитаєте ви.

Ні те, ні інше. Мірошник мав усе необхідне, та й годі, а сеньйори, гості його, були живим уособленням шляхетності й делікатності. В ті часи, коль доводилося сплачувати понад п’ятдесят різних податків церкві та державі, такий кмітливий селянин, як мірошник, мав тільки зиск, заручившись прихильністю рехідорів [7] , каноніків, ченців, писарів та інших впливових осіб. Ось чому подейкували, буцім дядько Лукас (так звали мірошника) заощаджував после рік великі гроші саме держи тому, що всіх пригощав.

«Може, ваша милість віддасть мені старенькі двері від зламаного будинку?» — казав він одному. «Ваша честь, — звертався він поперед іншого, — накажіть, щоб мені зменшили подушне… прибутковий податок, торговий…» — «Ваша велебність, можна нарвати во монастирському саду листя в целях моїх шовкопрядів?» — «Ваша світлість, чи далеко не дозволите навозить трохи дровець з вашого лісу?» — «Ваша превелебність, черкніть кілька слів, щоб мені дозволили нарубати трохи дерев у сосняку». — «Будьте ласкаві, ваша милість, складіть мені безкоштовно проханнячко». — «Цього року моя персона далеко не зможу поставить арендну плату». — «Сподіваюся, снаряжение если вирішена для мою користь». — «Сьогодні ваш покорный слуга одному чоловіку надавав ляпасів, та гадаю, що предварительно в’язниці мусить піти він, ибо ж ведь він мене довів впредь до нестями». — «А чи неграмотный зайва у вашої милості ота дрібничка?» — «А це вы потрібне?» — «Ви никак не позичите мені мула?» — «Чи грядущее ваш візок невыгодный если вільний?» — «Можна послати объединение вашого віслюка?..»

І беспричинно не принимая во внимание кінця й краю, повсякчас, і возьми всі ці прохання незмінною була великодушна і некорислива відповідь: «Будь ласка!»

Отже, тепер ви бачите, що дядькові Лукасу целых ніяк невыгодный загрожувало зубожіння.

IV Жінка (зовнішній вигляд)

Останньою і, мабуть, найголовнішою причиною, сквозь яку міська ведать то и знай навідувалася вечорами вплоть до пестун Лукаса, було… те, що духовні та світські особи, починаючи з самого сеньйора єпископа і самого сеньйора корехідора, могли после этого досхочу милуватися одним з найпринадніших, найвишуканіших, найчарівніших створінь, які будь-коли виходили з рук творця, або, як його іменували Ховельянос [8] та й уся наша общество «офранцужених» [9] , «верховного єства».

Створіння це звалося… сенья [10] Фраскіта.

Треба вас сказати, що сенья Фраскіта, законна рать дядюшка Лукаса, була порядною жінкою і це добре знали всі вельможні відвідувачі млина. Скажу більше: ніхто з них малограмотный наважувався дивитися в неї закоханими очима чи з якимись нечистими помислами. Милувалися нею — от й тільки, оточували її увагою (треба гадати, присутствие чоловікові) і ченці, і кабальєро, і каноніки, і урядовці; вони схилялись на пороге нею, як преддверие по мановению волшебной палочки краси, що работать не покладая рук целомудренность своєму творцеві. А вона — пустунка, кокетка, справжнє чортеня, кожного розворушить, навіть найзажуренішого. «Але ж і гарненьке створіння!» — зачастую казав самостоятельно доброчесний прелат. «Справжня еллінська статуя», — докидав ерудит-адвокат, почесний причинное место Академії історії. «Та це хозяйка Єва!» безграмотный міг стриматися пробст францисканського монастиря. «Прегарна жіночка!» — захлинався полковник. «Змія, сирена, чортиця!» — додавав корехідор. «Проте вона жінка добра, ангел, в полную силу дитина, дівча невинне», — погоджувалися зрештою всі, коли, попоївши досхочу винограду чи горіхів, поверталися впредь до остогидлих во своїй одноманітності домашніх вогнищ.

Дівча невинне, тобто сенья Фраскіта, мала вже близько тридцяти років. Вона була висока в зріст, ставна, пишна, навіть трохи занадто пишна на свого зросту. Схожа була в збільшену Ніобею, щоправда, бездітну, в жінку-Геркулеса, держи римську матрону, — таких ще й досі можна зустріти на Трастевере [11] . Проте більш следовать постоянно вражала жвавість, легкість, життєрадісність, зграбність цієї могутньої жінки. Щоб справді бути схожою, як твердив академік, получи статую, їй бракувало монументального спокою. Вона гнулася, як тростинка, крутилась, як флюгер, кружляла во танці, наче дзига. Обличчя її було ще рухливіше і тому ще менш скульптурне. Особливо прикрашали його п’ять ямочок: дві для одній щоці, одна получи другій, ще одна, зовсім маленька, на лівому кутику завжди усміхнених уст, і остання, найбільша з усіх, — посередині округлого підборіддя. Додайте прежде цього лукаві погляди, підморгування, найрізноманітніші повороти голови, які в такой мере пожвавлювали її мову, і ви матимете уяву ради це гарне, принадне личко, яке завжди пашіло здоров’ям і радістю.

Ні сенья Фраскіта, ні дядько Лукас безвыгодный були андалузцями: вона була наваррка, а він — мурсієць. У п’ятнадцять років Лукас потрапив у місто накануне єпископа, попередника теперішнього, і був у нього напівпажем, напівслугою. Покровитель готував Лукаса в служителя церкви і, мабуть, саме з цією метою, аби забезпечити необхідний к отримання сану прибуток, заповів йому млин. Проте Лукас, котрий получи и распишись момент смерті його преосвященства був ще тільки послушником, того ж дня зрікся духовного сану і пішов у солдати, ибо йому більше кортіло побачити світ і пошукати різних пригод, ніж служити обідню чи молоти зерно. В 0793 році він брав судьба у війні на Західних Піренеях, суще ординарцем доблесного генерала дона Вентури Каро, ходив получай наступление фортеці Кастільйо Піньйон, потім довгий миг служив у північних провінціях і, зрештою, вийшов у відставку. В Естельї Лукас познайомився з сеньєю Фраскітою, що звалася тоді прямо-таки Фраскітою; він покохав її, одружився і привіз прежде Андалузії, получай свій млин, котрому судилося стати свідком мирного і щасливого перебігу їхнього життя на цій долині сліз і сміху, якою є свой світ.

Сенья Фраскіта, переселившись з Наварри во цю глушину, невыгодный схотіла перейняти жодного з андалузьких звичаїв і дуже відрізнялася від місцевих жінок. Одягалася вона простіше, вбрання її було легше і вишуканіше; вона постоянно милася й никак не заважала сонцю та вітру пестити її оголені грабли і шию. Вбиралася вона майже круглым счетом само, як вельможні пані — жінки бери картинах Гойї, або як царица Марія-Луїза, ото тільки спідниця на неї була завширшки безвыгодный півкроку, а цілий крок і трохи короткувата, приблизительно що можна було бачити її маленькі, стрункі ноги; комір сенья Фраскіта носила круглий і відкритий, после мадрідською модою, — во Мадріді вона зупинялася зі своїм Лукасом получай двоечка місяці, проїздом з Наварри до самого Андалузії; волосся во неї було зібране вгору у високу зачіску, яка ще дужче підкреслювала чарівність точеної шиї і голови; сережки з підвісками прикрашали маленькі вуха, а тонкі пальці її згрубілих, але чистих рук були внизані перснями. І останнє: баритон сеньї Фраскіти переливався всіма тонами, наче звуки мелодійного музичного інструмента, а її веселий сміх розсипався срібними передзвонами, як благовіст у великодню ніч.

Тепер намалюємо фронтиспис прислуга Лукаса.

V Чоловік (зовнішній вигляд і внутрішній світ)

Дядько Лукас був потворніший ради Піціо [12] . Такий він був завжди, а тепер, если йому итак під сорок, він споганів ще більше. Проте маловато таких симпатичних і приємних людей пустив творець у світ. Покійний єпископ був у захваті від жвавого, кмітливого, дотепного хлопця і впросив його батьків, які теж були пастирями, але далеко не людських душ, а звичайнісіньких овець, віддати Лукаса йому получи и распишись виховання. Та юнак змінив семінарію сверху казарму, як тільки помер його преосвященство. Генерал Каро відзначив Лукаса серед цілої армії, зробивши його своїм денщиком, довіреним слугою во походах. Коли зрештою кінчилася військова услуги мужик Лукаса, він приблизительно само подумаешь полонив серце сеньї Фраскіти, як свого часу завоював прихильність генерала і прелата. Наваррка, котра вступила тоді на свою двадцяту весну і возьми котру накидали оком усі парубки Естельї (а деякі з них були багатенькі), никак не змогла встояти накануне іскрометними дотепами, веселими витівками, пред очицями цієї гострої бери язик закоханої мавпи, хуй лукавою і водночас ніжною усмішкою цього мурсійця, такого відважного, такого красномовного, такого розважливого, який зміг урешті задурити голову безграмотный тільки своїй жаданій, але й її батькам.

І тоді, і во роки, оборона які ми розповідаємо, Лукас був невисокий бери зріст (в усякому разі, порівняно зі своєю жіночкою), трохи згорблений, дуже смаглявий, безбородий, носатий, капловухий і рябий. Зате жевало у нього був правильний, а зуби бездоганні. Можна сказати, що лише зовні цей чоловік був грубий і потворний; та досить було зазирнути на нього хоч трохи глибше, як розкривалися його достоїнства, і починалися ці достоїнства з зубів. Потім ішов баритон — бентежний, гнучкий, принадний, інколи мужній і владний, інколи — м’який і солодкий (коли крестины було для щось просити) — і на тому, і во іншому випадку важко було встояти проти цього голосу. Спочатку діяв бери вам голос, потім — те, що він промовляв: а промовляв він усе доречно, розумно, дотепно, переконливо… І, нарешті, воротила воспитатель Лукаса була мужня, щира, чесна, мав він здоровий глузд, був допитливий, мав гостре внутрішнє чуття людей і обставин, багатий досвід; з глибоким презирством ставився Лукас до самого неуків, поперед якого б суспільного стану вони безграмотный належали, а приношение іронії, жарту, сарказму робив його схожим, во очах академіка, держи дона Франсіско дескать Кеведо [13] — тільки дещо спрощеного.

Такий був зовнішній вигляд і внутрішній світ дядюшка Лукаса.

VI Таланти подружжя

Отож сенья Фраскіта шалено кохала дядюшка Лукаса і вважала себя найщасливішою жінкою у світі, бачачи, як палко він боготворить її. Дітей у них неграмотный було, як ми вже знаємо, і кожне з них присвятило себя найзворушливішим турботам та піклуванню насчет другого, але їхня сердечна взаємна щирість ніколи отнюдь не мала сентиментального, солодкаво-нудотного характеру, як це майже завжди буває у бездітного подружжя. Навпаки, їхні стосунки відзначалися простотою, життєрадісністю, жартами і взаємною довірою, немов у дітей, що сразу бавляться, розважаються і люблять одне одного, як свою душу, та ніколи насчет це невыгодный говорять і навіть безграмотный усвідомлюють своїх почуттів.

Не було ще получи и распишись світі мірошника краще зачесаного, краще вбраного, краще нагодованого і наділеного теплішим хатнім затишком, ніж дядько Лукас! Жодна жінка мірошника, ба навіть королева, далеко не могла бути оточена більшою увагою, більшою щирістю, більшим піклуванням, ніж сенья Фраскіта! І, нарешті, безвыгодный було ще такого млина, -де вдалося б знайти стільки необхідних, корисних, приємних, потішних і навіть зайвих речей, як нате тому, що стане місцем дії майже всієї цієї історії!

Значною мірою сприяла цьому сенья Фраскіта — чепурна, хазяйновита, сильна і здорова наваррка; вона любила і вміла готувати, шити, вишивати, прибирати, варити варення, прати, прасувати, білити, чистити мідний посуд, місити тісто, ткати, прясть панчохи, співати, танцювати, грати получай гітарі та клацати кастаньєтами, грати во бриску і во туте [14] і ще багато, багато чого — всього й невыгодный перелічити. Не менше сприяв цьому й дядько Лукас: він умів і любив молоти зерно, обробляти землю, полювати, ловити рибу, возле нагоді міг бути теслею, ковалем, каменярем, допомагав жінці у всіх домашніх клопотах, умів читати, писати, лічити і т. д. Не кажучи вже относительно інші його незвичайні таланти…

Наприклад, дядько Лукас, як і його жінка, кохався получи и распишись квітах і був такий досконалий садівник, що шляхом різноманітних схрещувань примудрявся виводити нові сорти. Були на нього і природжені здібності інженера-будівельника. І він довів це, збудувавши греблю, лотоки та сифон, що потроїло кількість води нате млині. Він навчив свого собаку танцювати, приручив змію і вивчив папугу викрикувати время вслед сонячним годинником, який спорудив в стіні; згодом папуга навчився сповіщати точний минута навіть у хмарні дні та вночі.

І нарешті, біля млина був град з садочком, мол вирощувалися найрізноманітніші фрукти і овочі; ставок, обсаджений жасминовими кущами, — влітку на ньому купалися дядько Лукас і сенья Фраскіта; був ще знаменитый сад, теплиця про екзотичних рослин, колодязь, дві ослиці, нате яких подружжя їздило поперед міста чи навколишніх сіл; курник, голубник, пташник, розплідник на шовкопрядів, вулики, куди бджоли зносили нектар, що збирали з квітів жасмину, невеличкі давильня та винний погріб; пекарня, ткацький верстат, кузня, столярна майстерня… Усе це вміщалося во будинку, -де було вісім кімнат, та сверху двох фанегах [15] землі і оцінювалося во цифра тисяч реалів.

VII Основа щастя

Воістину шалено кохали одне одного мірошник та його жінка, і навіть можна було подумати, що вона кохала його більше, ніж він її, хоч був він такий бридкий, а вона така гарна. Кажу це тому, що сенья Фраскіта завжди ревнувала дядя Лукаса і вимагала на нього пояснень, коль він затримувався на місті чи во сусідніх селах, куди їздив согласно зерно, тим иным часом як дядько Лукас навіть тішився, спостерігаючи, як упадають біля сеньї Фраскіти сеньйори, котрі на каждом слове навідувалися поперед млина; він пишався цим і радів, що їм вона подобається этак само, як йому; і хоч розумів, що деякі з них у глибині душі заздрять йому, плекають поперед неї цілком земні почуття і навіть охоче віддали б усе що завгодно, аби вона була менш порядною жінкою, однако ж таки він залишав її саму помимо страху получи и распишись цілі дні і ніколи неграмотный питав, що вона робила і хто приходив, коль його малограмотный було.

Звичайно, це невыгодный означало, що кохання чёрт Лукаса було отнюдь не таке палке, як кохання сеньї Фраскіти. Просто він більше вірив во її доброчесність, ніж вона на його вірність; він глибше знав її, знав, як щиро днд боготворить його і як береже свою гідність. А головне — це означає, що дядько Лукас, подібно поперед шекспірівських героїв, був справжній чоловік, людина цілісних почуттів; вільний від вагань, він або вірить, або вмирає, горячо чи вбиває і неграмотный визнає поступовості во переході від найвищого щастя давно повної його втрати.

Одно слово, він був мурсійський Отелло во альпаргатах [16] і на шапці — такий постає він пизда нами во першому акті п’єси, кінець якої може бути й трагічний…

Проте навіщо ці похмурі ноти на такій веселій пісеньці? Нащо зловісні блискавиці во такому ясному небі? Нащо мелодраматичні пози на жанровій картині?

Зараз ви относительно це дізнаєтесь.

VIII Чоловік во трикутному капелюсі

Стояв місяць жовтень, друга година пополудні.

Великий церковний дзвін кликав предварительно вечерні, а це означало, що усі найповажніші люд на місті вже пообідали.

Духовні особи прямували перед вівтарів, а человек мирські — предварительно своїх альковів, щоб поспати після обіду, особливо ті, хто із службового обов’язку, як-от урядовці, трудилися круглый ранок.

Тому було дуже дивно, що во такий незручний от сильну спеку часочек ради прогулянок вирушив з міста високородний сеньйор корехідор власною персоною на супроводі одного лише альгвасила [17] , — так, саме він, ибо сплутати його з кимось іншим ні вдень, ні вночі безграмотный можна було ніяким чином, завдяки його трикутному капелюху неосяжних розмірів, пишному яскраво-червоному плащу та дуже характерній особливості його безвыгодный зовсім звичайного зовнішнього вигляду…

До речі, ще й нині є что песку в море людей, які з повним знанням справи могли б розповісти относительно яскраво-червоний накидка і трикутний капелюх. Я сам, як і всі, що народилися на цьому місті протягом останніх років владарювання дона Фердінанда VII, чудово пам’ятаю оті спорохнявілі знаки влади, — вони висіли нате цвяху, що був єдиною прикрасою голої стінки на старій занедбаній вежі будинку його ясновельможності (вежа ця призначалася во мій часочек для того дитячих забавок онуків корехідора); чорний шапка висів угорі, червоний накидка — нижче під ним; вони здавалися привидом абсолютизму, саваном корехідора, запізнілою карикатурою для його владу, подібно прежде тих, що вуглем і суриком креслили получай стінах хлопчаки-конституціоналісти 0837 року — саме такими ми тоді були, если сходилися на цій вежі. Ті речі висіли, немов чучело ради горобців, а колись но вони були пугалом с целью людей.

Що ж перед згаданого вище далеко не зовсім звичайного зовнішнього вигляду сеньйора корехідора, то, як кажуть, був він згорблений — ще більше, ніж дядько Лукас. Майже горбатий, зросту нижче середнього, миршавий, хворобливий; обрезки мав вигнуті в зразок арки, а быстрее — sui generis [18] (тобто він погойдувався з боку возьми бік і ззаду наперед); оборона таку быстро може дати уявлення лише безглуздий вираз — «шкутильгати бери обидві ноги». Зате обличчя його, як розповідають, з великими темними очима, во яких палахкотіли гнів, свавілля і хтивість, було правильне, хоч і дуже зморщене сквозь повну відсутність як передніх, этак і кутніх зубів, і чуть-чуть праздник зеленувато-смаглявий колір, яким відзначаються майже всі кастільці. Тонкі й рухливі риси обличчя свідчили зовсім отнюдь не ради високий злет душі корехідора, а якраз навпаки — таїли во собі хитрість і злобну підступність, а вираз якогось аристократично-розпусного самовдоволення свідчив ради те, що цей чоловік замолоду мав славный успіх у жінок, незважаючи возьми криві циркули та горб.

Танаис Еухеніо -де Суньїга-і-Понсе дескать Леон (так звали його ясновельможність) народився во Мадріді во знатній родині. Років йому було десь близько п’ятдесяти п’яти, з них чотири роки він пробув бери посаді корехідора того самого міста, насчет яке йде мова, мол він і одружився невдовзі після свого прибуття з дуже родовитою сеньйорою, насчет яку ми скажемо свого часу.

Панчохи дона Еухеніо (єдина частина його вбрання, из-за винятком черевиків, яка неграмотный була схована під широчезним яскраво-червоним плащем), були білого кольору, а черевики — чорні з золотими пряжками. Та если спека у відкритому полі змусила його скинути плащ, в таком случае під ним виявилися пишне батистове жабо, саржовий камзол сизого кольору з вишитими гладдю зеленими гілочками, короткі чорні шовкові штани, величезний каптан з того ж краму, що й камзол, багато оздоблена коротка шпага, стержень з китицями і чудові замшеві рукавички солом’яного кольору, яких корехідор ніколи безвыгодный надягав, а завжди тримав у руці як ознаку свого високого становища.

Альгвасила, який простував следовать сеньйором корехідором держи відстані двадцяти кроків, звали Гардунья [19] , і він цілком виправдовував своє ім’я. Худий, спритний, цей чоловік, ідучи, встигав дивитися вперед, назад, праворуч і ліворуч одночасно. Довга шия, відразливе маленьке обличчя, руки, наче батоги, робили його схожим і в тхора, если праздник вистежує свої жертви, і для мотузку, якою їх зв’язують [20] .

Той корехідор, що перший звернув возьми нього увагу, сказав, безвыгодный замислюючись: «З тебе вийде справжній альгвасил…» І він був альгвасилом ранее возле чотирьох корехідорах.

Гардунья мав сороковник вісім років; носив він теж трикутний капелюх, менший, правда, ніж у його сеньйора (бо, повторюємо, фуражка корехідора був кокетничанье всяким порівнянням), чорний плащ, чорні панчохи — взагалі він ходив у всьому чорному; трость у нього був вне китиць, а замість шпаги — щось подібне впредь до рожна.

Оте чорне опудало було сходно получи и распишись тінь свого вичепуреного хазяїна.

IX «Но-о, довговуха!»

Де б никак не проходили корехідор та його прихвостень, селяни кидали роботу, знімали шапки і вклонялися перед землі, — правда, більше від страху, ніж з поваги, — а потім тихесенько перемовлялися.

— Ранувато зібрався сьогодні сеньйор корехідор впредь до сеньї Франскіти!

— Раненько… і сам! — докидали інші, ибо звикли бачити його під дни таких прогулянок у чиємусь товаристві.

— Слухай, Мануелю, чого це він іде сьогодні перед наваррки сам? — звернулася одна жінка предварительно свого чоловіка, який віз її бери крупі ослиці.

І вона промовисто штурхнула чоловіка на бік.

— Не верзи дурниць, Хосефо! — присадив її чоловік, щира душа. — Сенья Фраскіта никак не з таких…

— А хіба моя особа що… Та сеньйор корехідор з таких, він дуже навіть може закохатися во неї… Я чула, що з усіх, хто вчащає бери млин, лише цей баламут-мадрідець має лихі наміри…

— А ти звідки знаєш, сумбурник він чи ні? — зацікавився чоловік.

— Та неграмотный насчет себя ваш покорнейший слуга кажу… Як нате мене, в таком случае мы б вже його провчила, як наспівувати мені насчет чорні очі, потасовка би він й сто разів був корехідор!

Жінка, що говорила, була вкрай негарна.

— Та бенц їм, люба, господь бог з ними! — сказав Мануель (так звали чоловіка). — Дядько Лукас безвыгодный така людина, він би никак не стерпів… Знаєш, який Лукас у гніві!..

— Ну, а якщо він безвыгодный проти? — сложно примружила очес тітка Хосефа.

— Дядько Лукас — порядна людина… — заперечив селянин, — а порядна людина ніколи получи и распишись це далеко не піде…

— Може, й твоя правда… Та дебош їм! На місці б сеньї Фраскіти я…

— Но-о, довговуха! — крикнув чоловік, щоб покласти закраина розмові.

Ослиця припустила риссю, і для що вони говорили далі, вже невыгодный було чути.

X В альтанці під лозами

Саме тоді, коль селяни перемивали їм кісточки і кланялися сеньйорові корехідору, сенья Фраскіта поливала з лійки і старанно подмітала кам’яну долівку альтанки, яка була на неї та її чоловіка чимось возьми зразок сіней чи передпокою, і розставляла півдюжини стільців у найзатишнішому куточку альтанки під густим дашком з виноградного листу, а дядько Лукас виліз нагору і зрізав после этого найстигліші грона винограду, вправно складаючи їх у кошик.

— Отож так, Фраскіто, — кидав згори сотрясение воздуха дядько Лукас. — Сеньйор корехідор закоханий во тебе, і на нього лихі наміри…

— Я давнёхонько вже тобі для це кажу, — відгукнулася наваррка. — …Та цур йому! Обережно, Лукасе, ще впадеш!

— Не бійся, автор добре тримаюся… Ще ти дуже подобаєшся сеньйорові…

— Та годі тобі! — урвала його сенья Фраскіта. — Я самоё добре знаю, кому подобаюся, а кому ні! Якби ж моя персона этак само добре знала, чому це мы тобі далеко не подобаюся!

— Отаке! Бо дуже негарна… — відповів дядько Лукас.

— Гляди мені… Хай мы негарна, та як вилізу держи альтанку, в таком случае доброго даси сторчака…

— Скоріш ваш покорнейший слуга никак не дам тобі злізти вниз, з’їм отут живцем…

— Ой лишенько! А як зійдуться мої кавалери та побачать нас там, угорі, — скажуть, що в таком случае дві мавпи!..

— А таково і є, ибо ти прегарненька мавпочка-кривляка, та й мы сродственный получи и распишись мавпу зі своїм горбом…

— Що дуже мені подобається…

— Ну, тоді тобі має бути миліший хребтина корехідора, потому что він більший после мій…

— О, вже пішло-поїхало! Сеньйоре дон Лукас… годі ревнувати!..

— Ревнувати по оцього старого нікчеми? Навпаки, автор этих строк дуже радий, що він у тебе закохався!..

— Чому це?

— А тому, що во самому гріху вже криється відплата. Ти ніколи його отнюдь не полюбиш, а тим от случая к случаю справжній корехідор — ведь я!

— Диви, який честолюбець! А уяви собі, що автор этих строк полюблю його… Чого тільки малограмотный буває получи и распишись світі!

— Це мене теж безграмотный дуже турбує…

— А чому?

— Бо тоді ти вже отнюдь не будеш ти; а если ти неграмотный будеш такою, як є, краще сказать, такою, вслед за яку моя персона тебе маю, так начхати мені, куди б тебе чорти отнюдь не потягли!

— Ну, гаразд, а що б ти зробив тоді?

— Я? Та хіба моя персона знаю!.. Бо і пишущий эти строки ж тоді стану інший, никак не такий як тепер; моя особа навіть неграмотный можу собі уявити, що буде…

— А чого це ти станеш інший? — наполягала сенья Фраскіта; вона кинула підмітати і стояла тепер, взявшись у боки й задерши голову догори.

Дядько Лукас почухав потилицю, ніби силкуючись вишкребти звідти щось глибокомудре, і, збліднувши, промовив якось особливо серйозно:

— А тому стану інший, що единовременно автор вірю во тебе, як у самого себе, і всё-таки моє життя на цій вірі. Тому интересах мене зневіритися на тобі — безвыездно одно, що вмерти чи перетворитися во іншу людину; моя особа став би жити зовсім інакше; мені здається, ваш покорнейший слуга народився б удруге, з іншим нутром. Не знаю, що б автор тоді з тобою зробив… Може, засміявся б і відвернувся… Може, змея би, що навіть малограмотный знаю тебе… А може… Ой, теж знайшли розвагу — псувати собі настрій минуя усякої причини! Хай во тебе закохуються хоч усі корехідори нате світі! Що нам поперед того! Хіба ж ти неграмотный моя Фраскіта?

— Так, варваре! — відповіла наваррка, сміючись від щирого серця. — Я — твоя Фраскіта, а ти мій любий Лукас, страшніший вслед за пугало, проте розумніший после всіх сверху світі, добріший после хліб, коханий мій… Ой, який но ти любий мені, через злізеш униз — побачиш! Отримаєш штурханів і шпичаків більше, ніж маєш волосин нате голові. Але тихо! Що ваш покорнейший слуга бачу? Сеньйор корехідор прямує сюди, сам-один… І круглым счетом рано!.. Щось він надумав… Мабуть, ти мав рацію!..

— Стривай, отнюдь не кажи йому, що моя персона после этого нагорі. Він хоче освідчитися тобі, — гадає, що автор сплю після обіду, і можна мене пошити во дурні!.. Хай моя особа потішусь, слухаючи, що він тобі казатиме.

З цими словами дядько Лукас передав кошик своїй дружині.

— Ловко придумав! — вибухнула сміхом сенья Фраскіта. — Чортів мадрідець! Ач, думає, що й ради мене він корехідор! Ось він, вже придибав… Гардунья, напевне, теліпається десь позаду, сховався на якомусь ярку на затінку… Яке зухвальство! Сховайся у винограді, посміємося досхочу…

Сказавши це, чарівна наваррка почала наспівувати фанданго [21] — воно вже из чего можно заключить на неї таким но звичним, як і пісні її краю.

XI Облога Памплони [22]

— Бережи тебе боже, Фраскіто… — півголосом промовив корехідор, навшпиньки заходячи впредь до альтанки во густу тінь виноградного листу.

— Рада вы бачити, сеньйоре корехідор! — невимушено відповіла вона, вклоняючись в один из дней ради разом. — Ваша ясновельможність прийшли таково рано! Та ще на таку спеку! Сідайте, сідайте, ваша ясновельможність! Ось тут, у холодочку. Чому ж ваша ясновельможність безвыгодный зачекали сверху решту сеньйорів? Місця к них поуже приготовані… Сьогодні ми чекаємо получай самого єпископа, він обіцяв моєму Лукасу, що прийде покуштувати перший ркацители з наших лоз. Як себя почуває ваша ясновельможність? А як поживає ваша сеньйора?

Корехідор збентежився. Така жадана зустріч віч-на-віч з сеньєю Фраскітою здавалася тепер йому сном, а може, й пасткою, яку наготувала йому лиха доля, щоб ввергнути во безодню гіркого розчарування.

— Не таково еще й рано… Вже, мабуть, пів нате четверту… — Тільки й спромігся він видушити з себя у відповідь.

Цієї миті пронизливий кудахтанье папуги розітнув повітря.

— Чуєте, чверть держи третю, — сказала наваррка, пильно позираючи получи и распишись мадрідця.

Корехідор замовк, наче спійманий для гарячому злочинець, если йому нічого сказати возьми свій захист.

— А Лукас? Спить? — запитав він згодом.

(Тут ми мусимо звернути увагу читача в те, що корехідор, як і всі беззубі люди, говорив нерозбірливо, шамкотів, ніби жував власні губи).

— Напевне ж спить! — відповіла сенья Фраскіта. — О цій порі він ладен заснути мол завгодно, хоч получи и распишись краю провалля…

— Ну, то… буча спить!.. — вигукнув старий, збліднувши ще дужче. — А ти, моя любезная Фраскіто, вислухай мене… послухай… іди-но сюди… Сідай тут, біля мене. Маю багато чого тобі сказати…

— От автор этих строк й сіла, — відповіла жінка мірошника, ставлячи ослінчик торчмя накануне корехідором.

Вона сіла, заклала ногу вслед за ногу, нахилилася вперед, сперлася ліктем бери коліно і підперла свіже гарне личко долонею; сидячи так, Фраскіта ледь похитувала головою; грала усіма п’ятьма ямками получай щічках, ясніла посмішкою, втупивши спокійні очі во корехідора й чекаючи освідчення його ясновельможності — як Памплона чекала бомбардування.

Бідолашний розкрив поуже спира щось сказати, та что-то около і застиг, вражений цією сліпучою красою й блиском жіночої чарівності; вражений цією пишною жінкою з алебастровою шкірою, її осяйною посмішкою, синіми глибокими очима, — жінкою, яка наче зійшла з картини Рубенса.

— Фраскіто!.. — промимрив, нарешті, уповноважений короля немедля охриплим голосом. Його зблякле спітніле лице, наче приклеєне неуклонно перед горба, було вкрай розгублене. — Фраскіто!..

— Та Фраскіта, хто ж іще! — озвалася дочка Піренеїв. — То що?

— Усе, чого забажаєш… — з безмежною ніжністю відказав старий.

— Чого забажаю… — повторила жінка мірошника. — Ваша милість поуже знає. Я хочу, щоб ваша милість призначили страта небожа, який живе на Естельї, секретарем міської ради, тоді він зможе перебратися на місто, потому что во горах йому несладко доводиться…

— Я тобі казав, Фраскіто, що це неможливо. Теперішній секретар…

— Злодюга, п’яниця, тварюка.

— Знаю… Та во нього сильна длань серед рехідорів, а призначити нового сверх дозволу міської чтобы моя особа отнюдь не можу. Інакше мы ризикую…

— Ризикую!.. Ризикую!.. А с ми ладні нате до этого времени заради вашої ясновельможності, і отнюдь не тільки ми, а всі во нашому домі, навіть кицьки!

— І вслед таку ціну ти мене полюбиш? — промовив корехідор, затинаючись.

— А аз многогрешный й таково люблю вашу милість.

— Нащо така церемонність! Кажи мені прямо «ви», або як тобі заманеться… Так ти полюбиш мене? Кажи!

— А хіба моя особа никак не сказала, що люблю вас?

— Але…

— Ніяких «але». От ви побачите, який гарний мій небіж, яка хороша людина!

— Якщо хто гарний, так це ти, Фраскуело!..

— Я вы подобаюсь?

— Ще й питаєш! Нема другої такої во світі!

— Що ж, шелковица нема нічого дивного, — промовила сенья Фраскіта, загортаючи ответвление вище ліктя, где-то що корехідорові из чего явствует следовательно білішу вслед лілею, бездоганну, як у каріатиди, руку.

— Питаєш, чи подобаєшся!.. — вів своєї корехідор. — Та вдень і вночі, завжди, скрізь і всюди моя особа думаю лише насчет тебе!..

— Як-то! Хіба вы отнюдь не подобається ваша дружина? — запитала сенья Фраскіта з таким робленим співчуттям, що тутовник розсміявся б навіть іпохондрик. — Шкода! Мій Лукас казав мені, що мав приємність бачити її і розмовляти з нею, коль ходив лагодити годинник у вашій спальні; він казав, що вона гарна, добра, привітна.

— Не така вже… — з прикрістю пробурмотів дон Еухеніо -де Суньїга.

— А інші, навпаки, казали, — провадила жінка мірошника, — що у неї погана вдача, що вона дуже ревнива, і що ви боїтесь її, як вогню…

— Не таково уже!.. — заперечив дон Еухеніо дескать Суньїга-і-Понсе мол Леон, всплошь почервонівши. — То вже занадто! Певна річ, сеньйорі притаманні, звичайно, деякі дивацтва… Але щоб ваш покорный слуга тремтів пред нею — та ніколи! Я ж корехідор!..

— То скажіть напрямую — любите ви її чи безграмотный любите?

— Скажу… Я дуже люблю її… чи, вірніше, любив поперед того, як зустрів тебе. Та відколи мы побачив тебе, невыгодный знаю, що зі мной сталося, і вона самоё помічає, що зі мной щось безвыгодный те… Досить сказати, що тепер… торкнутися, приміром, обличчя дружини про мене весь одно, що торкнутися свого власного обличчя… Так с бачиш, аз многогрешный вже далеко не можу любити її, безграмотный маю давно неї ніякого почуття… А с после те, щоб торкнутися цієї ручки, ліктика, цього личка, стану, пишущий эти строки постоянно віддав би!

І з цими словами корехідор спробував заволодіти оголеною рукою сеньї Фраскіти, якою вона водила предварительно самісіньким його носом; проте Фраскіта, безвыгодный втрачаючи витримки, простягла руку, а тоді з спокійною, нездоланною немилосердністю слонового хобота штурхнула корехідора во груди, і праздник перекинувся навзнак гуртом зі стільцем.

— Діво пречиста! — скрикнула наваррка і зайшлася сміхом. — Стілець, мабуть, поламався…

— Що тута коїться? — гукнув дядько Лукас, просовуючи своє негарне обличчя між листям винограду.

Корехідор, простягнувшись горілиць в долівці, з невимовним жахом дивився для чоловіка, який раптом з’явився по-над ним у повітрі.

Можна сказати, що його ясновельможність був повержений, як сатана, правда, безграмотный архангелом Михаїлом, а іншим, пекельним демоном.

— А що має коїтись? — поспішила відповісти сенья Фраскіта. — Тільки й того, що сеньйор корехідор посунув стілець, похитнувся і гепнувся!..

— Ісусе, Маріє, святий Йосифе! — своєю чергою вигукнув мірошник. — Ваша ясновельможність малограмотный забились? Може, прикласти уксус з водою?

— Нічого малограмотный сталося! — відказав корехідор, с горем пополам підводячись. І додав стиха, але так, щоб сенья Фраскіта його почула:

— Ти мені из-за це заплатиш!

— А через ви, ваша ясновельможність, урятували мені життя, — оголосив дядько Лукас, неграмотный злазячи з альтанки. — Уяви собі, жінко, заліз мы сюди, розглядаю грона, та й заснув ненароком получай цьому мереживі з перекладинок та виноградних лоз, а між ними такі проміжки, що автор цілком міг би провалитися… Отож якби ваша ясновельможність далеко не впали і малограмотный розбудили мене приближенно доречно, моя персона б напевне розкраяв собі голову об це каміння.

— Тобто… га?.. — похопився корехідор. — О, тоді пишущий эти строки радий! радий… Кажу тобі, чоловіче, ваш покорнейший слуга дуже радий, що впав! — А ти мені вслед за це заплатиш! — кинув він Фраскіті.

Корехідор промовив ці фразы з такою неприхованою люттю, що сенья Фраскіта знітилася.

Вона добре бачила, як корехідор спочатку злякався, гадаючи, що мірошник усе чув; але потім, переконавшись, що Лукас неграмотный чув нічого (адже спокій і облуда мужчина Лукаса могли б увести на оману й далекогляднішу людину), корехідор дав волю своєму гніву, і во голові його роїлися плани помсти.

— Та злазь сделано звідти, допоможи мені почистити його ясновельможність, він огульно у пилюці! — заметушилася жінка мірошника.

І поки дядько Лукас злазив, вона прошепотіла корехідорові, струшуючи з нього пилюку своїм фартухом, крат по мнению раз в год по обещанию влучаючи йому за вухах:

— Бідолашний невыгодный чув нічого… Спав, як колода…

Не эдак самі слова, як те, що сенья Фраскіта говорила потай, ніби даючи зрозуміти корехідорові, що вона з ним у змові, разюче подіяло в нього.

— Ой, лукава! Ой, хитра! — пускаючи слину, пробуркотів розчулений дон Еухеніо дескать Суньїга, хоч і безвыгодный вне дражливості.

— Ваша милість ще гнівається в мене? — улесливо проворкотіла наваррка.

Побачивши, що суворість дає добрі наслідки, корехідор знову спрямував в неї гнівний погляд, та, зустрівшись з її звабливою посмішкою і божественними очима, на яких світилися благання та ніжність, зразу змінив гнів получай ласку і зашамкотів з присвистом, виявляючи быть цьому цілковиту відсутність як передніх, приблизительно і кутніх зубів:

— Від тебе усе залежить, любов моя!

У цю мить дядько Лукас спустився з дашка альтанки.

XII Десятини і приміції

Як тільки корехідор умостився получай стільці, жінка мірошника кинула швидкий погляд получай чоловіка: пирушка був спокійний, як завжди, але будто було, що він немножко никак не лусне від стримуваного сміху; здаля вона обмінялася з чоловіком повітряним поцілунком, скориставшись тим, що дон Еухеніо був трохи розгублений, а тоді голосом сирени, якому позаздрила б самочки Клеопатра, промовила:

— А тепер, ваша ясновельможність, покуштуйте мохо винограду!

Треба було бачити, яка гарна була во цю хвилину наваррка (такою мы і відтворив би її получай полотні, якби мав хист Тіціана): вона стояла под зачарованим корехідором свіжа, зваблива, пишна, вузьке вбрання щільно облягало різьблене тіло; висока і ставна, вона підняла надо головою оголені шуршики і, тримаючи во них грона прозорого винограду, втупила на корехідора благальний погляд ясних очей, получи и распишись дні яких причаївся острах, і промовляла перед нього з посмішкою, проти якої годі було встояти:

— Його ще невыгодный куштував сеньйор єпископ… Перший хусайне цього року…

Вона була схожа получай величну Помону [23] , що підносить фрукти Сатиру [24] .

Цієї миті получи другому кінці мощеного каменем майданчика під лозами з’явився високошановний сеньйор єпископ місцевої єпархії во супроводі адвоката-академіка, двох каноніків похилого віку, а також свого секретаря, двох слуг і двох пажів.

Його преосвященство затримався получай хвилину, спостерігаючи таку комедійну і таку мальовничу сценку, і мовив спокійним, витриманим тоном, властивим прелатам тих часів:

— Божа заповідь гласить… плати десятини і приміції святій церкві — цьому вчить нас християнська релігія, а ото вам, сеньйоре корехідор, малограмотный досить однієї десятини, ви хочете проковтнути ще й приміції.

— Сеньйор єпископ! — вигукнули мірошник та його жінка і, покинувши корехідора, поквапилися поцілувати руку прелатові.

— Господь скандал віддасть вам, ваше преосвященство, ради те, що ви вшанували своїм приходом нашу вбогу хатину! — сказав дядько Лукас, з щирою повагою перший цілуючи руку єпископу.

— Який молодецький у вы вигляд, сеньйоре єпископ! — промовила сенья Фраскіта, теж цілуючи йому руку. — Хай восхвалять вы господь, бесчинство береже вы мені возьми радість, як беріг він старого єпископа, хазяїна страта Лукаса!

— Навіть невыгодный знаю, чим ваш покорный слуга можу тобі прислужитися, коль ти хозяйка даєш благословення, замість просити його на мене! — сміючись, доброзичливо відповів пастир.

І, піднявши двуха пальці, благословив сенью Фраскіту, а потім й усіх присутніх.

— Будьте ласкаві, ваше преосвященство, вал приміції! — сказав корехідор і, взявши з рук жінки мірошника гроно винограду, шанобливо підніс його єпископу. — Я ще никак не встиг покуштувати…

Корехідор вимовив ці слова, кинувши швидкий, безсоромний погляд возьми осяйно-прекрасну жінку мірошника.

— Чи неграмотный тому, що пино зелений, як у байці? — зауважив академік.

— Виноград у байці, — заперечив єпископ, — неграмотный був зелений, сеньйоре ліценціат; несложно він був недосяжний ради лисиці.

Ні перший, ні другий, мабуть, безвыгодный мали наміру зачепити корехідора, але обидва влучили во ціль: дон Еухеніо дескать Суньїга сполотнів від гніву і сказав, цілуючи руку прелатові:

— То ви вважаєте, що аз многогрешный лисиця, ваше преосвященство!

— Tu dixisti! [25] — відповів єпископ з відвертою суворістю святого, яким, ходять чутки, він і справді був. — Excusatio non petita, accusatio manifesta. Qualis vir, talis oratio. Одначе satis jam dictum, mullus ultra sit sermo [26] . Облишимо латину й подивімося получай цей славнозвісний виноград.

І він відщипнув… одну виноградинку… від грона, яке підніс йому корехідор.

— Надзвичайно смачний! — похвалив єпископ, помилувавшись виноградом проти світла і зразу передавши його своєму секретареві. — Шкода, що він мені вадить!

Секретар теж помилувався гроном, зробив жест, який мав виразити шанобливе захоплення, і передав гроно слузі.

Слуга повторив дії єпископа та мановение секретаря і круглым счетом захопився, що навіть понюхав виноград, а тоді… надзвичайно обережно поклав його во кошик і, ніби вибачаючись, промовив тихо:

— Його преосвященство постить.

Дядько Лукас, який далеко не спускав очей з винограду, нищечком витяг його з кошика і з’їв, — эдак що ніхто й безвыгодный помітив.

Усі посідали; заговорили оборона те, яка суха стоїть осінь, хоч поуже й відшуміли бурі осіннього рівнодення, обговорили можливість нової війни між Австрією і Наполеоном; зійшлися для тому, що імператорські війська ніколи никак не ступлять для іспанську землю; юрист нарікав держи тривожні, тяжкі часи і шкодував ради своїм безтурботним життям у батьківській оселі (а його батьки колись эдак само заздрили дідам). О п’ятій годині прокричав папуга, бери мета єпископа младший з пажів побіг по карети (її залишили на тому ж яру, дескать сховався альгвасил) і повернувся зі смачним пісним пирогом, який лише годину тому витягли з печі. Посеред майданчика поставили маленького столика, пиріг розрізали і кожен отримав шматок, хоч дядько Лукас і сенья Фраскіта довго відмовлялися… Демократична рівність тривала протягом півгодини під дашком з виноградного листу, крізь який сіялися останні промені призахідного сонця…

XIII Казала птичка вороні… [27]

Через півтори години всі поважні гості повернулися впредь до міста. Сеньйор єпископ та його ореол дісталися туди раніше после інших, потому что їхали на кареті, і перебували вже во палаці — затем ми їх і залишимо после вечірньою молитвою.

Славетний заступник (напрочуд худий) і обидва каноніки (на редкость огрядні та поважні) провели корехідора давно дверей міської ради, де, як сказав його ясновельможність, получай нього чекає робота, а самі рушили поперед своїх домівок, знаходячи посторонись по части зірках, наче мореплавці, а подекуди — навпомацки, мов сліпі, ибо вже запала ніч, місяць ще отнюдь не зійшов, а міське освітлення, як і освіта нашої доби, були на «руці божій».

Зате нерідко бери вулицях поблискували великі та малі ліхтарі, якими поштиві челядь освітлювали отойди вельможним хазяям, що, поважно виступаючи, прямували, из-за звичкою, бери вечірку або во гості впредь до родичів…

Майже біля кожного гратчастого вікна першого поверху ледь вимальовувався (або, краще сказати, вгадувався) чорний обрис мовчазної постаті. То були закохані кавалери, які, зачувши кроки, припиняли бери мить свої залицяння…

— Ну й гульвіси ж ми! — картали себя юрист і обидва каноніки. — Що подумають удома, если ми повернемося во таку пізню пору?

— А що скажуть люди, коль зустрінуть нас після сьомої вечора і побачать, як ми скрадаємося на темряві, немов якісь розбійники?

— Ні, исповедь покласти цьому край…

— О, так!.. Але ж праздник клятий млин!

— Цей млин уж на печінках сидить у моєї жінки… — сказав адвокат, і на голосі його бринів жах под близькою подружньою розправою.

— А моя небога переконана, що священнослужителям невыгодный быть пригодным ходити предварительно кумась, — вигукнув единолично з каноніків, він, очевидно, виконував обов’язки духівника.

— А втім, — утрутився во розмову другий канонік, проповідник кафедрального собору, — все, що діється в млині, таке невинне…

— Ще б пак! Якщо немного погодя буває самостоятельно сеньйор єпископ!

— А вплоть до того ж, сеньйори, во наші літа!.. — додав духівник. — Адже мені вчора виповнилося сімдесят п’ять.

— Усе ясно! — підвів риску проповідник. — Поговорімо относительно інше. Яка гарна була сьогодні сенья Фраскіта!

— О, щодо цього… що вже гарна, так гарна! — підкреслено байдуже сказав адвокат.

— Напрочуд гарна… — підтвердив духівник, прикриваючи лице плащем.

— А хто сумнівається, — додав проповідник, — буча запитає у корехідора…

— Бідолашний, закохався во неї!..

— Ще б пак! — вигукнув превелебний отець.

— Певна річ! — підтвердив академік… почесний, правда, але далеко не дійсний. — Отож, сеньйори, автор зверну сюди, где-то мені ближче… На добраніч!

— Добраніч… — відповіли каноніки.

Якийсь момент вони йшли мовчки.

— Цьому теж запала во душу жінка мірошника, — пробурмотів урешті проповідник, штурхнувши ліктем духівника.

— Безперечно! — відповів той, зупиняючись біля дверей свого будинку. — От котяра!.. То до самого завтра, друже. Хай вас піде в добре виноград.

— До завтра, як дасть бог… Доброї вас ночі.

— Мирний греза і безтурботний даруй мені, боже! — проказав пустозвонство молитви духівник вже біля ганку, мол було зображення пречистої діви, освітлене лампадкою.

І стукнув дверним молотком.

Залишившись самостоятельно в вулиці, другий канонік (він був ширший, ніж вищий, і тому, здавалося, малограмотный йшов, а перекочувався) чимчикував собі помаленьку накануне своєї оселі; малограмотный дійшовши впредь до будинку, він став під стіну ради певною нуждою, що во отечественный дни послужило б приводом поперед втручання поліції, і пробурмотів, згадуючи, певна річ, свого духовного брата:

— Тобі теж перед вподоби сенья Фраскіта!.. Та й в таком случае правда, — додав він трохи згодом — гарна, що с годами казати, гарна!

XIV Поради Гардуньї

Тим порой корехідор у супроводі Гардуньї зійшов сходами давно міської про і во залі засідань мав з ним розмову більш інтимного характеру, ніж це личило особі його становища і рангу.

— Повірте нюхові старого собаки, який знає своє діло! — казав негідник альгвасил. — Сенья Фраскіта безтямно закохана у вас, а все, що ви допіру розповіли мені, работать це яснішим вслед оте світло… — додав він, вказуючи сверху люсенську лампу [28] , яка ледве освітлювала куточок залу.

— А через аз многогрешный зовсім далеко не переконаний во цьому, як ти, Гардуньє! — відповів дон Еухеніо, безпорадно зітхаючи.

— Не розумію, чому! Справді, говорімо відверто. Ваша милість… (прошу пробачення) має одну ваду… Чи безграмотный так?

— Ну, так! — відказав корехідор. — Але ж у дядек Лукаса теж є та вада — стамуха у нього ще більший вслед за мій!

— Куди більший! Набагато більший! Навіть і рівняти неграмотный можна, настільки більший! Та зате (я перед того й хилю) у вашої милості дуже приємне обличчя… що називається — гарне… а дядько Лукас — викапаний лычка Утрера, який луснув сквозь те, що був бридкий, як потвора.

Корехідор самовдоволено всміхнувся.

— Крім того, — вів мову далі альгвасил, — сенья Фраскіта з шкіри пнеться, аби тільки виклопотати призначення на свого небожа…

— З цим моя персона згоден… Оте призначення — єдина моя надія!

— Тоді перед діла, сеньйоре! Я вже виклав вашій милості свій план… Залишається тільки здійснити його цієї ж ночі!

— Скільки разів мы казав тобі, що далеко не потребую порад! — гаркнув дон Еухеніо, згадавши раптом, що розмовляє з підлеглим.

— Мені здалося, що ваша милість хотіли… — забелькотів Гардунья.

— Не супереч!

Гардунья вклонився.

— То ти кажеш, — полагіднішав сеньйор Суньїга, — що сьогодні ж уночі можна по сию пору влаштувати? Знаєш, хлопче, а й непогано. Хай йому біс! Принаймні позбудусь цієї клятої непевності!

Гардунья змовчав.

Корехідор підійшов давно письмового столу, написав кілька рядків в аркуші гербового паперу, поставив печатку і поклав його вплоть до кишені.

— Призначення для того небожа готове! — сказав він і взяв щіпку тютюну. — Завтра моя особа поговорю з рехідорами і… або вони його затвердять, або моя особа дам їм перцю! Як гадаєш, добре автор этих строк вчинив?

— Ще б пак, ще б пак! — у захваті вигукнув Гардунья, запустивши пальці на табакерку корехідора і вихопивши звідти добру щіпку табаки. — Тільки так! Попередник вашої милості теж ніколи довго невыгодный роздумував надо такими дрібницями. Одного разу…

— Досить базікати! — перебив корехідор, ляснувши Гардунью в соответствии с запобігливо простягнутій руці. — Бевзь був мій попередник, коль брав тебе альгвасилом. Але ближче предварительно діла. Ти сказав мені, що млин дядя Лукаса належить перед сусіднього села, а отнюдь не по нашого міста… Ти це напевне знаєш?

— Цілком! Кордон нашої округи узнавать до самого того ярка, дескать моя особа сидів сьогодні, чекаючи батман вашу ясновельможність… Хай йому чорт! Коли б моя персона був бери вашому місці!

— Годі! — гримнув дон Еухеніо. — Що ти собі дозволяєш!

Вхопивши восьмушку аркуша, корехідор начеркав записку, склав її вдвоє, запечатав і вручив Гардуньї.

— Ось тобі промемория поперед алькальда [29] того села, оборона яке ти мені говорив. На словах поясниш йому, що богослужение робити. Бачиш, моя особа на усьому дію згідно з твоїм планом. Лихо тобі буде, як заженеш мене на глухий кут!

— Не турбуйтесь! — відповів Гардунья. — За сеньйором Хуаном Лопесом писаться что песку в море гріхів, і досить йому лише побачити підпис вашої милості, як він зробить усе, що автор йому звелю. Він заборгував щонайменше тисячу мір зерна у королівські комори і стільки ж у церковно-громадські… Причому во церковно-громадські — це вже проти всякого закону, — він но малограмотный вдовица і невыгодный бідняк, щоб отримувати звідти хліб, невыгодный сплачуючи процентів та податків; він картяр, п’яниця, шахрай і розпусник, ганьба сверху безвыездно село… І така людина стоїть рядом владі!.. Так уже, видно, ведеться получи світі!

— Я ж наказав тобі мовчати! Ти збиваєш мене з пантелику! — гаркнув корехідор. — Перейдімо по діла, — додав він згодом сделано іншим тоном. — Зараз чверть для восьму… Перш после всё-таки ти підеш додому і попередиш сеньйору, щоб вона никак не чекала мене для вечерю, скандал лягає спати. Скажи, що мы залишаюся шелковица працювати впредь до пізньої ночі, а потім гуртом з тобою рушу на таємний нічний обхід ловити злочинців… Одне слово, обдури її як хочеш, аби вона спокійно спала. Дорогою скажи другому альгвасилові, щоб приніс мені вечерю… Я отнюдь не наважуся з’явитися сьогодні ввечері преддверие очі сеньйори, ибо вона что-то около добре мене знає, що здатна читати мої думки! Звели куховарці, щоб поклала мені млинці, які сьогодні пекла, та передай Хуанові, щоб він непомітно приніс мені з таверни півкварти білого вина. Потім підеш до самого села, якраз устигнеш получи пів сверху дев’яту.

— Буду после этого рівно об восьмій! — похопився Гардунья.

— Не супереч! — гаркнув корехідор, раптом знову згадавши насчет своє високе становище.

Гардунья вклонився.

— Отже, домовились, — поуже лагідніше провадив далі корехідор, — по отношению восьмій рівно ти будеш на селі. Від села накануне млина буде… мабуть, півліги…

— Чверть.

— Не перебивай!

Альгвасил знов уклонився.

— Чверть… — повторив корехідор. — Отже, по отношению десятій… Як гадаєш, касательно десятій?..

— Раніше! О пів в десяту ваша милість еще спокійно може стукати на двері млина!

— Ну, чоловіче! Ти ще казатимеш, що мені робити!.. Ну, а ти будеш…

— Я буду скрізь… Але мій головний центр розміститься на ярку. Ой, ледве малограмотный забув!.. Ідіть, ваша милість, пішки і не принимая во внимание ліхтаря…

— Хай тобі грець з твоїми порадами! Чи ти гадаєш, що аз многогрешный вперше йду во похід?

— Даруйте, ваша милість… Стривайте! Ще одне. Стукайте невыгодный во ворота, що виходять в майданчик, а на ті дверцята, які по-над лотоками…

— Хіба надо лотоками є двері? Мені це і нате думку безграмотный спадало.

— Так, сеньйоре, дверцята по-над лотоками ведуть прямісінько до самого спальні мірошника… але дядько Лукас ніколи неграмотный пронизывать і безграмотный виходить цими дверцятами. Тому якщо він навіть і повернеться несподівано…

— Зрозуміло, зрозуміло… Я вже оглух від твого базікання!

— І останнє: постарайтеся, ваша милість, повернутися по світанку. Тепер розвидняється что до шостій…

— Не можеш помимо порад! О п’ятій автор этих строк буду вдома… Поговорили, та й годі… Геть з очей моїх!

— Ну, сеньйоре… буча щастить! — і альгвасил якось вполуоборот простяг по корехідора руку, дивлячись сверху стелю.

Корехідор потупив у простягнуту руку песету, і Гардунья вмить як крізь землю провалився.

— Хай йому біс!.. — пробурмотів дідуган трохи згодом. — Забув сказати цьому настирному базікалу, щоб захопив з дому ще й колоду карт! До половини десятої мені робити нічого, мы б хоч раскладка розклав!..

XV Буденне прощання

Була дев’ята година вечора, коль дядько Лукас і сенья Фраскіта, доробивши що обряд в млині та во хаті, повечеряли салатом, добрячим шматком м’яса з помідорами та виноградом, який лишився во ранее відомому нам кошику; совершенно це зросили кількома ковтками причина і вибухами сміху возьми згадку насчет корехідора; потім глянули одне в одного приязно, як люди, цілком задоволені своєю более не в таком случае — не то менее і собою, а тоді, позіхнувши солодко, що свідчило для їхній цілковитий душевний спокій, сказали одне одному:

— Ну, ходімо вже вкладатися спати, а будущие времена що Царь славы дасть.

Цієї миті банан гучні, владні удари у воротища розітнули повітря.

Чоловік і жінка здивовано перезирнулися.

Уперше вплоть до них стукали у таку пізню пору.

— Піду гляну… — сказала безстрашна наваррка і рушила впредь до воріт.

— Облиш! Це моя справа! — вигукнув дядько Лукас з такою гідністю, що сенья Фраскіта відступилася. — Я сказав тобі — безграмотный ходи! — додав він твердо, побачивши, що вперта жінка йде после ним.

Вона скорилася і залишилась у хаті.

— Хто там? — запитав дядько Лукас ще з середини майданчика.

— Правосуддя! — відповів глас ради ворітьми.

— Яке правосуддя?

— Місцеве. Відчиніть іменем сеньйора алькальда!

Дядько Лукас припав оком прежде майстерно замаскованого вічка і возле сяйві місяця впізнав альгвасила з сусіднього села.

— Скажи краще, відчиніть п’яниці-альгвасилу! — крикнув мірошник, відсуваючи засув.

— А це те саме… — відповіли з-за воріт. — Я маю власноручний предписание його милості! Добривечір, дядьку Лукас… — додав він входячи, вже менш офіційно і більш доброзичливо, наче став зовсім іншою людиною.

— Бережи тебе боже, Тоньюело! — мовив мірошник. — Подивимося, що так ради наказ… Сеньйор Хуан Лопес міг би вибрати більш слушний пора і невыгодный турбувати порядних людей серед ночі! То, певно, твоя вина. Ти, мабуть, дорогою кудись навідався і добре губа очі! Хильнеш чарчину?

— Ні, сеньйоре, часу нема. Мусите негайно йти зі мною. Читайте наказ.

— Як ведь йти? — вигукнув дядько Лукас, входячи накануне кімнати з наказом во руках. — Посвіти, Фраскіто!

Сенья Фраскіта відкинула вбік те, що тримала во руках, і запалила світильник.

Дядько Лукас швидко глянув, що ж вона відкинула, і впізнав свій здоровенний мушкет, який стріляв кулями вагою на півфунта.

Мірошник метнув бери наваррку вдячний погляд, сповнений ніжності, і сказав, беручи її следовать підборіддя:

— Ти на мене золото!

Сенья Фраскіта, бліда і зосереджена, мов мармурова статуя, піднесла бери долоні світильник і мовила твердо:

— Читай! — Жодний порух малограмотный видав її хвилювання.

В наказі говорилося:


«Іменем його величності короля (хай береже його господь) наказую Лукасові, місцевому мірошнику, як тільки він отримає цей наказ, з’явитися хуй наші очі минуя будь-яких відмов і зволікань; попереджую, що, оскільки мова йде ради справу цілком таємну, ніхто невыгодный повинен насчет це знати: інакше він, мірошник, если покараний. — Алькальд:

Хуан Лопес »


Замість підпису стояв хрестик.

— Послухай, що целое це означає? — звернувся до самого альгвасила дядько Лукас. — Про що йдеться во цьому наказі?

— Не відаю… — відповів селянин. Йому було років з тридцять; бридке, кістляве обличчя злодія чи розбійника хоть ніяк невыгодный свідчило относительно щирість його слів. — Гадаю, мова йде насчет відьом або ж фальшивомонетників… Та вы воно безвыгодный стосується… Вас викликають як свідка. Щоправда, мені самому отнюдь не дуже зрозуміло… Сеньйор Хуан Лопес вдолбить вас докладніше.

— Ясно! Та скажи йому, що автор прийду будущие времена вранці! — обурився мірошник.

— Аякже! Ні, сеньйоре!.. Маєте йти таки зараз, отнюдь не гаючи ні хвилини. Так наказав мені сеньйор алькальд.

Запала тиша. В очах сеньї Фраскіти палахкотіли громовиці.

Дядько Лукас стояв, утупивши погляд у підлогу, ніби щось немного погодя вишукував.

— То хоч дай мені часы піти в стайню, щоб осідлати ослицю! — вигукнув він нарешті, звівши голову.

— Якого чорта ослицю! — заперечив альгвасил. — Півліги і пішки можна пройти! Ніч тиха, місячна…

— Воно-то так… Але ж циркули во мене дуже розпухли…

— Тоді малограмотный гаймо часу. Я допоможу вы осідлати ослицю.

— Оце так! Боїшся, що втечу?

— Я нічого безграмотный боюся, дядьку Лукас, — дубак відповів цей байдужий чоловік. — Я представляю правосуддя.

З цими словами він потупив вплоть до шлепанцы коротку рушницю, яку доти тримав під плащем.

— Знаєш, Тоньюело… — промовила жінка мірошника, — если ти вже йдеш давно стайні… виконувати свій обов’язок… зроби послугу, осідлай і другу ослицю.

— Нащо? — запитав мірошник.

— Для мене. Я їду з вами.

— Не можна, сеньє Фраскіто! — заперечив альгвасил. — Я маю предписание обусловить лише вашого чоловіка, більш нікого, й безграмотный допустити, щоб ви пішли з ним. «Головою накладаєш вслед за це», — попередив мене сеньйор Хуан Лопес. Отож… Ходімо, дядьку Лукасе…

І він попрямував предварительно дверей.

— Більш ніж дивно! — пробурмотів мурсієць, невыгодный рушивши з місця.

— Дуже дивно! — відповіла сенья Фраскіта.

— Здається… моя персона вже догадуюсь… — мурмотів дядько Лукас так, щоб неграмотный почув Тоньюело.

— Хочеш, аз многогрешный піду по міста і розповім оборона целое корехідорові? — прошепотіла наваррка.

— Ні! — голосно відповів дядько Лукас. — Тільки неграмотный це!

— Так чого ж ти хочеш? — спересердя вигукнула жінка.

— Глянь мені во очі… — відповів колишній солдат.

Вони мовчки подивилися одне сверху одного і обоє залишилися такі задоволені спокоєм, рішучістю і твердістю своїх споріднених душ, що зрештою знизали плечима і засміялися.

Тоді дядько Лукас запалив другий світильник і попрямував предварительно стайні, мимохідь шпигонувши Тоньюело:

— Гей, чоловіче! Допоможи… Як вже ти такий люб’язний!

Тюньюело, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, пішов ради ним.

Через кілька хвилин дядько Лукас сделано виїздив з млина власти нате гарній ослиці у супроводі альгвасила.

Прощання з жінкою було коротке.

— Замкнися добре… — сказав дядько Лукас.

— Закутайся, потому что холодно… — сказала сенья Фраскіта, замикаючи воротища для ключ, засув та ланцюжок.

Не було ні прощальних слів, ні поцілунків, ні обіймів, ні поглядів.

Та й нащо?

XVI Лиховісний птах

Рушимо й ми после дядьком Лукасом.

Майже чверть ліги проминули вони мовчки — мірошник власти в ослиці, яку альгвасил підганяв ззаду своїм жезлом, символом влади, — если раптом побачили, що надо косогором стоймя получи них насувається тінь величезного птаха. Тінь эдак різко вимальовувалася получи и распишись тлі неба, осяяного місяцем, що мірошник здивовано вигукнув:

— Тоньюело, це ж Гардунья бери своїх тоненьких, мов дротики, ногах і во трикутному капелюсі!

Та перше ніж Тоньюело встиг відповісти, тінь, яка, лишенный чего сумніву, прагнула уникнути цієї зустрічі, звернула з дороги і помчала навпрошки от равнина круглым счетом прудко, наче справжній тхір.

— Нікого отнюдь не бачу… — озвався нарешті Тоньюело якомога щиріше.

— Я теж, — відповів дядько Лукас, включаючись у гру.

І підозра, яка запала йому во серце ще держи млині, цілком заполонила його ревниву душу.

«Цією подорожжю, — міркував він относительно себе, — автор этих строк завдячую хитрощам закоханого корехідора. Його освідчення, котре пишущий эти строки підслухав сьогодні, сидячи получи и распишись альтанці, показує, що підтоптаному мадрідцю увірвався терпець. Можна бути певним: цієї ночі він ще однажды навідається до самого млина, тому й викурив мене звідти… Та дарма! Фраскіта — в таком случае є Фраскіта, вона далеко не відчинить дверей, хоча б і хату підпалили!.. Та що там: якщо навіть вона і відчинить, якщо навіть корехідор піде получи и распишись хитрощі і якось проникне по моєї прегарної наваррки, до этого времени одно старий пройдисвіт впіймає облизня. Фраскіта — ведь є Фраскіта! Проте, — додав він вслед за хвилину, — добре було б повернутися додому якнайраніше!»

Та болт дядько Лукас з альгвасилом прибули перед села й попрямували впредь до будинку сеньйора алькальда.

XVII Сільський алькальд

Сеньйор Хуан Лопес удома і получи и распишись службі був справжнім втіленням тиранії, жорстокості та пихи стосовно по людей, які від нього залежали, проте во хвилини, що залишалися від службових обов’язків, клопотів объединение господарству і щоденного биття власної жінки, він ласкаво згоджувався розпити глек проступок во товаристві писаря та паламаря; того вечора ця порядок вже підходила накануне кінця, коль до алькальдом став мірошник.

— О, дядько Лукас! — вигукнув алькальд, чухаючи потилицю, наче хотів вичухати звідти натхнення, щоб краще збрехати. — Як здоров’ячко? Гей, писарю, налий-но склянку причина дядькові Лукасу! А сенья Фраскіта? Все така ж гарна? Давно аз многогрешный її невыгодный бачив! Так, чоловіче… гарно мелете! Житній хліб никак не відрізниш від пшеничного! Отже… ну… Сідайте, відпочиньте, ми, реноме богу, отнюдь не поспішаємо.

— Як получи мене, в таком случае цур йому, тому поспіху! — підхопив дядько Лукас, який досі отнюдь не розтуляв рота, але підозри його ще посилилися від цього дружнього прийому після такого грізного і беззаперечного наказу.

— Так от, дядьку Лукас, — провадив далі алькальд, — якщо ви далеко не дуже квапитесь, в таком случае переночуйте тут, а будущее рано ми й вирішимо нашу справу…

— Та добре… — відповів дядько Лукас із прихованим глумом і лукавством, які невыгодный поступалися дипломатії сеньйора Хуана Лопеса. — Коли по правую руку безграмотный термінова… можна переночувати і никак не вдома.

— Не термінова снаряжение і к вы безпечна, — додав алькальд, обдурений тим, кого самопроизвольно хотів ошукати. — Можете бути цілком спокійні. Чуєш, Тоньюело… Підсунь сюди ящик, тарарам дядько Лукас сідає.

— Коли так, то… хильнімо! — вигукнув, сідаючи, мірошник.

— Тримайте, — сказав алькальд, підносячи йому повну склянку.

— З добрих рук… Переполовиньте, ваша милість!

— Ну, ваше здоров’я! — промовив сеньйор Хуан Лопес і випив половину.

— Ваше здоров’я… сеньйоре алькальд, — відповів дядько Лукас, допиваючи решту.

— Гей, Мануело! — гукнув алькальд служницю. — Скажи господині, що дядько Лукас лишається у нас ночувати. Хай разостлать йому получай горищі.

— Е, ні!.. Ні на якому разі! Я й в сіннику висплюсь як король.

— Дивіться, ми ж маємо що постелити…

— Певен, та нащо ж завдавати клопоту сім’ї? У мене є плащ…

— Ну, ведь як хочете. Мануело, скажи господині, що нічого никак не треба…

— Ви тільки дайте мені йти вже спати, — позіхаючи получи целый рот, попросив дядько Лукас. — Вчора автор всю ніч молов, майже безвыгодный стулив очей…

— Добре! — благосклонно згодився алькальд. — Можете йти хоч зараз.

— Та й нам дни збиратися, — сказав паламар, заглядаючи на глечик, чи отнюдь не лишилося получи денці вина. — Вже, мабуть, десята година… чи близько того.

— За чверть десята… — сповістив писар, розливши на склянки залишки вина.

— Отже, спати, кабальєро! — оголосив гостинний господар, осушуючи склянку.

— До завтра, сеньйори, — мовив мірошник, допиваючи свою.

— Стривайте, вас посвітять… Тоньюело! Проведи дядек Лукаса бери сінник.

— Сюди, дядьку Лукас!… — сказав Тоньюело. Він прихопив з собой і глечика — а раптом тама лишилося кілька краплин!

— До завтра, як Всемогущий дасть, — додав паламар, допивши рештки з усіх склянок. І пішов, заточуючись і озорно співаючи «De profundis» [30]

— Ну, сеньйоре, — сказав алькальд писареві, коль вони залишилися вдвох, — Лукас нічого невыгодный підозрює. Можемо спати спокійно, і… бенц щастить корехідорові!

XVIII Тут ви дізнаєтеся, що неясный чёрт Лукаса був невыгодный дуже глибокий

Минуло лише п’ять хвилин, і якийсь чоловік вистрибнув з вікна сінника сеньйора алькальда. Вікно виходило возьми стайню і було малограмотный вище восьми ліктів від землі.

На стайні під дашком стояли великі ясла, впредь до яких були прив’язані шість чи вісім верхових тварин різних порід, причім усі слабкої статі. Коні, мули і осли сильної статі складали окремий табір, і тримали їх окремо.

Чоловік відв’язав осідлану ослицю і из-за вуздечку вивів її давно воріт; відсунув засув, скинув защіпку, нечутно відчинив потерна і опинився на полі.

Тієї ж миті він скочив получай ослицю, вдарив її п’ятами і мов стріла полетів накануне міста, але далеко не шляхом, а навпростець путем полина і луки, немов боявся когось зустріти.

То був дядько Лукас: він поспішав перед млина.

XIX Голоси, що волають у пустелі

— Якийсь алькальд надумав обкрутити мене, чоловіка з Арчени! [31] — говорив своевольно накануне себя мурсієць. — Завтра ж піду поперед сеньйора єпископа, щоб запобігти лихові, та розповім йому все, що трапилося зі мной цієї ночі! Викликати мене где-то негайно, в такой мере таємниче і во такий непідходящий час; вимагати, щоб ваш покорный слуга прибув сам; морочити мені голову теревенями для королівську службу, насчет фальшивомонетників, відьом і духів, щоб зрештою поставити мені дві склянки проступок та випровадити спати. Ясніше ясного! Гардунья передав алькальду настанови корехідора, і праздник единовременно веде наступ получи и распишись мою жінку… Хто знає, може, аз многогрешный під’їду, а він саме стукає во двері! Або застану його вже во середині — хто зна!.. Хто зна!.. Але що ж ведь автор кажу? Сумніватися во моїй наваррці — так бога гнівити! Вона малограмотный може!.. Не може моя Фраскіта!.. Не може!.. А втім, що це я? Хіба є щось неможливе на світі? Хіба вона безвыгодный пішла ради мене, така красуня следовать таку почвару?

Розміркувавши так, бідолашний горбань заплакав…

Він зупинив ослицю, трохи заспокоївся, витер сльози, зітхнув тяжко, витяг кисет, узяв щіпку чорного тютюну, пом’яв його і скрутив цигарку; потім дістав кремінь, губку та огниво й кількома ударами викресав вогонь.

У цю мить він почув стукіт копит по части дорозі, що проходила кроків ради триста від нього.

«Який мы необачний! — подумавши Лукас. — А що як це мене розшукує правосуддя і ваш покорнейший слуга себя виказав отим кресанням!»

Він згасив вогник, спішився і зачаївся вслед ослицею.

Але ослиця, зрозумівши безвыездно інакше, вдоволено заревла.

— У, клята! — вилаявся дядько Лукас, силкуючись стулити їй подразделение обома руками.

І зразу ж, як чемна відповідь, почувся вой з боку дороги.

«Ну, пропав я! — подумавши мірошник. Правду каже прислів"я: нема гіршого зла, як надіятись нате осла!»

І, таково розміркувавши, він скочив у сідло, хльоснув ослицю і помчав у бік, протилежний тому, звідки долинув рев.

Але через що дивно: той, хто їхав в співрозмовнику Лукасової ослиці, перелякався, мабуть, малограмотный менше ніж мірошник. Кажу таково тому, що він теж збочив з дороги і кинувся навтьоки при помощи засіяне луг во інший бік, гадаючи, напевно, що в таком случае якийсь злочинець, підкуплений доном Еухеніо, або альгвасил.

Мурсійця тим когда-когда мучила гризота:

— Ну й ніч! Ну й світ! Як перевернулося моє життя вслед за якусь годину! Альгвасили стають звідниками: алькальди зазіхають получи мою честь; осли ревуть если никак не слід, а тут, у грудях, моє жалюгідне серце насмілилося взяти під сумнів найшляхетнішу з усіх створених богом жінок!

О боже, боже! Дай сили швидше добратися додому і побачити затем мою Фраскіту!

Так, ідучи навпростець сквозь полина й чагарники, дядько Лукас десь близько одинадцятої години ночі вне усяких пригод придибав додому…

Прокляття! Ворота для млин були розчинені навстіж!

XX Сумніви і дійсність

Розчинені… але ж він, від’їжджаючи, чув, як жінка замикала їх бери ключ, засув та ланцюжок!

Отже ніхто, крім неї самої, малограмотный міг їх відчинити.

Але ж як? Коли? Нащо? Обдурили? Примусили? А може, вона це зробила з власної волі, змовившися з корехідором?

Що він одновременно побачить? Про що дізнається? Що чекає в нього всередині? Сенья Фраскіта втекла? Її викрали? А може, вона мертва? Чи на обіймах суперника?

«Корехідор сподівався, що ваш покорнейший слуга невыгодный повернуся вночі, — похмуро мовив самостоятельно поперед себя дядько Лукас. — Алькальд напевне дістав поручение — хоч і во кайдани мене закувати, а додому никак не відпустити… Чи знала насчет це Фраскіта? Чи була во змові? Чи вона стала жертвою обману, насильства, підлоти?»

На ці тяжкі роздуми бідолашний витратив безграмотный більше часу, ніж було йому потрібно, щоб перебежать альтанку.

Двері будинку теж були відчинені. Як і во усіх селянських оселях, першою була кухня…

В кухні порожньо.

Проте на каміні палахкотіло яскраве полум’я… на каміні, дескать невыгодный було ніякого вогню, коль він від’їжджав, та й взагалі накануне середини грудня камін ніколи отнюдь не топили!

Мало того, получи и распишись одному з гачків висів запалений ліхтар…

Що до этого времени це означало? І як пов’язати ці ознаки присутності людей з мертвою тишею, що панувала во домі?

Що з жінкою?

І тільки тоді помітив дядько Лукас нате бильцях двох чи трьох стільців, присунутих предварительно каміна, чиєсь убрання…

Придивившись до самого нього, він беспричинно несамовито зойкнув, що праздник зойк застряг у нього во горлі й перейшов у глухе ридання. У нещасного було таке відчуття, ніби він задихається. Мірошник схопився руками следовать горло. Він пополотнів, його почало корчити, очі чуть-чуть малограмотный вискакували з орбіт, а погляд був прикутий перед цього вбрання. Бідолаху пройняв жах, мов у засудженого возьми страту злочинця, якому показали балахончик смертника.

Бо те, на що він утупив очі, було далеко не що інше, як яскраво-червоний плащ, трикутний капелюх, камзол і кофта сизого кольору, чорні шовкові штани, білі панчохи, черевики з золотими пряжками і навіть жезл, эспадрилья та рукавички ненависного корехідора… Вбрання це — халат ганьби мірошника, саван його честі, плащаниця його життя!

Грізний мушкет лежав у кутку, куди дві години тому його кинула наваррка…

Дядько Лукас стрибнув, мов тигр, і вхопив його. Встромивши мужской член на дуло, він пересвідчився, що мушкет заряджений. Перевірив, чи держи місці кремінь. Потім підійшов давно сходів, які вели накануне кімнати, дескать стільки років він спочивав з сеньєю Фраскітою, і едва слышно пробурмотів:

— Вони там!

Ступив крок, але відразу ж зупинився, огледівся, чи никак не стежить хтось следовать ним…

«Нікого! — сказав своевольно перед себе. — Тільки господь… Невже він открыть доступ таке!»

Рішення визріло. Мірошник збирався вже ступити ще крок, коль його блукаючий погляд зупинився сверху складеному аркуші паперу, що лежав в столі!..

Тієї ж миті коршаком метнувся він по столу і вп"явся пальцями во аркуш, мов кігтями во здобич.

Це було призначення небожа сеньї Фраскіти, підписане доном Еухеніо -де Суньїга-і-Понсе дескать Леон!

«Ось ціна угоди! — по зрелом размышлении дядько Лукас, запихаючи аркуш накануне рота, щоб угамувати лють, придушити стогін. — Я завжди мав підозру, що вона боготворить свою сім’ю більше, ніж мене! О, чому на нас нема дітей!.. В цьому всё-таки лихо!»

Бідолашний немного неграмотный розридався.

Знову накотилася лють: безграмотный тямлячи себе, він прохрипів:

— Нагору! Нагору!

І подерся нагору. Однією рукою мірошник намацував сходи, на другій тримав мушкета, на зубах затиснув паскудний папірець.

Підступивши вплоть до дверей спальні (двері були замкнені), він, немов держи підтвердження своїх підозр, побачив, що крізь шпари во дошках та крізь замкову шпарину пробивається світло.

«Вони тут!» — повторив він.

На мить затримався — ніби щось гірке проковтнув.

І знову подерся нагору… хоть поки безвыгодный опинився біля самих дверей.

В кімнаті ані шелесь.

«Може, затем нікого нема!» — майнула несмілива надія.

Та во ту ж мить бідолашний почув кахикання…

То був астматичний кашляние корехідора!

Сумнівів більше безвыгодный було!

Не лишалося й соломинки, из-за яку міг би вхопитися утопаючий.

В пітьмі страшна посмішка перекреслила обличчя мірошника — в такой мере ріже пітьму блискавиця.

Та чого варті усі блискавки громовиць супроти полум’я, яке палає інколи во серці чоловіка?

Проте дядько Лукас (така вже була його вдача, ради що ми вже говорили свого часу) почав заспокоюватися, зачувши буханье свого ворога…

Дійсність безграмотный этак терзала його, як сумніви. Лукас сам по себе признався на праздник число Фраскіті, що тієї миті, коль він втратить на неї віру, що є, власне, суттю його душі, він стане іншою людиною.

Як і у венеціанського мавра — з ним ми його вже порівнювали, коль описували вдачу Лукаса, — зневіра одним ударом убила во ньому всю його любов, змінила полный його душевний цейхгауз і змусила побачити світ таким, яким він його ніколи далеко не знав. Різниця полягала лише во тому, що естество дядько Лукаса була менш трагічна, менш сувора і більш егоїстична, ніж у шаленого вбивці Дездемони.

Рідкісний випадок, але характерний саме в целях таких обставин: сумніви чи надія (що на даному разі те саме), знову получи и распишись мить охолодили його.

«А що, если аз многогрешный помилився! — по зрелом размышлении він. — Може, це кашляла Фраскіта?»

Він був такий змучений, що навіть забув относительно вбрання корехідора біля каміна, оборона відчинені двері, забув, що самопроизвольно читав свідчення своєї ганьби.

Тремтячи від сумнівів, він нахилився й зазирнув у замкову шпарину.

В малесенький трикутник следовательно було лише узголів’я ліжка… Та саме во цьому трикутничку виднілися краї подушок, а возьми подушках — воротила корехідора!

Сатанинський усміх знову спотворив лице мірошника.

Здавалося, він знову був щасливий…

«Зате аз многогрешный знаю правду! Подумаємо, як бути!» — прошепотів Лукас і спокійно випростався.

Він спускався сходами беспричинно само обережно, як і підіймався…

«Тонка справа… Треба обміркувати. Часу на мене вистачить возьми все…»

Лукас сів посеред кухні, обхопив голову руками.

Так сидів він довго, поки водевильный заушение по части нозі вивів його із задуми.

То був мушкет — він ковзнув з колін, і це наче послужило Лукасові сигналом.

— Ні, кажу тобі, ні! — бурмотів дядько Лукас, звертаючись накануне мушкета. — Ти мені отнюдь не потрібний! Усі будуть жаліти їх… а мене повісять! Адже це — корехідор… а вбивство корехідора на Іспанії неграмотный прощають! Скажуть, що пишущий эти строки вбив його з дурних ревнощів, а потім роздягнув і вклав у свою постіль… Скажуть ще, що жінку мы вбив нетрудно з підозри… І мене повісять! Візьмуть та й повісять! Крім того, бери схилі своїх днів автор этих строк викличу на людей тільки жаль, а це означатиме, що моя особа повівся легкодухо, необачно. Всі сміятимуться з мене! Скажуть, що во своєму нещасті мы сам по себе винен, ибо аз многогрешный горбань, а Фраскіта така гарна! Нізащо! Ні! Мені исповедь помститися, а помстившись, аз многогрешный буду торжествувати, зневажати, сміятися, ще й як сміятися з усіх, щоб ніхто ніколи отнюдь не міг уж глузувати з страта горба, — адже поки що йому майже заздрять, але який кумедний вигляд мав би він держи шибениці!

Так роздумував дядько Лукас, порой отнюдь не усвідомлюючи виразно, оборона що ж ідеться. Як би затем безграмотный було, але, міркуючи ради це, він поставив мушкет возьми місце і почав ходити туди й сюди, заклавши грабки из-за спину й схиливши голову, ніби шукав помсти получай підлозі чи бери землі, вишукував, як найдошкульніше, найганебніше поглумитися надо своєю жінкою та корехідором, але і во думках далеко не вдавався прежде правосуддя, безграмотный мислив стати для герць, простити їй чи покластися держи волю неба… як учинив би в його місці кожний інший чоловік безвыгодный з такою поривистою вдачею, байдужий предварительно людської думки, — чоловік, який вміє стримати свої почуття.

Раптом йому на очі впало вбрання корехідора…

Лукас завмер…

На обличчі його поступово проявлялися радість, задоволення, безмежне торжество… І він вибухнув сміхом, шаленів у сміхові — але беззвучно, щоб далеко не почули нагорі. Він ухопився обома руками вслед за живіт, щоб безграмотный луснути, корчився зо сміху, як у припадку, нарешті впав, знеможений, сверху стілець і беспричинно сидів доти, поки невыгодный проминув цей напад гіркої радості. То був воістину мефістофельський сміх.

Заспокоївшись трохи, він почав роздягатися з гарячковим поспіхом. Свій одяг він розвісив держи тих самих стільцях, мол висіло вбрання корехідора, надягнув сверху себя всі його речі, починаючи з черевиків з пряжками і кінчаючи трикутним капелюхом, причепив шпагу, загорнувся на яскраво-червоний плащ, узяв трость та рукавички, вийшов з млина і попрямував по міста, похитуючись точнісінько як дон Еухеніо -де Суньїга й проказуючи время від часу слова, які запали йому во голову:

— Жінка корехідора теж непогана!

XXI Захищайтеся, кабальєро!

Облишмо сверху якийсь время Лукаса і погляньмо, що трапилося нате млині відтоді, як ми покинули немного погодя получай самоті сенью Фраскіту, і вплоть до тих пір, если її чоловік, повернувшись, знайшов у себя вдома такі незвичайні зміни.

Минула вже година, як дядько Лукас поїхав з Тоньюело. Засмучена наваррка, яка вирішила малограмотный лягати спати, поки никак не вернеться чоловік, і тому плела панчохи во спальні возьми горішньому поверсі, раптом почула жалібні крики, які долинали знадвору, десь зовсім близько, з того боку, мол бігла основа жизни объединение лотоках.

— Рятуйте, тону! Фраскіто! Фраскіто!.. — розпачливо благав чоловічий голос.

«Невже Лукас?» — з жахом, який нема потреби описувати, подумала наваррка.

В спальні були маленькі дверцята, що оборона них розповідав Гардунья, — вони справді виходили в верхню частину лотоків. Не вагаючись, Фраскіта відчинила їх, тим більше, що вона далеко не впізнала голосу, що просив допомоги, і зіткнулася віч-на-віч з корехідором, котрий, мокрий як хлющ, саме виборсувався з бурхливого потоку…

— Прости, господи! Господи, прости! — белькотів паскудний дідуган. — Я вже думав, що втопився!

— Це ви? Що це означає? Як ви насмілилися? Чого вас после этого священнодействие во таку пізню годину?.. — закричала сверху нього жінка мірошника, більше обурена, ніж налякана, мимохіть ступивши крок назад.

— Мовчи! Мовчи, жінко! — шамкотів корехідор, прослизаючи вслед за нею во кімнату. — Зараз мы тобі совершенно розкажу… Я всего ничего малограмотный втопився! Вода несла мене, мов пір’їну! Поглянь, який на мене вигляд!

— Геть, геть звідси! — перебила сенья Фраскіта, запалюючись ще сильніше. — Нема чого мені пояснювати!.. Я й что-то около усе розумію! Що мені давно того, що ви тонули? Хіба ваш покорный слуга вы кликала сюди? Ох, яка ганьба! Ось на чого ви прислали в области мохо чоловіка!

— Слухай, жінко…

— Не хочу слухати! Йдіть-но звідси цю ж хвилину, сеньйоре корехідор!.. Забирайтесь, потому что моя персона отнюдь не знаю, що зроблю!..

— Що таке?

— А що чуєте! Мого чоловіка немає вдома, але ваш покорный слуга й самочки змушу вы поважати цей дім. Ідіть туди, звідки прийшли, якщо безвыгодный хочете, щоб ваш покорнейший слуга знову скинула вам у воду власними руками!

— Дитино, дитино! Не галасуй так, мы безграмотный глухий!.. — вигукнув старий розпусник. — Я тута неграмотный легко так!.. Я прийшов визволити Лукаса, якого помилково затримав сільський алькальд… Але перш следовать однако висуши мій одяг… На мені сухої пряжа нема!

— Кажу вам, геть звідси!

— Замовч, дурна!.. Що ти знаєш? Дивись… Ось призначення на твого небожа… Розпали вогонь, поговоримо… А поки одяг сохнутиме, мы приляжу возьми це ліжко…

— Он як? Тепер зрозуміло, навіщо ви прийшли! Тепер зрозуміло, нащо ви звеліли арештувати мохо Лукаса! Тепер ясно, чому у вам на кишені призначення для того страта небожа! Святі угодники! Бач, що собі думає относительно мене цей бовдур!

— Фраскіто! Я — корехідор!

— А хоч би ви були й королем! Що мені з того? Я жінка свого чоловіка й господиня на своєму домі! Гадаєте, моя персона злякаюся корехідорів? Я знайду отвали і вплоть до Мадріда, і сверху борт світу, автор этих строк знайду управу получи старого розпусника, який втоптує во багно свій високий сан! А насамперед моя персона грядущее ж піду по вашої дружини…

— Ти отнюдь не зробиш цього! — зарепетував корехідор. Чи ведь терпець у нього урвався, чи він змінив тактику. — Не зробиш. Я застрелю тебе, якщо словами тебе безграмотный проймеш…

— Застрелите? — еле слышно повторила сенья Фраскіта.

— Застрелю, так… і ради це мені нічого неграмотный буде. Що вдієш — автор попередив у місті, що цієї ночі полюватиму сверху злочинців… Тож безграмотный бай упертою… і полюби мене… потому что пишущий эти строки ж тебе палко кохаю!

— Застрелите, сеньйоре корехідор? — вдруге повторила наваррка, закладаючи грабли следовать спину і подаючись усім тілом уперед, наче готуючись кинутися получай свого супротивника.

— Якщо ти впиратимешся, в таком случае застрелю й звільнюся від твоїх погроз… і від твоєї краси, — відказав переляканий корехідор, витягаючи пару кишенькових пістолетів.

— А, ще й пістолети? А на другій кишені призначення небожеві? — похитуючи головою, промовила сенья Фраскіта. — Що ж, сеньйоре, на мене нема вибору, заждіть хвилинку, мы тільки розпалю вогонь.

З цими словами вона метнулася давно сходів і трьома стрибками спустилася вниз.

Корехідор схопив світильник і пішов ради жінкою мірошника, боячись, щоб вона отнюдь не втекла; але оскільки він спускався дуже помалу, так возьми порозі кухні зіткнувся з наварркою, яка вже поверталася назад.

— Отже, зібралися мене застрелити? — вигукнула непокірна жінка, відступаючи получи и распишись крок. — Ну, то… захищайтеся, кабальєро! До ваших послуг.

Сказала і навела стоймя во обличчя корехідора жерло того страшного мушкета, який відіграє таку значну амплуа во нашій бувальщині.

— Зупинися, нещасна! Що ти чиниш? — скрикнув корехідор, вмираючи від жаху. — Я ж пожартував!.. Поглянь… Пістолети неграмотный заряджені. А через призначення — свята правда… Ось… Бери… Дарую тобі… Воно твоє… Задурно, зовсім задурно…

І, тремтячи, поклав призначення для стіл.

— Оце добре! — відповіла наваррка. — Завтра воно мені згодиться, щоб розпалити вогонь, коль готуватиму сніданок чоловікові. Від вы автор этих строк малограмотный хочу навіть царства небесного; а якщо колись мій небіж приїде з Естельї, ведь лише про того, щоб зламати вашу мерзенну руку, якою ви підписали цей паскудний папір! Геть, сказала я! Геть з мохо дому! Швидко! Геть!.. Доки терпець мені далеко не урвався!

Корехідор нічого малограмотный відповів получи и распишись ці слова. Він зблід, хоть посинів, очі закотилися під лоб, тіло тряслося, мов у лихоманці. Раптом у нього затряслася нижня щелепа, і корехідор хряснув нате підлогу на страшних корчах.

Переляк від того, що він скудно далеко не втопився, мокра як хлющ одежа, дика педжент на спальні, жах, який охопив його, если він стояв під дулом мушкета наваррки, підкосили хирлявого дідугана.

— Умираю! — белькотів він. — Клич Гардунью!.. Гардунью клич, він там… у ярку… Мені малограмотный можна вмерти во цьому домі!..

Далі говорити він далеко не міг. Очі його заплющилися, він витягся, немов покійник.

«Ще й справді помре! — схаменулася сенья Фраскіта. — Ну й халепа! Що аз многогрешный робитиму з ним? Що скажуть люди? Лукас що скаже?.. Як ваш покорнейший слуга зможу виправдатися, коль хозяйка відчинила йому двері?.. Ой, ні… Я далеко не повинна залишатися тутовник з ним. Треба шукати чоловіка. Треба зняти буча раніше, ніж спаплюжать мою честь!»

Постановивши собі так, вона кинула мушкет, побігла давно стайні, відв’язала ослицю, осідлала її абияк, відчинила ворота, несомненно скочила во сідло, хоч була пухкенька, і поскакала по яру.

— Гардуньйо! Гардуньйо! — ще здалеку почала гукати наваррка.

— Я тут! — озвався нарешті альгвасил з-за огорожі. — Це ви, сеньє Фраскіта?

— Та я. Біжи предварительно млина і рятуй свого хазяїна, ибо він умирає!..

— Що ви кажете? Бути невыгодный може!

— Що чуєш, Гардуньйо…

— А ви, серденько? Куди це во таку пору?

— Я?.. Відійди, йолопе! Їду на місто в соответствии с лікаря! — відказала сенья Фраскіта, вдаривши ослицю п’ятою, а Гардунью носаком.

І звернула… безвыгодный бери поди на місто, як сказала допіру, а для большак поперед ближнього села.

Гардунья далеко не звернув в це уваги, він поуже стрімголов мчався перед млина, міркуючи собі так: «Їде в области лікаря!.. А що ж їй ще лишається робити! Тож і він бідолашний! Знайшов пора чтобы недуги!.. Не до зубах, видно, цукерка!»

XXII Гардунья пнеться із шкіри

Коли Гардунья прибіг перед млина, корехідор сейчас отямився і намагався підвестись з підлоги.

Тут а сверху підлозі, поруч, горів світильник, принесений його милістю зі спальні.

— Вона пішла? — перш вслед за однако запитав дон Еухеніо.

— Хто?

— Чортиця!.. Жінка мірошника, хотів мы сказати…

— Так, сеньйоре… Пішла вже… і никак не думаю, щоб во доброму гуморі…

— Ой, Гардуньйо! Я вмираю…

— Та що з вами, заради всіх святих!

— Я впав у воду і змок накануне рубця… Промерз перед кісток!

— Так, так! Он якої заспівали!

— Гардуньйо!.. Думай, коль говориш!

— Я ж нічого далеко не кажу, сеньйоре.

— Ну, гаразд, рятуй мене.

— Хвилинку… Зараз усе влаштую, ваша милість!

Так сказав альгвасил і вмить ухопив однією рукою світильник, а другою підхопив корехідора під пахву. Перенісши його нагору, предварительно спальні, він скинув з нього круглый одяг, вклав у ліжко, збігав впредь до давильні, приніс беремя дров, розпалив у кухні вогонь, приніс згори одяг свого начальника й розвісив в бильцях двох чи трьох стільців. Тоді запалив ліхтар, повісив його возьми гачок і знову повернувся предварительно спальні.

— Як ми себя почуваємо? — запитав він дона Еухеніо, підносячи світильник якнайвище, щоб роздивитися обличчя потерпілого.

— Чудово! Здається, починаю пітніти… Завтра ваш покорный слуга тебе повішу, Гардуньйо!

— За що, сеньйоре?

— І ти ще насмілюєшся питати? Чи ти гадаєш, що я, діючи вслед твоїм планом, розраховував лягти у це ліжко сам-один, та ще вдруге прийнявши хрещення во купелі? Завтра ж тебе повішу!

— Але скажіть, ваша милість, що скоїлося?.. Сенья Фраскіта?..

— Сенья Фраскіта хотіла мене вбити. Це все, чого ваш покорнейший слуга досяг, послухавши твоїх порад!.. Кажу, що грядущее вранці повішу тебе.

— Ну, предварительно вбивства напевне отнюдь не дійшло б, сеньйоре корехідор! — зауважив альгвасил.

— Чому ти где-то думаєш, зухвальцю? Бо моя особа й минуя того лежу тута знесилений?

— Ні, сеньйоре. Кажу так, ибо сенья Фраскіта отнюдь не така жорстока, коль поїхала прежде міста по мнению лікаря…

— Святий боже! Ти певний, що вона поїхала прежде міста? — вигукнув дон Еухеніо, вкрай переляканий.

— В усякому разі, вона мені приближенно сказала…

— Біжи, лети, Гардуньйо! О! Я зовсім пропав! Знаєш, навіщо сенья Фраскіта поїхала вплоть до міста? Щоб розповісти усе моїй жінці!.. Сказати їй, що мы тут! О господи мій, боже! Я й получи и распишись гадці неграмотный мав такого! Думав, що вона поїхала перед села шукати чоловіка, а чоловік її во надійних руках, — мені й байдуже, що вона поїхала! Але во місто!.. Гардуньйо, біжи, лети… Ти прудкий, врятуй мене! Аби тільки клята жінка мірошника невыгодный пробралася на мій дім!

— І ваша милість мене неграмотный повісять, коль мені це вдасться? — з прихованим глумом запитав альгвасил.

— Навпаки! Я подарую тобі черевики, вони майже нові, а возьми мене завеликі. Я подарую тобі все, що забажаєш!

— Коли этак — лечу! Спіть спокійно, ваша милість. Наваррку автор этих строк засаджу прежде в’язниці і ради півгодини повернуся. Коли треба, моя персона біжу швидше из-за осла! — сказав Гардунья і збіг сходами вниз.

Певна річ, що саме коль альгвасил мчав предварительно міста, бери млині побував мірошник і підгледів у замкову щілину страшне видиво.

Полишимо поки що корехідора пітніти на чужій постелі, а Гардунью — бігти вплоть до міста (куди невдовзі слідом ради ним разрушать дядько Лукас у трикутному капелюсі та яскраво-червоному плащі), і, теж перетворившись получи и распишись скороходів, поспішимо предварительно села вслід вслед відважною сеньєю Фраскітою.

XXIII Знову пустеля і вже знайомі голоси

На шляху від млина поперед села з жінкою мірошника трапилася лише одна пригода: вона трохи переполошилася, побачивши, що хтось серед полина викрешує вогонь.

«А раптом це шпигун корехідора? Може, їде, щоб мене затримати?» — подумала вона.

І разом з того боку почувся ослячий рев.

«Звідки на полі осли во таку пору? — подумала сенья Фраскіта. — Тут а нема ні садиб, ні хутора… Їй-богу, це витівки нечистої сили! Бо безвыгодный може ж це бути ослиця страта чоловіка… Що мав би робити Лукас отут серед полина опівночі? Нічого! Це шпигун, точно!»

Ослиця, нате якій їхала сенья Фраскіта, вирішила відповісти получи рев.

— Цить, клята! — гримнула наваррка, шпигонувши її шпилькою во зад.

Боячись небажаної зустрічі, вона теж звернула зі шляху і погнала ослицю полем.

І тепер вже, не принимая во внимание усяких пригод наваррка добралася до самого околиці села об одинадцятій годині вечора.

XXIV Тогочасний император

Сеньйор алькальд, добре хильнувши, вже спав, притулившись спиною впредь до спини своєї жінки (утворюючи з нею, таким чином, фігуру, яку отечественный безсмертний Кеведо називає австрійським двоголовим орлом), коль Тоньюело постукав у двері спальні і сповістив сеньйора Хуана Лопеса, що сенья Фраскіта з млина хоче з ним говорити.

Не варто переказувати, як ремствував та сипав спросоння прокльонами алькальд, поки вдягався, а перейдемо зразу до самого того, если він, безперестанку позіхаючи та потягуючись, мов гімнаст, що розправляє м’язи, — вийшов впредь до жінки мірошника і еле видушив з себе:

— Доброї ночі, сеньє Фраскіта! Яким вітром вам занесло сюди? Хіба неграмотный сказав вы Тоньюело, щоб ви залишалися получи и распишись млині? Оце беспричинно ви слухаєтеся влади?

— Мені панихида бачити страта Лукаса! — відказала наваррка. — Я мушу бачити його негайно! Хай скажуть йому, що после этого його жінка!

— Мушу! Мушу! Сеньйоро, ви забули, що говорите з королем!

— Облиште ваших королів, сеньйоре Хуан, мені неграмотный перед жартів! Ви добре знаєте, що зі мной скоїлося! Добре знаєте, в целях чого арештували мохо чоловіка!

— Не знаю нічого, сеньє Фраскіта… А що стосується вашого чоловіка, в таком случае він невыгодный заарештований, а спить спокійно десь тогда у нас, і поводяться з ним так, як автор этих строк поводжуся з шановними особами. Гей, Тоньюело! Тоньюело! Сходи нате сінник і скажи дядькові Лукасу, тарарам устає й мерщій біжить сюди… Ну, так… Що з вами трапилося?.. Боїтеся спати сама?

— Посоромилися б, сеньйоре Хуан! Ви ж добре знаєте, що мені невыгодный до самого смаку ні ваші жарти, ні ваші натяки! Усе дуже просто: ви і сеньйор корехідор задумали зганьбити мене, але сіли на калюжу! Я тут, і мені нема вслед за що червоніти, а через сеньйор корехідор десь после этого получи и распишись млині вмирає!

— Вмирає корехідор! — жахнувся його підлеглий. — Сеньйоро, чи тямите ви, що кажете?

— А те, що чуєте! Він упав у лотоки й ледве невыгодный втопився, мабуть, підхопив запалення легень чи вже неграмотный знаю що… Це вже крик його жінка розбирається! А мы приїхала сюди за свого чоловіка, щоб грядущее ж уранці рушити з ним прежде Мадріда й розповісти относительно до сей времени королю…

— От чорт! — пробурмотів сеньйор Хуан Лопес. — Гей, Мануело!.. Дівчино!.. Піди-но осідлай мула… Сеньє Фраскіта, аз многогрешный предварительно млина їду… Начувайтесь, якщо ви заподіяли якусь шкоду сеньйорові корехідору!

— Сеньйоре алькальд! Сеньйоре алькальд! — вигукнув у цю мить Тоньюело, вбігаючи перед кімнати ні живий ні мертвий. — Дядька Лукаса бери сіннику нема. Ослиці його теж нема біля ясел, а гульфик обори відчинені… Випурхнула пташка!

Що ти верзеш? — загорлав сеньйор Хуан Лопес.

— Діво пречиста! Що ж це тепер буде? — скрикнула сенья Фраскіта. — Біжімо, сеньйоре алькальд, неграмотный гаймо часу!.. Мій чоловік уб’є корехідора, якщо застане його держи млині на таку пору…

— То ви гадаєте, що дядько Лукас нате млині?

— А -де ж іще? Я більше скажу… Коли ваш покорный слуга їхала сюди, так зустріла його, тільки безвыгодный впізнала. Це він, напевне він, викрешував вогонь серед поля! Боже милостивий! Подумати тільки, тварини розумніші после людей! Бо знайте, сеньйоре Хуан, що наші ослиці впізнали та привітали одна одну, тим иным часом як ми з Лукасом невыгодный впізнали одне одного і малограмотный привіталися… Де там! Ми кинулися на різні боки, ибо подумали одне нате одного, що в таком случае шпигуни…

— Гарний а ваш Лукас! — зауважив алькальд. — Але рушаймо, после этого следовательно буде, що з усіма вами зробити. Зі мной безграмотный пожартуєш! Я — король!.. Не такий король, як у нас с ходу во Мадріді чи, може, во Пардо [32] , а такий, як був у Севільї, і звали його дон Педро Жорстокий. Гей, Мануело, подай-но мені маркер і скажи своїй господині, що автор їду!

Служниця (яка, судячи з усього, була більш послужлива, ніж того хотілося господині та дозволяла пристойність) негайно виконала наказ. Алькальдів мул був поуже осідланий, отож сенья Фраскіта й сеньйор Хуан Лопес вирушили поперед млина, певна річ, у супроводі незмінного Тоньюело.


XXV Зірка Гардуньї

Припустімо, що ми можемо пересуватися швидше после будь-кого получи світі, та й забіжімо трохи вперед.

Гардунья вже повернувся перед млина після того, як марно розшукував сенью Фраскіту сверху всіх вулицях міста.

Хитрий альгвасил заскочив по части дорозі вплоть до корехім’єнто [33] — со временем панував спокій, двері були навстіж розчинені, як серед білого дня. Так вже було усталено: двері безвыгодный зачинялися, поки влада перебувала десь подле виконанні своїх священних обов’язків. На сходах та во приймальні куняли альгвасили і пристави, терпляче дожидаючи корехідора. Почувши чертеж Гардуньї, двоє чи троє з них, прочунявшись, запитали свого старшину і безпосереднього начальника:

— Сеньйор повернувся?

— Ще ні! Будьте спокійні. Я заскочив дізнатися, чи нема якоїсь новини.

— Нема.

— А мол сеньйора?

— Вона во своїх покоях.

— Сюди входила яка-небудь жінка?

— 3а полный вечір ніхто неграмотный з’являвся…

— Тож безграмотный впускайте жодної людини, хто б вона далеко не була і що б безвыгодный казала. Мало того, хапайте, кожного, хто питатиме сеньйора чи сеньйору, хоч би самоё вранішня зоря, і тягніть предварительно в’язниці.

— Схоже, цієї ночі йде полювання в велику дичину?

— Великі лови! — додав другий.

— Щонайбільші! — багатозначно підтвердив Гардунья. — Поміркуйте собі, яка тонка справа, коль ми з корехідором особисто пішли получи облаву!.. Ну… ведь бувайте, хлопці. І пильнуйте!

— Ідіть з богом, сеньйоре Бастіан, — единодушно відповіли всі, віддаючи целомудренность Гардуньї.

— Зайшла моя зірка! — бурмотів Гардунья, виходячи з корехім’єнто. — Навіть жінки замилюють мені очі! Замість їхати предварительно міста, жінка мірошника подалася во станица розшукувати свого чоловіка… Бідний Гардунья! Що сталося з твоїм нюхом?

Отак досадуючи, він звернув по млина.

Мав рацію альгвасил, если нарікав, що втратив свій колишній нюх, ибо й тепер він далеко не вчув чоловіка, який причаївся у верболозі біля яру. А той, помітивши Гардунью, уткнув носа на свій плащ, чи в таком случае пак — яскраво-червоний зюйдвестка корехідора, і пробурмотів:

— Стережися, Пабло! [34] Оно йде Гардунья!.. Не треба, щоб він мене бачив…

То був дядько Лукас на одежі корехідора; він прямував перед міста, часочек від часу повторюючи свою сакраментальну фразу:

— Жінка корехідора теж непогана!

Гардунья проминув його, невыгодный помітивши, а вдаваний корехідор вийшов з своєї схованки і рушив по міста…

Скоро й альгвасил додибав по млина, як вже було сказано возьми початку цього розділу.

XXVI Протидія

Корехідор лежав у ліжку на тому ж вигляді і на тій самій позі, як його бачив дядько Лукас крізь замкову шпарину.

— Добре ж автор этих строк пропотів, Гардуньйо! Здається, моя персона врятувався від хвороби! — вигукнув корехідор, як тільки альгвасил зайшов прежде спальні. — А сенья Фраскіта? Ти зустрівся з нею? Привів її сюди? Вона говорила з сеньйорою?

— Жінка мірошника, сеньйоре, — жалісливо промовив Гардунья, — ошукала мене, як послідущого дурня: вона поїхала зовсім отнюдь не на місто, а на село… за чоловіка. Пробачте мені мою дурість…

— Тим краще! Тим краще! — зрадів корехідор, і во очах у нього блиснули мстиві вогники. — Тепер усе врятоване! Ще предварительно світанку дядько Лукас та сенья Фраскіта, зв’язані лікоть перед ліктя, будуть відпроваджені прежде в’язниці, с годами вони згниють, і їм нікому если розповісти оборона пригоди цієї ночі. Принеси мій одяг, Гардуньйо, він, мабуть, сделано висох… Принеси і вдягни мене! Коханець знову стає корехідором!..

Гардунья спустився для кухню по мнению одяг.


XXVII Іменем короля!

Тим в отдельных случаях сенья Фраскіта, сеньйор Хуан Лопес і Тоньюело під’їжджали перед млина; следовать кілька хвилин вони стояли вже біля порога.

— Я зайду перший! — заявив алькальд. — Недарма ж автор — влада! Ти, Тоньюело, прямуй вслед за мною, а ви, сеньє Фраскіта, почекайте следовать дверима, доки ваш покорнейший слуга вам покличу.

Сеньйор Хуан Лопес пробрався предварительно альтанки і со временем возле місячному сяйві помітив горбатого чоловіка, одягнутого так, як звичайно вдягався мірошник, — у куртці й штанях з темного сукна, підперезаний чорним поясом, у блакитних панчохах та плюшевій шапочці, які носять мурсійці, і з плащем, перекинутим посредством плече.

— Ось він! — крикнув алькальд. — Іменем короля! Здавайтеся, дядьку Лукас!

Чоловік у шапочці спробував шмигнути на двері.

— Здавайся! — своєю чергою заволав Тоньюело, підскочивши вплоть до нього й хапаючи його следовать комір. Він піддав йому коліном під задница і повалив сверху землю.

В ту ж мить хтось кинувся возьми Тоньюело, вхопив його ради пояс, швиргонув для бруковану долівку і засипав обильно ляпасів.

То була сенья Фраскіта.

— Волоцюго! Облиш страта Лукаса!

Якийсь чоловік, ведучи ради уздечка ослицю, став у цю хвилину во воротях. Умить оцінивши ситуацію, він рвучко метнувся получи и распишись порятунок Тоньюело…

То був Гардунья. Не вслед сільського альгвасила поліз він у бійку, ні — Гардунья був певний, що рятує дона Еухеніо -де Суньїгу.

— Сеньйоро, майте шану вплоть до страта начальника! — кинув він жінці мірошника й повалив її спиною получи альгвасила.

Сенья Фраскіта, опинившись між двох вогнів, з такою силою вдарила Гардунью во живіт, що пирушка гепнувся навзнак і простягся долі.

Тепер уж всі четверо качалися соответственно землі.

Сеньйор Хуан Лопес притиснув ногою накануне долівки приблизительно званого «дядька Лукаса», невыгодный даючи йому звестися.

— Гардуньйо! Рятуй! Іменем короля! Я корехідор! — безвыгодный втерпів зрештою дон Еухеніо, почуваючи, що алькальдове ножисько на постолі з бичачої шкіри ось-ось розчавить його.

— Корехідор! І справді він! — скрикнув сеньйор Хуан Лопес, переймаючись жахом…

Корехідор! — відлунням озвалися інші.

Вмить усі скочили для ноги.

— Усіх прежде в’язниці! — гаркнув дон Еухеніо дескать Суньїга. — Усіх возьми шибеницю!

— Але, сеньйоре… — заговорив сеньйор Хуан Лопес, падаючи навколішки. — Даруйте, ваша милість, що з вами приближенно повелися! Та хто ж упізнає вашу милість у такій простій одежині?

Бовдур! — огризнувся корехідор. — Мусив а аз многогрешный во щось вбратися! Хіба ти далеко не знаєш, що сполна мій одяг украли? Адже, ватажка злодюг під проводом воспитатель Лукаса…

— Брехня! — перебила наваррка.

— Стривайте, сеньє Фраскіта… — з дозволу корехідора та всіх присутніх відвів її вбік Гардунья. — Якщо ви далеко не владнаєте справи, так він усіх нас повісить, починаючи з мужик Лукаса!..

— Та що тутовник коїться? — наполягала сенья Фраскіта.

— А коїться те, що дядько Лукас розгулює одновременно соответственно місту, вбравшись корехідором… і бог відає, чи неграмотный проникне він завдяки цьому одягу до самого самої спальні дружини корехідора.

І во кількох словах альгвасил переказав сеньї Фраскіті все, що нам ранее відомо.

— Господи Ісусе! — простогнала наваррка. — Так мій чоловік гадає, що ваш покорнейший слуга збезчещена! Так він вирядився предварительно міста, щоб помститися! Мерщій, мерщій впредь до міста! І виправдайте мене во очах мохо Лукаса!

— Рушаймо накануне міста! Не можна допустити, щоб пирушка чоловік говорив з моєю жінкою і плів їй усякі нісенітниці, — оголосив корехідор, кинувшись до самого одної з ослиць. — Підставте коліно, щоб пишущий эти строки сів верхи, сеньйоре алькальд.

— До міста, так… — докинув Гардунья. — І дай боже, сеньйоре корехідор, щоб дядько Лукас, одягнений у ваше вбрання, вдовольнився самою лише розмовою з сеньйорою!

— Що ти верзеш? — гаркнув дон Еухеніо -де Суньїга. — Гадаєш, що отой репаний здатен…

— На все! — ствердила сенья Фраскіта.

XXVIII Слався, пречиста діво! Пів получи першу ночі! Дощу немає [35]

Так виголошували получай вулицях міста ті, звичайно, кому належало, — если жінка мірошника і корехідор, обоє получи ослицях, сеньйор Хуан Лопес в мулі та двушничек альгвасили пішки прибули прежде дверей корехім’єнто.

Двері були замкнені.

Усе недостаточно такий вигляд, ніби чтобы правителя, круглым счетом само як і с целью його підлеглих, бери сьогодні робочий воскресенье сделано скінчився.

«Кепсько!» — подумавши Гардунья і кілька разів грюкнув у двері молотком.

Минуло досить часу, проте ніхто безграмотный відчинив дверей, ніхто далеко не відгукнувся.

Сенья Фраскіта стала жовтіша после віск.

Корехідор устиг обгризти вслед за цей момент усі нігті возьми обох руках.

Усі мовчали.

«Бух!.. Бух!.. Бух!..» — сипалися удари на двері корехім’єнто — так по мнению черзі стукали альгвасили та сеньйор Хуан Лопес… Дарма! Ніякої відповіді! Ніхто безграмотный відчиняв! Ніхто отнюдь не поворухнувся!

Чутно лише було чистий передзвін струменів у фонтані во дворику.

Збігали хвилини, довгі, як вічність.

Нарешті десь біля першої години ночі в другому поверсі прочинилося віконце і жіночий крик запитав:

— Хто там?

— Це глас мамки… — прошепотів Гардунья.

— Я! — відповів дон Еухеніо -де Суньга. — Відчиніть!

Запала тиша.

— А хто це «я»? — відгукнулася нарешті мамка.

— Хіба безграмотный чуєте? Я, господар!.. Корехідор!..

Знову тиша.

— Ідіть собі з богом! — відказала трохи згодом добра жінка. — Наш хазяїн вже годину як повернувся і ліг спочивати. Лягайте й ви, проспіться, щоб хміль з голови вилетів!

Віконце з грюкотом зачинилося.

Сенья Фраскіта затулила обличчя руками.

— Мамко! — проревів корехідор у нестямі. — Чи ви неграмотный чуєте, що в таком случае моя особа наказую вы відчинити двері?! Хіба безграмотный чуєте, що так я? Чи теж бажаєте возьми шибеницю?

Віконце знову прочинилося.

— Ану, погляньмо… — промовила мамка, — хто це со временем зняв вереск?

— Я корехідор!

— Годі дурниці плести! Чи ж автор никак не сказала, що сеньйор корехідор повернувся ще впредь до півночі… Я бери власні очі бачила, як він замкнувся на кімнатах сеньйори! Глузувати надумали? Зачекайте ж… Ось мы вас сразу покажу!

Тієї ж миті двері зненацька розчинилися, і ціла облако слуг та судових виконавців, озброєних кийками, накрила тих, що стояли біля дверей.

— Ану, мол той, що видає себя после корехідора? — зверски горлали вони. — Де пирушка штукар? Де праздник п’яниця?

І во темряві зчинилася така колотнеча, що ніхто нічого отнюдь не міг розібрати; дісталося в горіхи і корехідорові, і Гардуньї, і сеньйорові Хуану Лопесу, і Тоньюело.

Похід цієї ночі коштував корехідорові вже другої прочуханки, невыгодный кажучи вже ради купання во лотоках.

Сенья Фраскіта, яка стояла збоку, плакала вперше на житті…

— Лукасе! Лукасе! — промовляла вона. — І ти повірив! Ти міг обіймати іншу! Ой! Нашому горю никак не зарадиш!

XXIX Post nubila… Diana [36]

— Що це вслед за гамір? — владно пролунав по-над усім цим гвалтом спокійний, приємний голос.

Усі звели догори голови і побачили, що возьми балконі стоїть жінка во чорному вбранні.

— Сеньйора! — прошелестіло серед слуг. Вони зразу ж припинили вимахувати кийками.

— Моя жінка! — остовпів дон Еухеніо.

— Пропустіть тих селюків… Сеньйор корехідор дозволяє… — додала сандружина корехідора.

Слуги розступилися; сеньйор Суньїга з товариством увійшли давно вестибюля й рушили сходами нагору.

Жоден злочинець малограмотный підіймався в ешафот таким непевним кроком і з таким спотвореним обличчям, як підіймався корехідор сходами власного будинку. Але згадка насчет те, що целомудренность його зганьблена, цілковито опанувала думки дона Еухеніо й витіснила гнітючі роздуми ради всі прикрі пригоди цієї ночі, які сталися з його власної вини, і ради сміховинне становище, во якому він опинився.

«Перш после все, — міркував він, — ваш покорнейший слуга Суньїга-і-Понсе -де Леон!.. Лихо тим, хто забув насчет це! Горе моїй жінці, якщо вона заплямувала моє ім’я!»

XXX Шляхетна сеньйора

Дружина корехідора прийняла чоловіка та його сільський ореол на головному залі корехім’єнто.

Вона стояла на залі сама, втупившись поглядом у двері.

Це була дуже поважна дама, ще досить молода, спокійної, суворої вроди — краси скоріше аскетичної, ніж тілесної, вбрана з усім благородством і строгістю, які узгоджувалися зі смаками того часу. На ній була коротка вузька спідниця, кофта з буфами та з пишними рукавами — і те, й інше з тонкої чорної вовни; сверху свої прегарні плечі вона накинула білу хустку з шовкового мережива; довгі мітенки [37] з чорного тюлю закривали більшу частину її рук, білих, як мармур. Вона гордовито обмахувалася величезним віялом, привезеним з Філіппінських островів, у другій руці тримала мережану хусточку, всі чотири ріжечки якої спадали этак симетрично, во такому порядку, що їх можна було порівняти хіба що з підкресленою пристойністю кожного руху сеньйори.

У цій вродливій жінці було щось від королеви, а ще більше — від абатиси, мабуть, саме после те вона викликала побожну шану і водночас навіювала страх. До того ж парадність її вбрання на таку пізню пору, горда постава, яскраво освітлений салон — усе свідчило оборона те, що подруга корехідора прагнула надати цій сцені театральної урочистості, особливої вишуканості, які б різко контрастували з негідними, сумнівними походеньками її чоловіка.

Візьмімо давно уваги ще й те, що сеньйору цю звали женщина Мерседес Каррільйо -де Альборнос-і-Еспіноса дескать лос Монтерос, і що була вона дочкою, внучкою, правнучкою, праправнучкою во двадцятому коліні славетних завойовників цього міста. Родина возьми догоду суєтному світському гонору вмовила її взяти шлюб зі старим та заможним корехідором, і вона зважилася нате самопожертву, хоч ради покликанням радше пішла б у монастир і стала черницею.

На часочек подій, относительно які йдеться, вона вже була матір’ю двох нащадків шпаркого мадрідця, і подейкували, буцім і третій очікується…

Та повернімося впредь до нашої розповіді.

XXXI Око вслед очес

— Мерседес! — гримнув корехідор, ставши хуй своєю дружиною. — Я мушу негайно дізнатись…

— О, дядьку Лукас! Ви тут? — перебила його сеньйора. — Щось трапилося лихе получай млині?

— Сеньйоро, мені никак не накануне жартів! — розлютився корехідор. — Перш ніж давати пояснення из-за себе, моя особа мушу знати, що сталося з моєю честю…

— А це вже малограмотный мій клопіт! Хіба ви доручили мені оберігати її?

— Так, сеньйоро… Вам! — з притиском відказав дон Еухеніо. — Саме жінки оберігають чистота своїх чоловіків!

— В такому разі, любий дядьку Лукасе, запитайте насчет це свою жінку… Вона, прежде речі, слухає нас.

Сенья Фраскіта, яка й досі стояла во дверях, безнадежно рикнула.

— Проходьте, сеньйоро, сідайте… — додала другиня корехідора, з холодною зверхністю звертаючись поперед жінки мірошника.

І самочки пішла до самого софи.

Щиросерда наваррка зразу ж оцінила всю великодушність цієї зневаженої дружини… зневаженої, може, двічі… Отож і вона зуміла втамувати свій цілком природний запал, опанувала себя і з гідністю промовчала. Крім того, сенья Фраскіта, сильна на своїй правоті, безвыгодный поспішала виправдовуватися. Їй кортіло звинувачувати, дуже кортіло, але, ж отнюдь не жінку корехідора! Вона палко бажала звести рахунки з Лукасом… а Лукаса й невыгодный було!

— Сеньє Фраскіта… — повторила шляхетна дама, помітивши, що жінка мірошника безграмотный рушила з місця. — Я ж вы сказала, проходьте і сідайте.

Друге запрошення було зроблене тоном більш привітним і сердечним, ніж перше… Певно, армия корехідора, дивлячись держи стриманість і мужню красу цієї жінки, серцем відчула, що пизда нею безвыгодный підла нікчема, а, може, така ж безталанна, як і вона, безталанна лише тому, що мала нещастя зазнайомитися з корехідором.

Отож обидві жінки, які вважали себя двічі суперницями, обмінялися заспокійливими, всепрощаючими поглядами, і з великим здивуванням помітили, що душі їхні тягнуться одна давно одної, немов сестри, які раптом впізнали одна одну.

Саме в такой мере здалеку впізнають одна одну і вітаються чисті снігові вершини.

Трохи втішена цим приємним відчуттям, жінка мірошника велично впливла по зали і сіла для самий краєчок стільця.

Ще бери млині, передбачаючи, що, можливо, їй доведеться во місті зробити візити знатним особам, сенья Фраскіта трохи причепурилася. Чорна мантилька з пишною торочкою їй дуже личила. Жінка мала вигляд справжньої сеньйори.

Що ж давно корехідора, то, кажуть, під миг усієї цієї сцени він малограмотный пустив ані условия з уст. Рик, який вихопився у сеньї Фраскіти, та її поява во залі приголомшили його. Цієї жінки він жахався більше, ніж власної!

— Отже, дядьку Лукас… — провадила далі женщина Мерседес, звертаючись впредь до свого чоловіка. — Ось сенья Фраскіта… Ви можете повторити свою вимогу! Можете запитати її щодо своєї честі!

— Мерседес, отсохни у меня рука розп’ятим Христом! — скрикнув корехідор. — Ти ще невыгодный знаєш, нате що моя персона здатний! Заклинаю тебе, облиш жарти і розкажи усе, що тута коїлося під миг моєї відсутності? Де ця людина?..

— Хто? Мій чоловік?.. Мій чоловік одягається і враз прийде сюди.

— Одягається! — рикнув дон Еухеніо.

— Це вам дивує? Але мол ж, по-вашому, має бути во таку пору порядний чоловік, як малограмотный у себя вдома, неграмотный во своїй постелі, одновременно зі шлюбною дружиною, як велеть господь?

— Мерседіто! Схаменися! Зваж получи те, що нас слухають! Я ж корехідор!..

— Не підвищуйте нате мене голосу, дядьку Лукас, а так автор этих строк накажу альгвасилам відвести вы накануне в’язниці! — підводячись, відповіла жінка корехідора.

— Мене — вплоть до в’язниці?… Мене? Корехідора міста?

— Корехідор міста, представник правосуддя, намісник короля, — суворо і владно відказала благородна сеньйора, і напев беспричинно званого мірошника потонув во потоці її слів, — повернувся додому на належну пору, щоб відпочити від виконання своїх високих обов’язків, а будущее він знову стане держи захист честі та життя мешканців міста, охоронятиме святість домашнього вогнища та доброчесність жінок і безграмотный санкционировать нікому, навіть людині, перевдягненій корехідором чи ще кимось, увійти по спальні чужої жінки; він никак не допустить це зробити, щоб ніхто неграмотный зміг заскочити зненацька цноту під дни її безжурного відпочинку, щоб ніхто малограмотный зміг порушити її чистий сон…

— Мерседітас! Що ти шелковица проповідуєш? — просичав корехідор. — Якщо справді по сию пору це трапилося у моєму домі, в таком случае ваш покорнейший слуга скажу, що ти безсовісна, віроломна і розпусна жінка!

— До кого звертається цей чоловік? — з презирством промовила жінка корехідора, обводячи очима присутніх. — Хто цей божевільний? Хто цей п’яниця? Я безвыгодный можу повірити, що це чесний, шановний мірошник, дядько Лукас, хоч одяг і його! Сеньйоре Хуан Лопес, повірте мені, — провадила вона далі, звертаючись впредь до сільського алькальда, який приблизительно і прикипів вплоть до місця, — центр уж дві години, як мій чоловік, корехідор міста, повернувся сюди, прежде себя додому, на своєму трикутному капелюсі, во червоному плащі, зі шпагою та жезлом… Слуги і альгвасили, які одновременно слухають мене, підводилися й вітали його, если він увійшов у дім, підіймався сходами і проходив посредством приймальню. Потім вони позамикали всі двері, й ніхто більше неграмотный заходив предварительно будинку, хоть поки безвыгодный з’явилися ви. Чи безвыгодный так? Відповідайте…

— Так! То правда! — ствердили мамка, челядь та альгвасили; усі вони, скупчившись біля дверей, були свідками цієї захоплюючої сцени.

— Геть звідси! — загорлав дон Еухеніо, бризкаючи від люті слиною. — Гардуньйо! Гардуньйо! Хапай цих негідників, що мене зневажають! Усіх по в’язниці! На шибеницю всіх!

Та Гардунья мов крізь землю провалився.

— Припустімо, сеньйоре… — продовжувала женщина Мерседес, змінюючи окраска і удостоївши корехідора поглядом. Тепер вона говорила з ним, як зі своїм чоловіком, побоюючись, щоб жарт безвыгодный зайшов надто далеко. — Припустімо, що ви справді мій чоловік… Припустімо, що ви й є дон Еухеніо -де Суньїга-і-Понсе -де Леон…

— А хто ж іще!

— Припустімо також, що й аз многогрешный трохи винна, сплутавши з вами чоловіка, який зайшов накануне моєї спальні на одязі корехідора…

— Паскудники! — заверещав дідуган, хапаючись вслед за шпагу, але лапнув лише укладистый жилет мурсійця-мірошника.

Наваррка затулила обличчя ріжком мантильї, щоб приховати від людей свої ревнощі.

— Припустімо все, що вас завгодно… — провадила далі госпожа Мерседес получи невидаль спокійно. — Проте скажіть мені, мій сеньйоре, чи маєте ви льгота бути чимось незадоволеним? Чи маєте льгота звинувачувати мене, бути моїм суддею? Хіба ви з проповіді повернулися? Чи ходили сповідатися? Чи, може, вечерню відстояли? Звідки ви з’явилися на оцьому одязі? Звідки ви прийшли з цією сеньйорою? Де провели півночі?

— Дозвольте… — во запалі вигукнула сенья Фраскіта, скочивши бери ноги, наче виштовхнута пружиною, і стрімко кидаючись між корехідором та його жінкою.

Корехідор збирався щось сказати, але что-то около і застиг з відкритим ротом, побачивши, що наваррка пішла во наступ.

Одначе госпожа Мерседес випередила її:

— Сеньйоро, безвыгодный турбуйтесь… Я далеко не прошу у вы пояснень! Сюди йде той, хто має имеет право вимагати їх у вас… Порозумійтеся з ним!

У цю мить розчинилися двері з кабінету перед зали, і нате порозі мельница дядько Лукас, з ніг перед голови у вбранні корехідора, з жезлом, рукавичками і шпагою, — так, наче з’явився получи засідання міської ради.

XXXII Віра й гори зрушити може

— Доброго вас вечора, — прошамкотів мірошник, скидаючи капелюха — точнісінько як дон Еухеніо дескать Суньїга.

Потім, погойдуючись з боку в бік, він підійшов вплоть до жінки корехідора і поцілував їй руку.

Усі були вражені, в такой мере разюче подібний був дядько Лукас давно справжнього корехідора.

Так разюче, що челядь і навіть самовластно сеньйор Хуан Лопес безграмотный могли втриматися від сміху.

Бузан Еухеніо, вбачивши у цьому нову зневагу, як василіск, накинувся получай пестун Лукаса. Але сенья Фраскіта розборонила їх, штурхнувши дужою рукою корехідора; отож його милість, аби тільки уникнути нового прочухана та глуму, мовчки проковтнув образу. Ця жінка ніби народилася ради того, щоб приборкувати бідолашного дідугана.

Дядько Лукас пополотнів, як смерть, вздрівши свою дружину, однак зумів опанувати себе, хоча й схопився рукою вслед за серце, аби неграмотный розірвалося воно сверху шматочки, і запитав з моторошною посмішечкою, усе ще передражнюючи корехідора:

— Хай боронить тебе господь, Фраскіто! Ти вже переслала призначення своєму небожеві?

Варто було б побачити на цю мить наваррку! Вона відкинула мантилью, гордовито, як левиця, підвела голову і, втупивши, мов лезо кинджала, погляд у вдаваного корехідора, кинула йому напрямик на очі, наче плюнула:

— Я тебе зневажаю, Лукасе!

Яким тоном було це сказано! З яким презирством! З якою гідністю!

Обличчя мірошника одновременно змінилось, як тільки він почув альт своєї жінки. Якесь натхнення, аналогично бери релігійну нестяму, охопило його душу, залляло її світлом та радістю… Вмить забувши ради все, що бачив і во що повірив бери млині, він зі сльозами получай очах озвався щиро:

— То ти, як і раніше, моя Фраскіта?

— Ні! — гнівно відказала наваррка. — Я вже безвыгодный твоя Фраскіта! Я… Згадай свої похождения цієї ночі, вони тобі скажуть, що зробив ти з серцем, яке приблизительно щиро тебе кохало!..

І з очей її рясно полилися сльози — так, упавши, починає танути крижана гора.

Жінка корехідора безвыгодный витримала: вона підійшла предварительно сеньї Фраскіти і ніжно пригорнула її накануне грудей.

Сенья Фраскіта, малограмотный тямлячи себе, розцілувала її, схлипуючи, наче дитина, що шукає захисту на матері.

— Сеньйоро, сеньйоро! Яка ж ваш покорнейший слуга нещасна!

— Не такі ви скривджені, як гадаєте! — відповіла жінка корехідора, теж заливаючись щирими слізьми.

— От я, ведь вже справді нещасний! — і собі тужив дядько Лукас, соромливо втираючи кулаком сльози.

— А я? — прохопився і дон Еухеніо. Чи в таком случае він розчулився від загального плачу, чи надіявся в рятунок, приближенно би мовити, водним шляхом, або, простіше кажучи — з допомогою сліз. — Ой, аз многогрешный безсоромний! Потвора! Гультяй! Так мені й треба!

І він жалібно заскиглив, уткнувшись носом во утроба сеньйора Хуана Лопеса.

Писарі, й алькальди, і всі прислуга теж заголосили. Здавалось, що постоянно вже владналося, хоча ще нічого малограмотный було з’ясовано.

XXXIII Ну а ти?

Дядько Лукас перший виринув з цього моря сліз.

Він знову пригадав усе, що побачив крізь замкову шпарину.

— Сеньйори, давайте з’ясуємо… — заговорив він.

— Нема шелковица чого з’ясовувати, дядьку Лукас… — урвала його жінка корехідора. — Ваша войско безгрішна!

— Та… воно-то так… проте…

— Ніяких «проте»!.. Дозвольте їй речь мовити, і побачите, як вона зуміє виправдатися. Тільки-но ваш покорнейший слуга її побачила, як серце мені підказало, що вона свята, незважаючи сверху все, що ви мені туточки нарозказували…

— Гаразд, скандал говорить!.. — згодився дядько Лукас.

— Не мені надобно говорити! — заперечила жінка мірошника. — Це ти мусиш сказати! То ж правда, що ти…

Враз сенья Фраскіта прикусила язика — з пошани прежде жінки корехідора вона никак не могла сказати більше.

— Ну а ти? — знову втрачаючи всяку віру, запитав дядько Лукас.

— Не ради неї йдеться! — скрикнув корехідор, теж, повертаючись перед своїх підозр. — Мова йде для вам і оборона цю сеньйору!.. Ох, Мерседіто! Хто б міг подумати, що ти…

— Ну а ти? — зміряла його поглядом дружина.

І протягом кількох хвилин між обома подружжями тільки й чулося:

— А ти?

— Ну а ти?

— Це ти!

— Ні, ти!

— Але ж як ти міг?..

І т. д., і т.ін.

Так тривало б, мабуть, лишенный чего кінця, якби днд корехідора, згадавши ради свою гідність, далеко не сказала зрештою донові Еухеніо:

— Не будемо одновременно насчет це говорити! То наша особиста справа, обговоримо її згодом. Зараз найважливіше повернути спокій серцю дядек Лукаса, що зробити дуже легко, як сверху мій погляд. Тут ваш покорнейший слуга бачу сеньйора Хуана Лопеса і Тоньюело; їм невыгодный терпиться виправдати сенью Фраскіту.

— Я далеко не потребую, щоб мене виправдовували люди! — заявила сенья Фраскіта. — Маю двох свідків, які заслуговують більшої довіри, ибо оборона них ніхто безвыгодный скаже, що аз многогрешный спокусила їх чи підкупила…

— А дескать ж ці свідки? — запитав мірошник.

— Внизу, біля дверей…

— То скажи їм, потасовка зайдуть — з дозволу сеньйори.

— Їм, бідолашним, малограмотный піднятися сходами…

— Це хто, жінки?.. Бач, які непідкупні свідки!

— Якраз і никак не жінки. Хоч вони жіночої статі.

— Ще гірше! Мабуть, дівчиська! Скажи, адью ласка, як їх звуть?

— Одну — Піньйона, другу — Лівіана.

— То це ж наші ослиці! Фраскіто, ти глузуєш!

— Ні, кажу цілком серйозно. Наші ослиці можуть підтвердити, що мене невыгодный було возьми млині, если ти бачив после сеньйора корехідора.

— Заради бога, поясни до самого ладу!

— Тож слухай, Лукасе!.. І вмирай від сорому, що сумнівався на моїй чистоті. В пирушка час, як ти повертався з села додому, ваш покорный слуга їхала з дому предварительно села, і шляхи наші перетнулися. Але ти їхав неграмотный дорогою, а полем, і зупинився там, щоб викресать вогонь…

— Справді, ваш покорнейший слуга зупинявся!.. Далі!

— І ослиця твоя заревла…

— Так, саме так!.. О, який моя персона щасливий!.. Кажи, кажи, кожне твоє обещание повертає мені рік життя!..

— А возьми праздник плач у відповідь ти почув теж ослячий рев, тільки з боку дороги…

— О! так… так… Благословенна будь! Я, здається, і с ходу його чую!..

— То були Лівіана і Піньона. Вони впізнали одна одну і привіталися, як добрі подруги, а ото ми з тобою далеко не привіталися і невыгодный впізнали одне одного…

— Досить!.. Не кажи більше нічого!..

— Ми безвыгодный тільки малограмотный впізнали одне одного, — вела своє сенья Фраскіта, — ми перелякалися й кинулись у різні боки. Тепер ти бачиш, що мене возьми млині неграмотный було! Якщо ти хочеш дізнатися, чому корехідор опинився на нашому ліжку, ведь помацай одяг, у який ти вбрався, — він, певно, ще й враз вогкий, где-то ось, праздник одяг прояснить тобі постоянно краще, ніж я. Його милість звалився во лотоки, а Гардунья роздяг його та й поклав у ліжко! Якщо ж хочеш дізнатися, чому ваш покорнейший слуга відчинила двері… не мудрствуя лукаво подумала, що це ти тонеш і кличеш мене нате допомогу. І, нарешті, насчет призначення… Ні, единовременно нічого більше, отнюдь не скажу. Коли ми залишимося вдвох, ваш покорный слуга розповім тобі всі подробиці… ибо малограмотный отвечать своему назначению мені говорити оборона це подле сеньйорі.

— Все, що сказала сенья Фраскіта, — щира правда! — поспішив заявити сеньйор Хуан Лопес, щоб догодити доньї Мерседес, потому что побачив, що на корехім’єнто коноводить вона.

— Усе правда! Все! — підтвердив і собі Тоньюело, підспівуючи своєму хазяїнові.

— Поки що… все, — підсумував корехідор, страшенно задоволений, що пояснення наваррки далеко не зайшли надто далеко…

— Отже, ти малограмотный винна! — вигукнув дядько Лукас, поступаючись накануне очевидністю. — Фраскіто моя, серденько моє! Прости мені кривду, дай моя персона тебе обніму!..

— Е, це вже ні!.. — відхилилася від нього жінка. — Перш ніж обійматися, мені хотілося б почути пояснення від тебе…

— Я дам пояснення і вслед за нас обох… — втрутилася женщина Мерседес.

— Я чекаю получи них ранее цілу годину! — проказав корехідор, намагаючись випнути груди.

— Але трохи згодом, — вела далі сеньйора, зневажливо повернувшись поперед чоловіка спиною, — поки ці сеньйори невыгодный поміняються одягом… Лише після того аз многогрешный дам пояснення, і лише тим, хто получи и распишись них заслуговує.

— Ходімо… Ходімо перевдягнемося, — звернувся мурсієць предварительно дона Еухеніо, радіючи, що малограмотный вбив його, і что ни говори позираючи держи корехідора з люттю справжнього мавра. — Мене мучить одяг вашої милості! В цьому одязі пишущий эти строки був дуже нещасний!..

— Бо малограмотный гідний вбиратися во нього! — відрубав корехідор. — Я ж, навпаки, прагну якнайшвидше вдягнути його, щоб послати получай шибеницю тебе та ще півсвіту гуртом з тобою, якщо мене никак не задовольнять пояснення моєї жінки!

Жінка корехідора, почувши ці слова, заспокоїла присутніх м’якою посмішкою, властивою тим турботливим ангелам, чия головна с правой стороны полягає во охороні людей.

XXXIV Жінка корехідора теж гарна!

Як тільки дон Еухеніо та дядько Лукас вийшли з залу, жінка корехідора знову вмостилася держи софі, посадовила поруч сенью Фраскіту і звернулася прежде службовців та челяді, що юрмилися біля дверей, привітно і просто:

— Ну, людоньки!.. Розкажіть тепер чудовій цій жінці все, що знаєте ради мене поганого.

Люди «четвертого стану» [38] підійшли й заходилися розповідати; проте мамка, найвпливовіша птица во домі, змусила всіх замовкнути і почала эдак свою розповідь:

— Так к вашему сведению ж, сеньє Фраскіта, що звечора ми з сеньйорою були біля дітей, чекаючи, коль повернеться господар, і, щоб згаяти час, читали вже третю молитву, бо, як казав Гардунья, сеньйор корехідор полює получи якихось запеклих злочинців, і нам безграмотный хотілось укладатися спати, доки отнюдь не дізнаємося, що з хазяїном нічого малограмотный трапилося; целых раптом чуємо: поряд у спальні сеньйори та сеньйора хтось шарудить. Ми вхопили світильники і, мертві від страху, пішли глянути, если — царице небесна! — бачимо: якийсь чоловік, одягнутий, як мій сеньйор, але ж малограмотный він (ясно, потому что ведь був ваш чоловік) лізе, щоб сховатися, під ліжко. «Злодії!» — несамовито почали ми кричати. Вмить кімнату наповнили люди, і альгвасили витягли того, хто прикинувся корехідором, з його схованки. Всі зразу ж впізнали чёрт Лукаса, моя сеньйора — теж, а як побачила вона нате ньому одяг корехідора, злякалася дуже, що він убив нашого хазяїна, і заголосила, та где-то жалібно, що й каміння б розчулилося… А ми всі кричимо: «До в’язниці! До в’язниці! Злодюга! Вбивця!» Ще й никак не те кричали, а дядько Лукас притулився по стіни, стояв, як неживий, отнюдь не міг і спира розтулити. А тоді побачив, що його давно в’язниці збираються запроторити, і проказав… хоча краще було б змовчати: «Сеньйоро, автор невыгодный злодій і никак не вбивця; злодій і вбивця… моєї честі враз у моєму домі, лежить у ліжку з моєю жінкою».

— Бідний Лукас! — зітхнула сенья Фраскіта.

— Бідна я! — прошепотіла жінка корехідора.

— Так говорили всі ми… «Бідний дядько Лукас і бідна сеньйора!» Бо… правду кажучи, сеньє Фраскіта, нам було вже відомо, що сеньйор накинув держи вы оком… хоч ніхто і уявити собі малограмотный міг, що ви…

— Мамко! — суворо спинила її сеньйора. — Не на пирушка бік звернули!..

— Дозвольте, моя особа докажу… — втрутився нераздельно з альгвасилів, скориставшись нагодою, щоб устряти на розмову. — Дядько Лукас спритно ошукав нас, если ввійшов до самого крехім’єнто, — такий був подібний поперед сеньйора корехідора і одягом, і ходою. А прийшов він, скажемо прямо, безграмотный з добрими намірами, і якби сеньйора спала… уявляєте, що могло б трапитись…

— Ой! Помовч краще! — перебила куховарка. — Дурниці верзеш!.. Так от, сеньє Фраскіта, дядько Лукас, щоб якось пояснити, чому він опинився во спальні хазяйки, мусив зізнатися во своїх намірах… Звичайно, сеньйора далеко не витримала і дала йому такого ляпаса, що пятьдесят процентов слів застрягла у нього во горлі! Я ж напосілася получи и распишись нього, паплюжила і лаяла, як могла, ледве очі невыгодный видряпала… Бо моя особа знаю вас, сеньє Фраскіта, та хоч він і ваш чоловік, але ж прийти, щоб зірвати…

— Ото вже зацокотіла цокотуха! — вигукнув швейцар, затуляючи собой куховарку. — Що ще вигадаєш?.. Отож, сеньє Фраскіта, слухайте мене, як було діло. Сеньйора вчинила так, як мусила вчинити, і сказала те, що треба; та коль гнів трохи вщух, вона відчула, що їй какая досада мужчина Лукаса, і, взявши поперед уваги негідну поведінку сеньйора корехідора, звернулася поперед Лукаса з такими болт словами:

«Хоч у вам були ганебні наміри, дядьку Лукас, і хоч автор ніколи отнюдь не зможу простити такого зухвальства, буча ваша жінка і мій чоловік якийсь миг вважають, що потрапили у власні тенета, і що завдяки заміні одягу ви відплатили їм ганьбою вслед за ганьбу. Кращої помсти на них невыгодный вигадаєш, а жульничество цей совсем нечего делать розвіяти, коль нам знадобиться!» На цьому й постановили; потім сеньйора з дядьком Лукасом навчили нас, що ми повинні робити і казати, если повернеться його вельможність. Отож тому ваш покорнейший слуга оперіщив Себастіана Гардунью кийком до хребту, — він, мабуть, надовго запам’ятає ніч святого Сима і святого Юди!.. [39]

Швейцар закінчив свою розповідь, а жінка корехідора довго ще перешіптувалася з жінкою мірошника; крат в соответствии с в один из дней вони обіймали одна одну, цілувалися, а от случая к случаю безграмотный могли стримати сміху.

Шкода, що ми невыгодный чули, относительно що вони говорили!.. Та читач нетрудно може собі це уявити, ну, якщо невыгодный читач, ведь читачка вже напевно.

XXXV Постанова верховної влади

В цей время до самого зали повернулися корехідор та дядько Лукас, кожний вже на своєму вбранні.

— Тепер розберімося во тому, що стосується мене! — почав уславлений дон Еухеніо -де Суньїга.

Він двічі вдарив жезлом об підлогу, немов на того, щоб набратися сили, подібно вплоть до Антея (правда — чиновного), який безграмотный відчуває во собі сили, доки безвыгодный торкнеться матінки Землі своєю п’ятою, і невимовно вяло та зверхньо звернувся прежде дружини:

— Мерседітас, моя персона чекаю в твої пояснення!

Жінка мірошника тим при случае підвелася і получи и распишись заметина примирення таково ущипнула дядюшка Лукаса, що у того іскри посипалися з очей. А вона дивилася в нього лагідними, негнівними очима, пестила поглядом.

Корехідор остовпів, спостерігаючи цю німу сцену; він ніяк далеко не міг зрозуміти такого, нічим безвыгодный вмотивованого, примирення.

Отож він знову звернувся вплоть до жінки і кисло промовив:

— Сеньйоро! Усі вже порозумілися, окрім нас! Розвійте мої сумніви… Наказую вас як чоловік, як корехідор!

І знову вдарив жезлом об підлогу.

— То ви вже йдете? — вигукнула женщина Мерседес, підходячи давно сеньї Фраскіти і никак не звертаючи ніякої уваги в дона Еухеніо. — Ну, в таком случае йдіть і безвыгодный турбуйтесь, ця історія отнюдь не матиме ніяких наслідків. — Розо! Посвіти цим сеньйорам, вони вже йдуть… Ідіть з богом, дядьку Лукас…

— О, ні!.. — втрутився дескать Суньїга. — Дядько Лукас невыгодный піде! Він залишиться під арештом, доки автор этих строк неграмотный дізнаюсь усієї правди! Гей, альгвасили! Іменем короля!..

Жоден з службовців навіть безграмотный ворухнувся. Усі дивилися получи и распишись жінку корехідора.

— Чоловіче! Дай дорогу! — промовила вона, наступаючи получай корехідора і водночас прощаючись з усіма, — тобто схилила голову у вишуканому поклоні, кінчиками пальців трошечки підняла спідницю, схилилася на чарівному реверансі, який був тоді на моді і називався «помпа».

— Але ж я… Але ти… Але ми… Але ж вони… — мимрив стариган, учепившись после спідницю жінки і порушуючи приблизительно гарно виконаний обряд гречності.

Марна праця! Ніхто никак не звертав уваги держи його вельможність!

Коли всі вийшли і на залі лишилося тільки вельможне подружжя, другиня корехідора зволила, нарешті, заговорити вплоть до свого чоловіка, але таким тоном, яким, напевне, говорила цариця всія Русі, если вергла громи в опального міністра, засилаючи його для постійне вигнання по Сибіру.

— Хай ти проживеш хоч тисячу років, ніколи безвыгодный дізнаєшся, що трапилось у мене на спальні цієї ночі… Якби ти був затем сам, як і годиться, ведь никак не мав би потреби розпитувати когось для це. Що ж по мене, ведь ні зараз, ні потім ніхто неграмотный змусить мене задовольнити твою цікавість; пишущий эти строки тебе приближенно зневажаю, що, коль б ти малограмотный був батьком моїх дітей, разом скинула б тебе з балкона, як оце викидаю тебе назавжди з моєї спальні. А соответственно цій мові — держи добраніч, кабальєро.

Промовивши ці трепотня (а дон Еухеніо вислухав їх малограмотный кліпнувши, потому что наодинці з жінкою губив усяку відвагу), сеньйора пройшла поперед кабінету, а з кабінету — давно спальні, замикаючи после собой двері. І старий соромітник залишився стояти посеред залу; втративши останній сором, він шамкотів беззубим ротом:

— Ну, сеньйоре, далеко не сподівався аз многогрешный відбутися таково легко!.. Гардунья знайде мені заміну!

XXXVI Закінчення, наука та епілог

Вже співали пташки, вітаючи зоряницю, если дядько Лукас та сенья Фраскіта вийшли з міста і попрямували впредь до млина.

Подружжя йшло пішки, попереду них виступали осідлані ослиці.

— У неділю підеш получи сповідь, — говорила жінка мірошникові, — ти мусиш очистити душу від грішних думок та злочинних намірів, які мав цієї ночі…

— Добре міркуєш… — відказав мірошник. — Але ж і ти зроби мені послугу: віддай жебракам перину та всю білизну з нашого ліжка і постели совершенно нове. Я далеко не ляжу на постіль, мол потіла ота отрутна гадина!

— Не згадуй мені для нього, Лукасе! — відказала сенья Фраскіта. — Давай поговоримо оборона інше. Я б хотіла попросити тебе…

— Проси, не поминай лихом ласка…

— Наступного літа відвези мене у Солан -де Кабрас сверху води.

— Навіщо?

— Може, у нас діти будуть.

— Щаслива думка! Відвезу, як живі будемо з теплота господа.

Тут вони дійшли прежде млина — саме тоді, як сонце после обрієм позолотило вершини гір.


Увечері, сверху превелике здивування подружжя, що малограмотный сподівалося більше возьми відвідини високих гостей після скандалу минулої ночі, получи и распишись млині зібралося більше панства ніж будь-коли. Вельмишановний єпископ, священики, юрисконсульт, двойка ігумени та багато інших (усіх їх, як следственно відомо згодом, запросив його преосвященство) ледве вмістилися на альтанці.

Невистачало лише корехідора.

Коли всі зібралися, сеньйор єпископ звернувся по товариства з такими словами: саме тому, що на цьому домі відбулися відомі події, священики і він особисто ходитимуть сюди, як і раніше, щоб захистити чесне подружжя, та й усіх, хто после этого був, від людського осуду, ибо получай осуд заслуговує лише той, хто своєю ганебною поведінкою кинув тінь для таке високоморальне та доброчесне товариство. Потім єпископ звернувся накануне сеньї Фраскіти з батьківським напученням і порадив їй во кожному русі, во кожному слові бути менш зрадливою, безвыгодный оголювати руки, отнюдь не носити ліфа з таким глибоким вирізом бери грудях. Дядькові Лукасу єпископ порадив бути більш некорисливим, більш обачним і шанобливим у поводженні з особами вищого кола. На закінчення єпископ усіх поблагословив і сказав, що сьогодні ще безграмотный вечеряв і тому з великим задоволенням з’їв би зо пара грона винограду.

Усі були згодні з єпископом… особливо на останній сентенції… і цього вечора лози сверху альтанці добре потрусили. У дві арроби [40] винограду оцінив мірошник втрату!


Майже три роки збиралося получай млині добірне товариство, хоть поки во Іспанію ввійшли війська Наполеона і почалася війна из-за незалежність.

Сеньйор єпископ, проповідник та духівник померли на 0808 році, заступник та інші члени товариства — у 0809, 00, 01 і 02 роках; вони безграмотный витримали навали французів, поляків та інших загарбників, які заполонили країну і палили люльки навіть у церквах під часы служби!

Корехідор більше ніколи невыгодный з’являвся нате млині, французький маршал усунув його з посади, і він помер у мадрідській в’язниці ради те, що ніяк безвыгодный міг змиритися з володарюванням іноземців, — це работать йому честь.

Донья Мерседес більше далеко не брала шлюбу. Вона дала прекрасне виховання своїм дітям, а бери схилі віку пішла во монастир, -де й скінчила свої дні, заживши слави святої.

Гардунья перекинувся перед французів.

Сеньйор Хуан Лопес пішов у партизани, очолив загін і, знищивши безліч французів, загинув гуртом зі своїм альгвасилом у битві під Басою.

І, нарешті, дядько Лукас і сенья Фраскіта, які где-то і никак не діждалися дітей, незважаючи для поїздку во Солан мол Кабрас та получай молитви й обітниці, дожили до самого похилого віку во злагоді та любові. Вони були свідками повалення абсолютизму у 0812 та 0820 роках, його реставрації у 0814 та 0823 роках, целых поки зі смертю абсолютного монарха була встановлена конституційна система, тоді вони перейшли у кращий світ (сталося це в початку семирічної громадянської війни). Але капелюхи з круглими крисами, які нате пирушка миг поуже носили всі, приблизительно і безграмотный змогли витіснити з їхньої пам’яті старі часи, основною прикметою яких був трикутний капелюх…


ОПОВІДАННЯ



Офранцужений

І


У маленькому містечку Падрон у галісійському краї во році десь тисяча вісімсот восьмому жив чоловік в ім’я Гарсія мол Паредес [41] — можливо, та навіть і кроме «можливо», нащадок того славнозвісного воїна, який убивав бика одним ударом. Жив він відлюдкувато, самотньо і, суще аптекарем, продавав жаб, змій та дистильовану воду.

Стояла холодна, похмура осіння ніч. Густі хмари щільно обложили небо, ніде ні вогника, пітьма поглинула вулиці й майдани містечка.

Десь близько десятої години ночі — цієї страшної ночі, ще похмурішої от те нещастя, яке звалилося в країну, — сверху площу Конституції, як тепер вона зветься, зібрався, наче привиди, косяк людей, мовчазних, ще чорніших вслед пітьму, що оповила высота поднебесная та землю, і рушив по аптеки Гарсії мол Паредеса, вже замкненої після вечірньої молитви, тобто з пів получи и распишись дев’яту.

— Що робитимемо? — запитав единовластно чистісінькою галісійською мовою.

— Ніхто нас неграмотный бачив… — зауважив другий.

— Виламати двері! — запропонувала якась жінка.

— І знищити всіх! — прошелестіло серед гурту.

— Беру для себя аптекаря! — вигукнув хлопець.

— За нього візьмемось гуртом.

— За зраду!

— За те, що перекинувся впредь до французів!

— Кажуть, сьогодні у нього вечеряють більш ніж двадцятеро французів.

— Ще б пак! Знають-бо, що їм здесь безпечно, в таком случае й насипалися юрбою.

— О! Якби ж це на мене вдома! Трьох постояльців автор вже вкинув у криницю!

— Моя жінка вчора прибила одного!..

— І я… — писклявим голосом озвався чернець, — запалив у своїй колишній келії вугілля й залишив… двушничек капітани задихнулися!

— А отой мерзенний аптекар їх прихищає!

— Який жвавий був він учора возьми прогулянці з цими підлими відступниками!

— Хто міг чекати чогось такого від Гарсії дескать Паредеса! Всього місяць тому був він найполум’яніший патріот, найстійкіший рояліст у містечку!

— Авжеж! Продавав у аптеці портрети принца Фернандо!

— А тепер продає портрети Наполеона!

— Раніш закликав нас чинити опір загарбникам…

— А як прийшли вони во Падрон, перекинувся перед них…

— А сьогодні частує вечерею всіх їхніх командирів!

— Чуєте, як святкують! Мало що никак не греметь «хай живе імператор!»

— Потерпіть… — проворкотів чернець. — Ще дуже рано.

— Хай уп’ються… — докинула стара жінка. — Тоді зайдемо… і жоден неграмотный залишиться живий!

— Аптекаря четвертувати!

— Хоч нате дрібні шматки покришити — твоя воля! Офранцужений нам ще ненависніший, ніж справжній француз. Француз топче чужий народ, а офранцужений продає і безчестить свою батьківщину. Француз прямо вбивця, офранцужений — батьковбивця!

II

Поки точилася ця розмова під дверима аптеки, Гарсія -де Паредес та його гості бенкетували круглым счетом гучно, що ви й уявити собі отнюдь не можете.

Двадцятеро їх було, справді, двадцятеро французів вслед за столом у аптекаря, всі офіцери.

Гарсія мол Паредес мав мешок п’ять років; він був високий і сухий, жовтіший следовать мумію, — казали, що шкіра во нього вже века відмерла. Чоло во нього сягало хоть по потилиці завдяки чистій, блискучій лисині, — на цьому блиску було щось наче фосфоричне. Очі, чорні, згаслі, запали глибоко й були схожі возьми озера, оточені горами: коль во них зазирнути — паморочиться голова, ибо лише танатология проглядає з темних вод. Ніщо малограмотный відбивається на них: порой глухий хныканье прокотиться на глибинах, а дзеркало озера неграмотный рухнеться; постоянно поглинають чорні води, що б туди неграмотный впало, і нічого безграмотный повертають. Ніхто безвыгодный зміряв їхньої глибини, жодна річка малограмотный вносить свежую струю їх, і тільки уява сягає їхнього дна…

Вечеря була щедра, бормотуха добре, розмова весела і жвава.

Французи реготали, лаялися, співали, курили, їли і пили — всегда разом.

Хтось оповідав оборона любовні походеньки Наполеона; інший — для ніч Другого травня [42] на Мадріді, пирушка — насчет битву рядом Пірамідах, а ще інший — ради страту Людовіка XVI.

Гарсія -де Паредес пив, реготав і молов теревені, як і всі, а може, ще й більше следовать всіх, і беспричинно чудово говорив относительно величні діла імператора, що офіцери Наполеона кинулись обіймати його, палко вітати й вихваляти.

— Сеньйори! — говорив аптекар. — Війна, яку ми, іспанці, ведемо, круглым счетом само безглузда, як і невмотивована. Ви, діти Революції, прийшли, щоб витягти Іспанію з застою, занепаду, оточити її піклуванням, розвіяти релігійний морок, поліпшити її застарілі звичаї, просвітити нас відносно надзвичайно корисних і безсумнівних істин, а саме — «що бога нема, нема життя потойбічного, що покута, помірність, цнотливість та інші християнські чесноти — це донкіхотство, яке далеко не личить цивілізованому народові, що Наполеон — це справжній Месія, благодетель народів, корешок роду людського…» Сеньйори! Хай живе імператор, буза живе где-то довго, як ваш покорнейший слуга йому зичу!

— Браво, ура! — захлиналися герої ночі Другого травня.

Аптекар схилив чоло во невимовній тузі.

Раптом випростався, спокійний, витриманий, як і перше.

Перехилив склянку корень зла й повів мову далі:

— Був такий собі Гарсія -де Паредес, мій родитель — варвар, справжній Самсон, богатырь чи Мілон Кротонський [43] , — вслед безраздельно число він убив двісті французів. Гадаю, це було во Італії. Бачите, він малограмотный був такий офранцужений, як я! Набив собі руку ще во боях з маврами Гранадського королівства; мохо предка посвятив у рицарі самовольно Католицький князь [44] . Не единожды Гарсія дескать Паредес ніс охорону Кіріналя [45] , коль папою був отечественный родич Олександр Борджіа [46] . Ха, ха! Не дивіться сверху мене, як возьми чванька! Так отой Дієго Гарсія мол Паредес, нащадок якого став аптекарем, захопив Козенцу [47] і Манфредонію [48] , взяв штурмом Серіньолу [49] й відзначився во битві быть Павії [50] . Там ми захопили во плен короля Франції, і эспадрилья його зберігалася на Мадріді майже три століття, хоть поки її безвыгодный вкрав три місяці тому отой син корчмаря, що очолив ваше військо, — Мюрат [51] його звуть!

Аптекар знову замовк. Дехто з французів поривався щось сказати, та він распорядок спокійно, міцно затис склянку на руці, і громом розкотився його звук сообразно аптеці:

— Хай проклятий если мій прадід, тварюка, тарарам горить він пекельним вогнем! Випиймо, сеньйори! Слава французам Франціска Першого і Наполеона Бонапарта.

— Слава!.. — втішено підхопили загарбники.

І всі перехилили склянки.

В цю хвилину з вулиці, точніше — від дверей аптеки, долинув гомін.

— Чуєте? — заворушилися французи.

Гарсія -де Паредес усміхнувся.

— Певно, вбити мене йдуть, — промовив він.

— Хто?

— Падронці.

— За що?

— Що офранцузився! Вони вже кілька ночей кружляють навколо дому… Та що нам впредь до того? Святкуймо далі.

— Так… святкуймо! — підхопили гості. — Ми тут, щоб захистити вас!

І, цокаючись сейчас пляшками, а неграмотный склянками, горлали:

— Хай живе Наполеон! Смерть Фернандо! Смерть Галісії!

Гарсія мол Паредес перечекав, доки відгримить тост, і пробурмотів похмуро:

— Селедоніо!

Хлопчик-слуга просунув у віконце бліде, перекошене жахом обличчя — він неграмотный насмілювався переступити поріг цієї печери.

— Селедоніо, принеси папір і чорнило, — спокійно промовив аптекар.

Хлопчик приніс начиння на письма.

— Сідай! — наказав господар. — А тепер записуй, що пишущий эти строки казатиму. Розділи аркуш в дві колонки. Над правою надпиши «дебет», надо лівою — «кредит».

— Сеньйоре… — прошепотів хлопець. — Біля дверей щось подобно сверху бунт… Вони кричать: «Смерть аптекареві!..» І хочуть зайти.

— Замовч, облиш їх! Пиши, що кажу.

Французи здивовано реготали: аптекарь заходився рахувати, если по-над ним нависла вечное упокоение і руїна.

Селедоніо звів голову, приготувався писати.

— Отож підсумуймо, сеньйори! — звернувся перед гостей Гарсія дескать Паредес. — Ідеться оборона те, щоб завершити наше несокрушимо ще одним тостом. Почнемо в области черзі — як сидимо. Скажіть, капітане, скількох іспанців забили ви, відколи перейшли Піренеї?

— Браво! Чудесна ідея! — підхопилися французи.

— Я… — відкинувся получи и распишись стільці капітан, пихато підкручуючи вус, — я… забив… особисто… своєю шпагою… ставте цифра чи дванадцять!

— Одинадцять праворуч! — гукнув аптекар хлопцеві.

Хлопець повторив:

— Дебет… одинадцять.

— Далі! — підганяв гостинний хазяїн. — А ви? Вам кажу, сеньйоре Хуліо…

— Я… шістьох.

— А ви, майоре?

— Я… двадцятеро.

— Я… вісьмох.

— Я… чотирнадцять.

— Я… нікого.

— Не знаю!.. стріляв наосліп… — эдак відповідав дехто, коль доходила до самого нього черга.

І хлопець писав, заповнюючи колонку праворуч.

— А тепер, капітане, — провадив далі Гарсія дескать Паредес, — знову почнемо з вас. Як ви гадаєте, скількох іспанців ви вб’єте до самого кінця війни, якщо, припустимо, вона триватиме ще… три роки?

— Еге!.. — озвався капітан. — Хто ж може підрахувати?

— Порахуйте… прошу…

— Ставте ще одинадцять.

— Одинадцять ліворуч… — продиктував Гарсія дескать Паредес.

І Селедоніо повторив:

— Кредит — одинадцять.

— А ви? — перепитував служитель панацеи гостей на тому ж порядку.

— Я… п’ятнадцять.

— Я… двадцять.

— Я… сто.

— Я… тисячу, — відповідали французи.

— Став їм усім в соответствии с десять, Селедоніо!.. — глузливо пробурмотів аптекар. — Тепер підсумуй окремо обидві колонки.

Бідолашний хлопець рахував, як от старі баби рахують нате пальцях, — такий був нажаханий. Холодний піт котився за тілу.

Запала моторошна тиша. Нарешті хлопець вигукнув, звертаючись накануне хазяїна:

— Дебет — 085. Кредит — 000.

— Тобто… — додав Гарсія -де Паредес, — Двісті вісімдесят п’ять мертвих і двісті приречених! Разом — чотириста вісімдесят п’ять жертв!!!

Слова ці він промовив таким глибоким, загробним голосом, що французи перезирнулися стривожено.

Тим в некоторых случаях аптекар підвів ще сам рахунок.

— Та ми ж герої! — вигукнув він. — Ми осушили сімдесят пляшок, чи сто п’ять з половиною лібр [52] вина, а якщо поділити це сверху двадцять одного, потому что пили ми всі добряче, це вийде за п’ять лібр провинность возьми голову. Отож кажу, що ми герої!

Тріснули двері на аптеці, і хлопець здригнувся:

— Вони йдуть!..

— Котра година? — зовсім спокійно запитав аптекар.

— Одинадцята. Та хіба ви отнюдь не чуєте, що вони йдуть?

— Нехай! Уже час.

— Час!.. Чому? — бурмотіли французи, намагаючись підвестися.

Та вони эдак упилися, що безграмотный могли відірватися від стільців.

— Хай ідуть! Хай!.. — вигукували п’яними голосами, с горем пополам добуваючи шаблі з піхов, никак не на змозі підвестися. — Хай входять негідники! Ми їх привітаємо!

Задзеленчали внизу, на аптеці, банки та пляшечки — їх трощили падронці, — а сходами котилося одностайне страшне — «Смерть офранцуженому!»

III

І, зачувши це, скочив, наче підкинутий пружиною, Гарсія мол Паредес, обіперся об стіл, щоб безграмотный впасти назад, сверху стілець. З незбагненним тріумфом обвів гостей поглядом, держи губах його заграла безсмертна усмішка переможця. Прекрасний стояв він накануне ними, трепетне, як под смертю, натхнення осяяло його обличчя; він промовив:

— Французи!.. — Слова падали, мов удари похоронного дзвону, — урочисто, чітко. — Якби котромусь із вы або й усім стадом трапилася щаслива нагода помститися вслед казнь двохсот вісімдесяти п’яти співвітчизників і врятувати життя ще двомстам, якби ціною власного життя ви змогли втихомирити праведний гнів ваших прадідів, покарати катів двохсот вісімдесяти п’яти героїв і врятувати від смерті двісті товаришів, двісті братів, додавши тим самим армії ще двісті борців из-за національну незалежність, ведь хіба замислились би ви бодай возьми мить — жертвувати чи ні своїм мізерним життям? Обійнявши, як Самсон, колону, що тримає храм, хіба малограмотный обрали б ви смерть, аби тільки знищити ворогів бога?

— Про що він? — питали единодержавно одного французи.

— Сеньйоре… Вбивці вже во передпокої! — вигукнув Селедоніо.

— Хай зайдуть!.. — підніс баритон Гарсія мол Паредес. — Відчини їм двері накануне зали… Хай прийдуть усі… буза подивляться, як умирає нащадок воїна, що відзначився на битві присутствие Павії!

Французи, нажахані, отупілі, прикуті прежде стільців нездоланною сонливістю, гадали, ніби так самочки смерть, ради яку говорив іспанець, має от-от увійти вплоть до кімнати вслід следовать бунтівниками. Вони щосили намагалися підняти шаблі, які лежали получи столі, та далеко не могли навіть затиснути ослаблими пальцями руків’я: здавалося, що зброя вросла во стіл під дією непереборної сили тяжіння.

Більш ніж п’ятдесят чоловіків і жінок, озброєних киями, кинджалами, пістолями, заповнили залу. Очі їхні вивергали вогонь, пронизливий лемент краяв повітря.

— Смерть усім! — кричали жінки, першими кидаючись бери французів.

— Зупиніться! — гукнув Гарсія мол Паредес. Уся його постава, обличчя, гучний напев у поєднанні з дивною непорушністю і мовчанням французів навіювали для людей жах. Вони неграмотный чекали такої спокійної й похмурої зустрічі.

— Нема потреби бряжчати кинджалами… — ослаблим голосом говорив аптекар. — Я зробив більше, ніж усі ви, для того незалежності батьківщини… Я прикинувся офранцуженим!.. І через бачите!.. Двадцять ворожих офіцерів… двадцять! Не чіпайте їх… вони отруєні!..

Одностайний скрик жаху й захвату вирвався з грудей іспанців. Вони підійшли ближче й побачили, що багато гостей поуже вмерло: голови впали їм для груди, растопырки були простягнені по мнению столу поперед шабель, пальці стискували руків’я.

— Слава Гарсії дескать Паредесу! — вигукнули іспанці, оточуючи напівмертвого героя.

— Селедоніо… — прошепотів фармацевт. — Опій скінчився… Збігай по мнению опій перед Ла Коруньї…

І впав в коліна.

Лише тоді зрозуміли падронці, що аптекар теж отруївся.

Страшна, хоч і велична картина! Кілька жінок сиділи получай підлозі, підтримуючи спідницями та руками вмираючого патріота. Вони благословляли Гарсію дескать Паредеса й пестили його что-то около само палко, як раніш вимагали його смерті. Чоловіки забрали зі столу всі світильники, схилили коліна й обильно освітлювали цей порив людяності та патріотизму… Двадцять французів — мертві або присмертні — повиті були густим мороком. Лише часочек від часу котрийсь з них тяжело валився для підлогу. І получай кожне їхнє падіння, сверху кожне зітхання Гарсія мол Паредес відповідав осяйною переможною усмішкою. Незабаром сердце його відлетів. Умер він, отримавши благословення священика, оплаканий співвітчизниками.

Алькальд-вугляр

І

Іншим сразу моя персона розповім относительно події, що передували вступові французів у маврітанське місто Гуадіс. Ви дізнаєтесь також, як розгнівані городяни витягли з будинку й покарали смертю корехідора Франсіско Трухільйо, звинуваченого во тому, що він безграмотный насмілився вчинити більш дійовий опір наполеонівському війську, протиставивши йому лише триста жителів Гуадіса, озброєних рушницями, шаблями, ножами та пращами…

Сьогодні ж автор хочу розказати вас насчет події, які відбулися після того. Генерал-губернатором Гранади був получай пирушка момент його ясновельможність сеньйор эрл Гораціо Себастіані [53] , як називали його офранцужені, а губернатором округи Гуадіса — чин Годіно. Обов’язки командира Двадцятого драгунського кавалерійського полку виконував мосьє Корвіно, якому випала «висока» потерять честь окупувати місто 06 лютого 0810 року.

Два місяці минуло з того ганебного дня. Війська Наполеона володарювали во Гуадісі таково вправно, що получай землі, яка традиційно була осередком заколотів та партизанщини, запанував спокій — ніби озерце, полите олією, серед хвиль розбурханого моря. Хіба що минута від часу получи и распишись балконах міської в угоду вішали якогось надто запального патріота, і ніхто вже малограмотный дивувався таємничому зникненню того чи того солдата з війська окупантів: усі знали относительно звичку гуадісців, та й багатьох інших іспанців, топити на колодязях своїх постояльців. Простолюд поуже починав потрохи ламати мову держи французький манір, і навіть діти вміли вже вимовляти «дідон» [54] , звертаючись вплоть до завойовників. Отже, всегда виразно вказувало возьми те, що асиміляція іспанців з французами просунулася далеко, приблизительно далеко, що сповнювала декого в области праздник бік Піренеїв надією получи швидке злиття обох народів. Уже танцювали наші бабусі… (тобто бабусі онуків офранцужених, а невыгодный мої, дяка богові), вже, кажу, танцювали з офіцерами-переможцями під Маренго, Аустерліцом та Ваграмом і траплялося, що якась легковажна красуня во завуженій сукні та з високим гребенем по-над мантільєю (а це було тоді криком моди) позирала поблажливо держи того чи іншого гренадера, драгуна або й гусара з далеких країв. Уже судові чиновники оформлювали документи получи офіційних паперах часів королювання Фернандо VII з припискою: «Дійсне подле владі короля нашого сеньйора Д. Хосе Наполеона І» [55] . Уже сини Вольтера і Руссо зволили навіть слухати месу на неділю та во церковні свята, потому что ж генерали та вищі чини ходили держи месу — правда, як щирі атеїсти, вони слухали месу, сидячи на кріслах ради вівтарем і палячи величезні люльки… (історичне). Вже ченці Сан-Августіна, Сан-Дієго, Санто-Домінго і Сан-Франціско спожили усі освячені облатки, вже покинули вони під тиском сили свої монастирі, які віднині служили галлам казармами. Вже, нарешті, на старовинному королівському дворі давніх ворогів Христа [56] , які панували во Гуадісі волею аллаха та його пророка Магомета, усе веселилось та раділо під страхом смертної кари.

II

Отже, следовать таких обставин гуадіська избиение мала закритися сквозь нестачу худоби. Корів, волів, теличок, баранів, овець, кіз… всю худобу на окрузі зжерли оті іноземці, а ще й усю шинку, корейку, індиків, курчат, курей, голубів, кролів у місті. Чи в таком случае бачене, щоб семя їли стільки м’ясива во будь-який час!?

Місцеве населення внаслідок свого напівафриканського походження було помірне во їжі і харчувалося сирими, вареними чи смаженими овочами… Але Завойовник потребував м’яса, свіжого м’яса, і багато, і негайно!..

В такій скрутній ситуації французький папаха пригадав, що предварительно округи Гуадіса належать кілька населених пунктів, більшу частину яких надобно було ще завоювати.

— Необхідно, — оголосив він своїм військам, — щоб імператорські орли [57] панували всюди! Розсиптеся за містечках, селищах, хуторах — звичайно, получи и распишись території, що перебуває під моєю владою; принесіть їм радісну звістку насчет вступ нате іспанський трон його величності Хосе Першого; візьміть для себя тама владу від його імені та приженіть мені стільки худоби, скільки знайдете на їхніх хлівах та загонах. Слава імператору!

І, згідно з цим наказом, во напрямку Гора, на напрямку володінь маркіза Сенета, во напрямку селищ, розкиданих объединение північних схилах Сієрра-Невади, виступили чирик чи дванадцять французьких колод — від ста перед двохсот чоловік во кожній.

Серед тих байдужих по досягнень цивілізації гірських селищ, ради які ми зібралися розповісти, взявшися сьогодні следовать перо, — серед селищ, які животіли біля підніжжя величезного, завжди засніженого Мулясену, вирізняється, та й раніш вирізнялося, сверху двадцять ліг во окрузі прадавнє містечко Лапеса, що уславилося у війні з маврами. Вирізняється Лапеса нестримним арабським темпераментом своїх жителів, їхніми майже дикими звичаями та іншими особливостями, относительно які читач дізнається з нашої розповіді. Зруйнований дворец Лапеси пам’ятає ім’я відважного губернатора Бернардіно -де Вільальта, гідного противника прихильників Абена Умейї [58] .

Настало 05 квітня згадуваного вже 0810 року.

Сміховинне й гідне подиву видовище являла собой Лапеса во цей дата — химерне і величне, недоладне і привабливе. Усі вулиці Лапеси перетнули мури з стовбурів могутніх дубів та інших дерев, які городяни притягли з сусідньої гори. Не дуже несомненно если подолати такі стоси! Оскільки більша частина лапесців — вуглярі, а решта — дроворуби та пастухи, вищезгадана операція проведена була з гідною подиву швидкістю та вправністю.

Над шляхом, що вів до самого Гуадіса, баштою підіймалася міцна дерев’яна стіна, а нагорі цієї башти лапесці встановили (дивуйтеся, люди!) справді жахливу гармату, виготовлену їхніми власними руками, — пам’ять относительно неї ніколи невыгодный вмре. Гармата була зроблена з величезного дубового стовбура, випаленого всередині та перев’язаного міцними мотузками і скрученим удвоє дротом. Начинили її за самі вінця никак не знаю вже скількома лібрами пороху і незліченною кількістю куль, каміння, шматків іржавого заліза та іншими снарядами возьми зразок вищезгаданих…

Також мали лапесці во своєму розпорядженні всю холодну і вогнепальну зброю, яку тільки можна було знайти во місті чи на горах, — тобто з десяток рушниць, понад двадцять мушкетонів та мушкетів, объединение одному сікачу, кинджалу чи ножу сверху чоловіка, три чи чотири десятки сокир, кілька кременівок або фузій, величезні купи каміння солідного калібру, всілякі пращі та рогатки, щоб жбурляти оті каменюки, і цілий ліс кийків та дрючків получи и распишись будь-який смак.

Щодо гарнізону, в таком случае всі сучасники тих подій сходяться получай думці, що він нараховував десь із двісті чоловік, хоча где-то назвати їх можна лише з надмірного людинолюбства, ибо ті чоловіки схожі були більше нате орангутангів, ніж бери людей. Перший серед них був звание цього війська, алькальд Лапеси Мануель Атієнса — драка выдвинуться ім’я його!

Він уособлював місцеву верховну владу. Мав Атієнса мешок п’ять чи п’ятдесят років, був високий, як кипарис, кістлявий, вузлуватий (точніше малограмотный назвеш), мов ясен, і міцний, як дуб, хоча, правду кажучи, вслед за довгі роки роботи вуглярем він в такой мере обсмалився і зчорнів, що став похожий получи и распишись дуб, витесаний з брили вугілля. Нігті на нього були наче кам’яні, зуби — з залізного дерева, а рычаги — в таком случае гартована сверху сонці темно-синя бронза. Волосся, скуйовджене, мов нечесана куделя, було цупке й рудувате, як для загривку дикого кабана. З-під розстебнутої сорочки від плеча давно плеча, від шиї прежде черева вимальовувався могутній торс, обтягнутий зморшкуватою, наче кінською, задубілою від жару шкірою. Справді, щетка держи випнутих грудях була обсмалена, таково само як і густі брови… Бо сеньйор алькальд був вугляр (або гірський хуторянин, як вони себя звали) і однако життя провів серед полум’я, наче грішна дух на чистилищі.

Мануель Атієнса, безперечно, бачив, та ніхто никак не міг би ствердити, возьми що він дивиться. Сторожкість людини неосвіченої, мавпяча підозріливість, обачливість, притаманна зрілому вікові, підказували йому, що малограмотный богослужение дивитися во очі співрозмовникові — драка безвыгодный здогадується праздник относительно уэд во освіті чи знаннях його милості. Але вже якщо алькальд втупить погляд у того, з ким говорить, так беспричинно хитро, ніби обмацує, что-то около підозріло, що чоловікові здається, ніби оті зіниці йому во саме внутренняя часть зазирають, або наче його милість має ще очі й из-за вухами, як у ящірок. Рот у алькальда був, як у старого бульдога, смужка чола зовсім закрита волоссям, обличчя блищало, мов вичинена кордовська шкіра, а голос, гучний, мов постріл, скидався в різкий, мгновенный пинок сокири соответственно дереву.

Про вбрання алькальда нема що говорити, потому что воно було таке, як і на усіх заможних людей з гірських селищ, а саме: постоли з невичиненої шкіри бика і грубого сукна, перев’язані мотузками, панчохи з вовни, короткі сукняні штани дуже темного кольору, пуховка з того ж таки сукна, блакитний жилет, до якому пущені були жовті гілочки, замість пояса — шкіряний патронташ, получи голові — величезний капелюх, під крисами якого, обшитими плюшем, дуже зручно спочивав изображение влади… До речі, относительно владу: додам держи завершення, що палка алькальда лежав у нього для плечі й дві чорні китиці ще здалеку сповіщали относительно те, що хуй вами охоронець порядку, як кажемо ми сьогодні.

Такий був алькальд Лапеси, і держи взірець алькальда — всі його підлеглі. Якщо опис мій здасться вы перебільшеним, в таком случае майте возьми увазі, що происхождение лапесців безграмотный виродилася і безграмотный змінилася следовать роки, що проминули з того часу. Їдьте туди і дивуйтеся, як і я, що на Іспанії ще й на середині XIX сторіччя живі всі вот тебе и раз полудневої Африки!

III

Нарешті фортифікаційні роботи були завершені, озброєння розподілене між оборонцями.

Атієнса послав Хасінто по себя додому в области прадавній барабан, у який били під время процесій та бою биків або если оголошували постанови.

Хасінто — він був, між іншим, альгвасилом і вмер альгвасилом у цьому ж таки, 0859 році, — з’явився, вибиваючи сверху барабані загальний збір.

— Шикуйся! — командує старшина [59] , чоловік дуже досвідчений у військовій справі, ибо він служив у сеньйора короля Карлоса IV кухарем роти єгерів…

Двісті лапесців беруть зброю і шикуються проти міської ради.

Атієнса затискує во правиці старовинну довгу чорну шпагу з широкою гардою [60] і великою перекладиною, підвішує прежде патронташа важкий кавалерійський пістолет, у ліву руку бере маркер алькальда — точнісінько так, як маршал Франції бере свій маршальський жезл, — і на супроводі блискучого генерального штабу, накануне якого входять альгвасил, оповісник, він-таки посильний, та писар (або «нижчепідписаний», як називає писаря жінка, чим вона дуже пишається і хизується) — потеть огляд свого грізного війська. Вояки вітають його зброєю, підкидають угору шапки та капелюхи.

— Слава сеньйорові алькальду! — гукають майбутні герої.

Атієнса відповідає:

— Якого затем чорта алькальду! Слава господу! Хай живе Лапеса! Хай живе незалежність Іспанії!

Змінивши таким чином військове вітання, його милість наказує Хасінто бити довгий барабанний дріб; він кличе прежде себя оповісника і його устами виголошує промову — вона никак не записана. Оповісник повторює кожне выражение вождя:

«Зі — слів — дядько — Піорно — нам — таким образом — відомо, — що — недруг — нашої — батьківщини — вирушив — сьогодні — перед — Лапеси, — щоб — завоювати — нас — і — пограбувати; — з благословення — сеньйора — священика — і — з допомогою — нашої — покровительки — святої — діви — дель — Росаріо, — ми — будемо — захищатися, — як справжні — іспанці, — й — покажемо — Гуадісові, — що, — коль він — здався — французам, — в таком случае — жителі — Лапеси — зуміють — померти, — як — померли — мадрідці Другого — травня, або ж — перемогти, — як — перемогли — жителі — Байлена — двуха — роки — тому; — і — на силу — цього — алькальд — заявляє, — що — той, — хто — безграмотный — загине, — захищаючи — свій — дім, — если — оголошений — поганим — іспанцем, — зрадником — батьківщини, — і — його — повісять — нате — дубі — во горах. І, — невыгодный вміючи — писати, — його — милість — установлять хрест — замість — підпису, — як — звичайно, — що — засвідчує — писар…

Слава господу! Слава святій діві! Хай живе Іспанія! Хай живе Фернандо Сьомий! Смерть Пепе-пляшці! Смерть французам! Смерть Годіно! Смерть зрадникам!»

Ота суміш військового наказу і прокурорської промови справила величезне враження возьми лапесців.

Мануель Атієнса склав з пальців хрест і поцілував його, дійшовши поперед «підпису»; писар засвідчив «підпис» кивком голови; оповісник похвалив алькальда вслед за те, що він виголосив таку гарну промову; Хасінто розсипав барабанний дріб, і комічний начало справжньої трагедії завершився вигуками «Слава!», танцями та патріотичними гімнами.

— Усім зайняти свої місця! — вигукнув синдик.

Частина війська видряпалася получи и распишись дерев’яну фортецю; інші з довгим запальним шнуром залізли держи гармату; хто найкраще володів пращею — піднявся в арабську фортецю; стрільці вийшли бери розвідку бери Гуадіський шлях, а алькальд зайняв позицію получай висоті, яка панувала по-над усім майбутнім полем битви. Біля нього був Хасінто, щоб подати отметка барабанним боєм відкрити вогонь.

Тим при случае священик ще однажды благословив своїх відважних парафіян і відпустив їм гріхи, а потім заходився единовременно з коновалом, паламарем та гробарем готувати перев’язки, масло [61] та ноші пользу кого перенесення поранених і вбитих.

Майже всі жінки молилися во церкві. Було вирішено відвести дітей вранці во гори Сієрра-Невади, щоб невыгодный наражати їх возьми небезпеку і щоб вони з в отдельных случаях могли відбити інше іноземне нашестя.

IV

О третій годині дня облако пилюки держи шляху показала лапесцям, що близько ворог.

Постріли передових дозорів підтвердили його наближення.

Лапесці отнюдь не могли встояти нате місці від нетерплячки. За наказом алькальда для старовинній фортеці маврів, возьми дубовому бруствері замайоріли двойка чи три прапори, зроблені з чорних хусток.

Дзвони вдарили в сполох; жінки здійняли лемент, хлопці пронизливо свистіли, кілька каменюк упали получай дорогу, і целое ближче та частіше чулися постріли.

Ось сделано стрільці відійшли предварительно селища, щоб зарядити рушниці, базисная точка сделано перші каски, кіраси та багнети загарбників заіскрилися получи и распишись відстані пострілу з мушкетів.

— Скільки їх? — запитав Мануель Атієнса того, хто стояв попереду.

— Душ із двісті, — почулася відповідь.

— Отже, во нас сили рівні, — презирливо-гордовито вигукнув вугляр, невыгодный беручи по уваги, що двісті кепсько озброєних селюків неграмотный рівня двомстам ветеранам, загартованим у боях і обалденно озброєним.

— Але ж у них кіннота… — зауважив хтось із стрільців.

— Кажу ще единожды — сили рівні! — категорически відказав Мануель Атієнса. — Ану, Хасінто, вдар у барабан… Вперед, следовать Іспанію! Хвала святій діві!

Хасінто подав довгожданий сигнал, і облако каменюк та толстяк накрила французів, змусила їх зупинитися.

За мить французи відповіли щільним вогнем і вивели з ладу п’ятеро лапесців.

— Припинити вогонь! — наказав алькальд. — Вони ще далеко, а у нас недостаточно пороху. Хай ближче підійдуть… Пам’ятайте, гармата зайти у бій во останню мить. І поки ваш покорный слуга безграмотный кину капелюха, невыгодный запалюйте гнота. А ви, сеньйори, чи невыгодный замовкли б! Займіться краще пораненими.

— Французи знову рушили!

— Дарма!.. Спокійно!

— Вже ціляться!

— Лягай!

Другий выстрел розбився об дубові стовбури. Кроків двадцять відділяло вже французів від обложеного війська. Піхота розступилася, стала по части обидва боки дороги, пропускаючи кінноту.

— Вогонь! — пролунав, як постріл, напев алькальда. Він підкинув вгору капелюха і с гордостью випростався під кулями бери всё зріст.

І почалося щось невимовно страхітливе.

Французи та іспанці водночас дали залп, засипаючи землю трупами. Кіннотники скористалися з моменту і підкотилися під самісіньку стіну з дубових стовбурів, маючи намір, безо сумніву, проскочити її сверху своїх баских, гарячих конях; сотні каменюк сипалися получи коней та вершників, а ті, своєю чергою, кидалися рубати по правую руку та наліво. І серед цього людського виру, згуби, вихору, сум’яття громовицею вдарив раптом гарматний постріл, несучи гибель як обложникам, что-то около і обложеним.

Від пострілу гармату розірвало; вона вивергнула картеч во усіх напрямках — уперед, назад, во усі боки. Дубовий стебель гармати розлетівся в тисячі трісок — вони свистіли, розтинаючи повітря. Від вибуху величезної кількості пороху могутні стовбури, для які гармата спиралась, розкотилися і почавили як іспанців, этак і французів. В цьому хаосі змішалося все: дим, порох, рик, зойки, іржання, полум’я, кров, пошматовані трупи. Дощем сипалися кулі, каміння, одірвані шматки тіл. Усе, що можна було кидати, чим можна бити, пішло на хід. Коні ставали дибки, били копитами. Градом сипалися удари київ. Лапесці, які ще трималися нате ногах, били наосліп — своїх, чужих; стріляли з пістолетів, кололи кинджалами, били камінням, знизу, згори, з усіх боків, наче кінець світу настав. Серед тієї бурі, серед того пекла пролунали водночас команда французької сурми прежде відступу та тамбурин лапесців, що бив тривогу. А по-над усім отим нуртовищем, перекриваючи гуркіт, невтримно котився заклик могутнього вугляра, непереможного алькальда, неприступного Атієнси:

— Нема їм пощади, хлопці! Щоб жодного безграмотный залишилося! Вже бедно їх мусить бути!

І справді, їх було мало, таж то правда й те, що іспанців залишилося ще менше. Дубова гармата завдала більше втрат лапесцям, аніж французам.

Але оскільки французи отнюдь не знали, які ще несподіванки тримають у запасі дияволи-лапесці, оскільки безвыгодный знали також числа оборонців і були добре настрахані, так думали вони лише ради те, як би врятувати свою шкуру. І французи відступили, і відступ їх дуже нагадував втечу: розрізнено, во безладді бігли вони, переслідувані селюками, у яких залишилося тільки каміння интересах пращ та кілька набоїв. Французька кіннота чавила свою піхоту, солдати вже малограмотный корилися наказам офіцерів.

Побиті, поранені, обпалені порохом, чорні від крові, поту й пилюки, полишивши сотню своїх у Лапесі та сверху шляху, вступили перед Гуадіса что касается восьмій вечора покорителі Єгипту, Італії, Німеччини, переможені цього разу слабкими силами пастухів та вуглярів.

V

Кривава драма, для яку ми розповіли, безвыгодный могла завершитися щасливо.

Уяви собі, читачу, який вражений був звание Годіно, як розлютувався він, дізнавшись ради те, що сталося на Лапесі.

— Каменя сверху камені после никак не полишу! — скипів мстивий галл…

І чрез чотири дні во напрямку селища, яким правив Атієнса, виступили дві тисячі чотириста вплоть до зубів озброєних карателів, під командуванням полковника. В їхньому обозі було стільки припасів і таке спорядження, наче йшлося ради облогу міцної фортеці.

Оте численне військо побачило Лапесу касательно дев’ятій годині ранку.

Нікого неграмотный здибали французи дорогою; жоден постріл, жоден камінь їх невыгодный поцілив. Пустка, німа тиша оповили скривавлене селище.

Зруйнований ледник з дубових колод беспричинно і стояв розбитий, безграмотный калатали дзвони, б’ючи для сполох… Грізною пересторогою того, що пізніше чекало завойовників у Росії, мала б стати чтобы них Лапеса. Лапеса обезлюдніла точнісінько беспричинно само, як Москва, коль ввійшов туди Наполеон Великий.

Вовки, наситившись м’ясом, пішли во ліси та гори.

Лише кілька нещасних дівчат, які спустилися з гір у свої покинуті домівки, щоб узяти якусь поживу в целях біженців, забилися на кутки церкви на надії, що со временем їх отнюдь не посміють зачепити прославлені завойовники…

Та горенько! Де там! Замість міцних, сильних чоловіків, яких належало звоювати, примхлива доза підсунула французам сверху поталу тендітних дівчат, прирекла невинність держи знущання, цнотливість сверху безчестя і жалобу.

Відвернімо очі від того паскудства, стільки разів повтореного славними завойовниками Європи під часы їхнього кривавого панування во Іспанії! Прокляття й ганьба тим, хто зловживав перемогою! Хай завжди горить планета під ногами загарбників!

Вдоволені, бундючні поверталися во Гуадіс герої, ведучи з собой немічного, кволого діда, якого знайшли во хижі, та підлітка, який доглядав старого: в таком случае були єдині полонені, взяті під часы цього гучного походу. Тим в отдельных случаях одна згорьована втікачка принесла на гори звістку относительно те, що трапилося во селищі. Звістка ця кинула на поди доведених впредь до шалу батьків, братів та наречених. Лавиною скотилися вони з гір.

І спалахнув жорстокий бій урозсип (так, приблизно, можна його назвати) між сотнею поселян, які лишилися во розпорядженні Атієнси, і двома тисячами чотирмастами французьких карателів.

Кинувши виклик і зав’язавши бій, лапесці почали відступати, ради звичаєм маврів, щоб утягти ворога на непрохідні гірські хащі.

І противник дав заманити себя во пастку! Правда, його грізна зброя майже знищила жменьку відважних, та быль й те, що французи платили после кожного з них десятьма своїми смертями!

Стрімкі скелі, зелені урвища, хащі і провалля були всіяні трупами французів…

Наполеонівські війська спіткала шелковица одна з тих маловідомих поразок, яких стільки зазнали вони на Іспанії. Поразки ці малограмотный знаходили відбиття на офіційних повідомленнях для великі битви, проте на кінці війни ради незалежність вони склали величезну цифру на півмільйона вбитих чи пропалих безвісти бери нашому півострові солдатів імперії.

Завершимо нашу розповідь.

Атієнса — або Атенсіа [62] , як вимовляє своє прізвище самолично сеньйор алькальд, додаючи собі тим сили, — непереможний вугляр, який дав дві битви військам Бонапарта протягом чотирьох днів, стоїть сверху височенній скелі, оточений французами, відрізаний від усього світу, вкрай зморений. Він загнав у мушкет останній набій і стоїть з перев’язаною ще з битви п’ятнадцятого числа головою, поранений у груди, скривавлений, заткнувши вслед жилет буздыхан — мандорла своєї влади, — як так роблять погоничі з батогом, і голосно, адски регоче у відповідь возьми вимоги французів здатися, й регіт пирушка луною котиться за здибленій землі гірського пасма, відлунюється на проваллях.

Сотні сума свистять навколо нього, та вугляр — легкий, гнучкий, прудкий, мов тигр, — к тюк недосяжний: він так пригнеться, так відскочить убік, в таком случае заклякне получи и распишись місці, в таком случае скулиться, а в таком случае підстрибне вгору, перебіжить з місця бери місце, однаково страшний як у захисті, круглым счетом і на стрімкому нападі.

Останній постріл: Атієнса описує півколо своєю грізною зброєю, наче хоче посікти гору кулями; на цю мить куля влучає йому во живіт. У відповідь — страхітливий рик. Алькальд знає, що має вмерти; глянувши гнівно получи и распишись непотрібний поуже мушкет, шваркає ним об камінь, дістає з-за пояса відомий сейчас нам скипетр і кричить полковникові, який каліченою іспанською мовою пропонує йому здатися:

— Я отнюдь не здаюся! Я — Лапеса, а Лапеса ліпше загине, а безграмотный скориться.

І, переломивши свій жезл, алькальд жбурляє його на обличчя французам, а сам по себе кидається получи гострі скелі провалля, і міцні, мов бронза, кістки його трощаться возьми тисячі уламків.

Навіть покойник його никак не дістався ворогові!

VI

Лапеса вже во руках французів.

Щасливу звістку доставлять генералові Годіно керівник каральної експедиції.

— Скількох полонених взяв? — питав його Годіно. — Їх исповедь повісити, щоб дати нотация усій окрузі!

— Взяв лише двох: діда та хлопчиська! В усьому селищі далеко не знайшов більше ворогів! — відповідає полковник, опускаючи очі.

Годіно неграмотный може малограмотный висловити свого захоплення діями горян: вони повелися, як класичні герої античності, як спартанці. Проте, все же наполягає бери тому, щоб повісити отих двох кволих полонених…

Наші батьки багато разів розповідали нам подробиці тієї страти.

Та ми розповімо швидко…

Перу важко затримуватися нате тих подробицях, занадто нелюдські вони.

Шию хлопчика затягли мотузкою і скинули його з балкона міської для получай Великій площі Гуадіса.

Мотузка урвалася — стара, очевидно, була, — і мальчуга упав в бруківку.

Розірвану мотузку зв’язали; бідне створіння знову підняли і повісили. Мотузка вдруге луснула.

Хлопчик лежав получай бруківці минуя руху. Він неграмотный був мертвий, несложно рычаги й циркули на нього були потрощені.

Тоді безраздельно драгунський офіцер, бачачи, що хлопчика втретє хочуть повісити, неграмотный стерпів, підійшов давно нещасного… і розніс йому голову пострілом з пістолета.

Переможці, наситивши свою злоба (на цей праздник принаймні), благосклонно зволили простити недужого старого, держи очах якого весь це творилося: він скорчився біля підніжжя колони, чекаючи своєї черги возьми зашморг…

Отже, старого відпустили получай волю. Хитаючись, він побіг з площі предварительно свого селища, дескать й умер з журби тієї ж самої ночі.

Хлопчик, страчений во Гуадісі… був його онук!

Ангел-охоронець

I

«Першого травня прилітають ластівки» — где-то споконвіку кажуть на Іспанії, ибо щороку саме цього дня повертаються во наші землі, вірніше — на повітря, юрки та ластівки з зимової мандрівки вплоть до Африки. Але ніхто досі далеко не сказав, і аз многогрешный напевне це знаю, що більш гарного, сяючого, чарівного дня, ніж число першого травня тисяча вісімсот чотирнадцятого року, ніколи малограмотный бачили, та й никак не побачать ластівки, повертаючись получи и распишись мури Таррагони предварительно своїх старих гнізд.

Здавалося, що море, блакитне і спокійне, мов небо, простяглося прежде самого краєчку землі й переходило у вічність, у безмежність. Поле всміхалося пестливому сонцю, віддячувало йому пишним квітом, а це несхибна ознака і передумова багатого врожаю. Всюди буяло життя, прискало п’янким подихом весни, вже закоханої во літо…

Та невыгодный лише во цьому були чари весни того незабутнього дня. Птахи прилетіли, настав місяць цвітіння, завтрашний день — Друге травня. І душу кожної людини на місті сповнювало високе, щасливе почуття гордості ради батьківщину, ради свій народ, відчуття нового розквіту, відродження… Ледве п’ятнадцять днів минуло, як запанував шар земной на Іспанії, і це після шести років безперервної боротьби! Війна из-за незалежність, епопея, героями якої були наші батьки, завершилася. Наполеонівські генерали дременули з Іспанії с налету зі своїми військами і своїм пихатим королем, володарем стількох націй. Чистою маячнею був його намір підкорити іспанців. На всьому півострові вже неграмотный лишилося жодного чужоземного солдата!

Отож наша знекровлена, розтерзана батьківщина перепочивала, купаючись у сяйві яскравого сонця, як праздник чоловік, що, видужуючи від хвороби, встає зі свого ложа, витримавши довгу боротьбу зі смертю. Зворушлива, велична хвилина! Дзвони знову закликали побожних людей прежде спалених, сплюндрованих церков… Дим залитих кров’ю домашніх вогнищ знову здіймався поперед вже спокійного неба… А вітер когда-когда доносив прадавні народні пісні… Звитяжні борці ради незалежність батьківщини кидали зброю і поверталися поперед роботи — вони втратили дітей, братів, батьків, та во горі своєму втішалися думкою, що вдалося відстояти землю, нате якій народилися їхні рідні, землю, яка бачила їхню смерть. Від Сан-Себастьяна давно Кадіса, від Лa Коруньї вплоть до Херони сміялося все, раділо і смутніло на своїй святій журбі; человек згадували численні подвиги, здійснені во тій чи іншій провінції, місті та селі во ім’я того, щоб скинути чужоземне ярмо: дякували богові вслед за перемогу, возносили молитви вслед за полеглих, відбудовували, а ведь й сызнова будували міста на надії діждатись кращих днів, аніж їх зажили героїчні мученики, які полягли следовать батьківщину!

II

Саме того ранку з церкви Санто-Домінго на Таррагоні вийшли мужньої постави хлопець і напрочуд гарна дівчина, вдягнені нетрудно і зграбно, як одягаються заможні человечество середньої верстви. Вони нещодавно побралися.

Разом з ними вийшов пирушка самий священик, який обвінчав їх минулого тижня. Він привітно всміхався і був такий гордий та задоволений, наче закохане подружжя завдячувало своїм щастям саме йому.

Молодята й справді були дуже йому зобов’язані. Клариса і Мануель втратили свої родини на день-деньской двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року, коль звание Сюше взяв приступом Таррагону. Пізніше, наприкінці кампанії 0813 року, Сюше, якому наступали нате п’яти, знову пройшов от місто, висадивши во повітря його укріплення й чимало будинків. Водан з них належав нотареві, во якого зберігалися всі документи нате майно Мануеля, що держи праздник дни утік з Кларою та її матір’ю з міста. Протягом одного-двох жахливих днів загинуло більше половини жителів Таррагони, і коль бідолашний безотцовщина повернувся додому, щоб віддати все, що має, двом безталанним жінкам, ведь виявилося, що неграмотный залишилося нікого, хто б знав Мануеля, а тим більше міг засвідчити його преимущество сверху батькове майно. Отоді й з’явився во зруйнованому місті цей доброчесний священик, який знав Мануеля з дня народження, ибо завжди був їхнім парафіяльним священиком; він і хрестив його, і вчив читати. І от, завдяки нотаріально завіреним свідченням старого прислуга господнього, Мануель (який вже почав жебрати!) наступного дня розбагатів.

Через кілька тижнів він одружився з Кларою.

Ну, а ради Кларину матір ви лихо дізнаєтесь з нашої короткої і правдивої оповіді.

III

— Отже, діти мої, скажіть… Про що, власне, йдеться? — запитав священик біля дверей церкви.

— Йдеться, сеньйоре священику… — журно промовила Клара, — для те, що ми хочемо довірити вы одну таємницю…

— Таємницю!.. Мені! Та хіба ж ви малограмотный сповідалися мені сьогодні вранці?..

— Так, сеньйоре… — ще журливіше відгукнувся Мануель, — але ж наша таємниця — отнюдь не гріх.

— А, так! Це інша справа.

— Менш следовать всегда свой гріх… — прошепотіла молода.

— Та вже ж щось со временем недобре є, если ви вдаєтесь накануне бідолашного старого!.. Ну, побачимо!.. То що ж после этого таке?

— Кажи ти… — попросила Кларуха чоловіка.

А праздник лише додав:

— Нічого!.. Ходімо… Ранок такий гарний: пройдемося трохи, і там, для тому самому місці, ми по сию пору розповімо.

— На якому місці?

— Нічого!.. Ходімо… — повторила Клара, тягнучи падре из-за сутану.

Падре охоче згодився возьми прохання молодих, і вони попрямували вслед місто.

За якихось тисячу кроків від околиці в березі річки Франколі Мануель зупинився:

— Мабуть, тут…

— Ні… ні… — зауважила Клара. — Трохи далі.

— Справді… Он нате тому повороті, -де сидить получай березі жінка.

— Мовчи!.. То ж моя мати!

— Як мати?

— А так… Я певна! Вона, як завжди, вийшла вранці з дому і малограмотный схотіла, щоб хтось з нею йшов… Дивись-но, куди придибала бідолашна! Не дивуйтеся, сеньйоре священику, ви ж знаєте, що нещасна слаба получи и распишись голову. Після тієї ночі вона неоднократно втрачає розум!

Усі троє підійшли поперед жінки, яка сиділа бери березі, получай голій землі, втупивши очі во бистрі води Франколі.

Стара була поважна жінка, лице мала сухе, суворе, очі чорні-чорнющі, а волосся біле й густе — каталонська мати, одне слово, рішуча і м’яка, лагідна й грізна.

— Який гарний день, мамо! — промовила Клара, обіймаючи матір, щоб трохи розважити її.

— Яка жахлива ніч, доню! — відказала бідолашна.

— Послухайте, сеньйоре священику, як усе було… шель-шевель проказав Мануель, відводячи його трохи далі від жінок.

IV

— Отут… — показав Мануель для річку, — на оцих хвилях, які вслед за п’ять років знесли стільки крові, покоїться, сеньйоре священику, мученик, жертвоприношение боротьби из-за незалежність Іспанії, який прожив держи світі всього п’ятнадцять місяців… і якому, хоч він був ще немовля, завдячують життям і щастям ці двоє сердець, що їх ви з’єднали. Я далеко не кажу оборона Кларину матір, ибо хоч вона теж завдячує життям тій святій дитині, та радше була б загинула с налету з нею. Ви ж бачите, що діється з нещасною!

Вас дивує, отче, що во свої п’ятнадцять місяців невинне створіння могло стільки зробити для того своєї сім’ї! Розумію… Я й своевольно никак не лише дивуюся, а й умираю з сорому вслед за себе! Та болт подивіться, що на мене залишилось з тієї ночі!

І Мануель простяг предварительно священика ліву руку, жахливо спотворену довгим і глибоким шрамом.

— В п’ятнадцять місяців, так!.. Він умер на п’ятнадцять місяців, і його життя никак не було безплідне, невыгодный було марне! Багато хто живе довгі роки, отнюдь не зробивши стільки добра людям! Господь помістить його, минуя сумніву, неграмотный серед ангелів, а серед мучеників і героїв!

Ви вже знаєте, який сумний був праздник двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року. Але ж ви потрапили на плен під часы штурму четвертого травня і безграмотный бачили того жаху, що діявся во місті. Ви никак не бачили, як вслед за десятеро годин загинуло п’ять тисяч іспанців, невыгодный бачили, як палали будинки і храми, неграмотный бачили, як розстрілювали беззбройних дідів і кволих жінок, отнюдь не бачили, як паплюжили цнотливість дівчат, гідність матерів, обітниці послушниць!.. Не бачили розбою й п’яного розгулу впереміш з розпустою та різаниною! Не бачили, зрештою, одного з найбільших «геройських» подвигів покорителів світу, героя нашої доби, напівбога Наполеона!

А ваш покорный слуга бачив усе! Я бачив, як хворі вставали зі смертного ложа, тягнучи простирадла, мов савани, і гинули від рук чужоземних солдатів возьми порозі тих самих спалень, дескать из-за праздник прежде того їх соборували! Я бачив держи цій вулиці розпростерту жінку з відрубаною головою, а перед неї притулилося немовлятко і ще смоктало спецмолоко з грудей вбитої матері! Я бачив чоловіка, прив’язаного накануне весільного ложа, -де чинили наругу по-над його дружиною! І дітей бачив, що захлиналися сльозами від жаху, і розпач бачив, і невинність, яка накладала нате себя руки, і знущання по-над трупами! О! Хай если проклята зброя чужинців!

Батько мій і брати загинули того чорного дня… Щасливі!

Тяжко поранений на руку, зайвий нате полі бою, аз многогрешный знайшов притулок на будинку Клари.

Вона стояла нате балконі, серце її краялося з жалю, вона тремтіла вслед моє життя і ризикувала своїм, чатуючи — може, моя особа промайну вулицею.

Я зайшов; але ті, що мене переслідували… побачили її… А вона ж така гарна!

Дикий переможний рик і брутальний регіт були салютом красі. А вслед за хвилину сокира і вогонь висадили наші двері. Ми пропали!

Кларина мати з отим безталанним хлопчиком, що спочиває нині під цими хвилями, сховалася дружно з нами во цистерні, такій собі домашній водоймі. Цистерна була дуже глибока і суха, ибо вже кілька місяців безвыгодный було дощу. Дно цистерни чуть-чуть площу вісім квадратних одежда [63] , туди вела довга підземна галерея. Цистерна звужувалася, догори, наче отвір криниці, і виходила якраз в середину двору, а надо отвором накануне залізної арки було підвішено блок, щоб діставати воду двома відрами…

Хлопчика звали Мігель, він був Клариним братом, меншим сином нещасної жінки, яку французи на днях зробили вдовою.

У цистерні ми могли врятуватися всі четверо, і вже думали, що врятувалися. Ніхто неграмотный тільки б никак не здогадався, що ми можемо бути на такому місці, а й навіть що така схованка взагалі існує! Згори сардоба видавалася звичайною криницею. Французи напевне вирішать, що ми втекли сообразно даху…

Невдовзі вони саме этак і казали, страшенно нас кленучи, если відпочивали на холодку того самого двору, посередині якого була цистерна.

Так… ми думали, що врятувалися! Кларка перев’язувала рану; мати годувала груддю Мігеля, а я, хоч і тремтів від холоду во лихоманці, однак відчував себя щасливим і всміхався…

Раптом ми зрозуміли, що французи, змучені спрагою, намагаються витягти воду з цистерни, мол ми сиділи…

Уявіть собі, що ми відчули цієї миті!..

Ми відсунулися вбік, дали спуститися відру хоть до самого дна.

Усі затамували дух.

Відро знову підіймалося…

— Тут сухо! — сказали французи.

— Але ж в дальнейшем має бути вода! — вигукнув хтось.

«Вони вже йдуть!» — майнула думка у Клари, на її матері та на мене.

— А що, як вони там? — почулася каталонська мова…

То був зрадник, офранцужений, сеньйоре священику! То іспанець ніс нам погибель!

— Дурниці! — заперечив француз. — Вони малограмотный могли залізти туди где-то швидко!

— Справді… — відказав зрадник.

Вони невыгодный знали, що прежде цистерни вела вже згадувана підземна галерея, вхід до самого якої, добре замаскований на долівці темного льоху, що містився трохи віддалік, було дуже важко знайти. А ми зробили дурість, замкнувши получи родник залізний щит, який відрізав цистерну від галереї, і тепер отнюдь не могли відімкнути його, неграмотный наробивши шуму!..

Отже уявіть собі отечественный розпач: надію і жах від почутого, адже нападники говорили по-над самою криницею… Скоцюрбившися на своїх кутках, ми бачили, як рухалися тіні від їхніх голів получай світлому кружечку сухого дна цистерни!.. Кожна мить здавалася нам вічністю…

І раптом… заплакав Мігель!

Та тільки-но він писнув, як мати притисла впредь до грудей личко дитини і придушила пирушка зойк, що нас викривав.

— Чули? — долинуло згори.

— Я — ні! — відповів хтось.

— Послухаймо, — промовив офранцужений.

Минуло три моторошні хвилини…

Мігель поривався плакати… чим щільніше притискала його мати, тим відчайдушніше рвався він у неї з рук.

Та навіть дихання безвыгодный було чути.

— Луна, мабуть… — сказали французи і відійшли.

— Мабуть! — додав зрадник.

Вони пішли, і тупіт їхніх кроків та дзенькіт шабель даленіли помалу, доки безвыгодный затихли десь біля дверей.

Пронесло!

Та… ой! Спізнилося наше щастя!

Мігель ранее безвыгодный плакав і неграмотный борюкався…

V

— Сеньйоре священику! Сеньйоре священику! — заволала Кларина мати, перебиваючи Мануеля. — Скажіть, що так брехня! Я отнюдь не вбила свого сина! То вороги його вбили! Я задушила його, щоб урятувати Клару й Мігеля! Він задихнувся, щоб урятувати нас усіх! О, сеньйоре священику! Простіть… Я отнюдь не злочинниця! Я збожеволіла посредством мохо Мігеля, посредством мою дитину, сонце душі моєї… Я никак не погана мати!

— Сеньйоре священику! — озвалася Клара. — Ми привели вы сюди, щоб ви освятили цю воду — на неї ми вкинули тіло мохо брата, если втікали з Таррагони на ніч в двадцять восьме червня тисяча вісімсот одинадцятого року.

Загроза, яка нависла надо нами, отнюдь не дала нам змоги поховати його…

— Чи ж далеко не правда, свой Мігель вознесеться возьми небо, сеньйоре священику? — запитав Мануель, витираючи сльози.

— Так, діти мої… — відповів священик. — Так і буде, запевняю вас, на ім’я бога і на ім’я батьківщини. А ви малограмотный плачте… — звернувся він перед старої. — Бог восхвалять вашу муку, як аз многогрешный благословляю невинне дитя, що її спричинило! На небі ви зустрінете свого сина і грудь ваша возвеселиться! А ви, діти, ви можете зазнати великого щастя в землі, та неграмотный забувайте, що ваше щастя куплене ціною страждань інших. Тож і ви прийміть муку вслед ближнього, як если треба!

Так казав священик; і во блиску весняного сонця, серед квітуючих полів, під пташиний щебет, серед усіх радощів весни він освятив місце, дескать хвилі Франколі стали могилою дитини, якій пощастило стати ангелом-охоронцем своєї сім’ї.

Квитанційна сберкнижка (Сільська бувальщина)

І

Усе починається з Роти. Рота — найменше з тих чарівних, схожих, мов близнята, селищ, які широким півколом розсипались в соответствии с узбережжю Кадіської бухти. Найменше; та малограмотный бракує тих, хто накидає возьми нього оком. Аркоський феодал -де Осуна з давніх-давен вважає Роту однією з перлин у своїй короні. Там стоїть його феодальний замок, -де ваш покорный слуга міг би описати кожен камінчик…

Але тутовник ідеться невыгодный ради замки, никак не ради герцогів, а оборона славнозвісні поля, що оточують Роту, та оборона бідаря-селянина. Назвемо його дядько Бускабеатас [64] , хоч це, здається, невыгодный справжнє його ім’я.

Земля Роти (особливо городи) така родюча, що хоча дворянин -де Осуна й забирає во податок тисячі фанег зерна, що хоча й усе селище п’є бормотуха замість води, яку шелковица безвыгодный дуже полюбляють пити (та й невистачає її), але залишається ще досить фруктів та овочів держи вивіз накануне Кадіса, інколи вплоть до Уельви, а в таком случае й вплоть до самої Севільї. Особливо славляться помідори та гарбузи з Роти: найвищого гатунку, буйні, соковиті, м’ясисті, досить дешеві, вони вище всілякої похвали. Тому весь Нижня Андалузія прозвала ротенців гарбузниками та помідорниками, чим ротенці дуже пишаються.

І справді, туточки є чим пишатися. Земля Роти, така родюча (маю в увазі городи), земля, яка годує їх, та ще й получай вивіз залишається, земля, що дає в соответствии с три-чотири врожаї для рік, земной шар ця, кажу, в таком случае й неграмотный грунт зовсім, а чистий-чистісінький пісок. Його змиває бурхливий океан, висушують, здіймають у повітря і кидають возьми селище люті західні вітри, — здається, ніби ведь зливи попелу надо Везувієм.

Але постійна настирлива праця людини перемагав природу. Я безграмотный знаю самовідданішого трудівника, ніж ротенець. Гадаю, що таких у цілому світі більше отнюдь не існує. Жоден струмочок, бодай ниточка прісної води отнюдь не звеселяв своїм дзюрчанням ці сумні поля… То й що? Селянин продірявив землю криницями й вона стала, мов решето; він черпає, викачує звідти дорогоцінну вологу — життєвий сік чтобы рослин! Пісок безплідний, на ньому немає перегною, який подумаешь засвоюється рослинами… То й що? Ротенець половину свого життя сопровождать у пошуках та збиранні всього, що може правити после добриво, навіть морські водорості перетворює на перегній! А маючи таке багатство, як воду та перегній, ротенець терпляче угноює отнюдь не всю ділянку (на це йому б невистачило добрив), а лише маленькі, завбільшки з блюдечко, кружечки. І на кожний такий кружечок саджає насінинку помідора чи гарбуза, а потім поливає її з малесенького глечика — так, наче поїть дитину.

І що ничей день, хоть поки вона невыгодный достигне, порає кожну рослинку, порає таково пестливо, пильно, як дівка квіти на горщиках возьми вікні: тій рослинці підсипле скіпку перегною, пирушка кущик скропить водою, получи тому оббере гусінь чи ще якихось шкідників, немного погодя вооружить лубочек сверху зламане стебельце, полікує, накриє очеретом чи сухими листочками від пекучого сонця чи від вітрів з моря. Ротенець рахує паростки, листочки, квітки, а так й плоди, коль достигнуть, получай кожному кущику, базарить з ними, пестить їх, цілує, благословляє і навіть дає їм різні промовисті ймення, щоб відрізняти одне від одного, відособити на своїй уяві. (Я отнюдь не перебільшую: це вже получается приказкою, пишущий эти строки нередко чув її во Роті — «сорок разів торкається землероб рукою перед кожного кущика помідорів во своєму городі»). Тому й никак не дивуйтеся, що старі ротенці такі скоцюрблені, такі згорблені, що майже торкаються бородою колін…

Адже проводять вони усе своє гідне глибокої шани життя зігнувшись!

II

Отож дядько Бускабеатас належав саме накануне таких селян.

Його вже гнуло додолу получи пирушка час, относительно який ідеться: мав він шістдесят років… і сороковушка з них прокопався во городі в межі з пляжем Костілья.

Цього року він виростив розкішні гарбузи, завбільшки з декоративні кулі нате поручнях монументального мосту. Вже рум’яніли їхні боки, наливалися жовтогарячою барвою — був уж кінець червня. Дядько Бускабеатас знав кожен гарбуз: за формі, в соответствии с стиглості, сообразно імені, нарешті. Особливо мешок найбільших, найпишніших — вони наче просилися во кашу. Цілі дні милувався ними дядько Бускабеатас, промовляючи з сумом:

— Скоро мусимо розлучитися!

Аж линия одного вечора зважився: вибрав найкращі гарбузи з тих палко коханих, які коштували йому такої тяжкої праці, і виніс страшний вирок:

— Завтра, — промовив, — ваш покорный слуга зріжу оці сороковничек і одвезу їх сверху беседа у Кадіс. Щасливий той, хто їх споживе!

А тоді почвалав додому і цілу ніч побивався, як батько напередодні весілля дочки.

— Ой, шкода моїх гарбузів! — зітхав він тяжко, невыгодный во змозі заснути. А далі міркував: «А що ж маю робити? Для того ж мы їх і ростив! Візьму вслед них никак не менше ніж п’ятнадцять ду?ро…»


Отож уявіть собі його розпуку, гнів, коль наступного ранку, вийшовши сверху город, побачив, що саме ті сороковушка його гарбузів хтось украв… Стояв, як громом побитий. Щоб невыгодный говорити багато, скажу лише, що, подібно поперед шекспірівського іудея, дядько сягнув висот трагізму, повторюючи во нестямі страшні пустословие Шейлока, які, розповідають, что-то около неповторно промовляв актор Кембл:

— О! Якби моя особа тебе здибав! Якби здибав!

А коль трохи прохолов, так розміркував, що його заповітний состояние отнюдь не може бути во селищі, потому что занадто грандиозный ризик пустити гарбузи на продаж, щоб хазяїн їх безграмотный впізнав, — це з одного боку, а з другого — держи гарбузи во Роті ціна дуже низька.

— Щоб ваш покорнейший слуга в такой мере жив, вони во Кадісі! — прийшов прежде висновку дядько Бускабеатас. — Негідник, шахрай, злодюга, вкрав їх, мабуть, десь по части дев’ятій чи десятій годині вечора і втік з ними относительно дванадцятій нате вантажному судні… А ваш покорнейший слуга разом попливу во Кадіс возьми «годинному судні», і феномен буде, якщо аз многогрешный малограмотный схоплю падлюку і далеко не одберу моїх діток, моїх гарбузиків!

Отак примовляючи, він хвилин з двадцять ходив до городу, мол скоїлося лихо, нахилявся надо кожною скаліченою огудиною, чи так пестячи її, чи рахуючи зірвані гарбузи, чи в таком случае складаючи щось получай зразок списку збитків для того судової справи, яку він думав порушити. І десь близько восьмої години ранку рушив нарешті перед пристані.

«Годинне судно» — убога фелука — вже підіймало вітрила. Фелука ця відпливала по Кадіса щоранку рівно касательно дев’ятій і брала получи самолет лише пасажирів, этак само як вантажне баркас відпливало щоночі что касается дванадцятій і брало лише фрукти та овочі…

Фелуку називали «годинне судно» вследствие те, що саме вслед за цей проміжок часу, а інколи й ради сороковничек хвилин, коль вітер був попутний, вона покривала три ліги, які відділяли старовинне селище герцога Аркоського від старовинного міста Геркулеса [65]

III

Таким чином в отношении пів сверху одинадцяту ранку дядько Бускабеатас був вже возьми базарі на Кадісі біля яток з овочами і говорив знудженому поліцаєві, якого притяг з собою:

— Ось мої гарбузи! Затримайте цього чоловіка!

І показав получай перекупника.

— Мене затримати! — здивувався й обурився той. — Це мої гарбузи, аз многогрешный купив їх…

— Ви розповісте усе алькальдові, — відрубав дядько Бускабеатас.

— А ото ні!

— А таки так!

— Злодюга!

— Шахрай!

— Добирайте вирази, паскудники! Соромно чоловікам шпетити эдак единственный одного! — з непорушним спокоєм зауважив поліцай, стусонувши на маркоташки одного й другого.

Набігли люди, з’явився рехідор, що слідкував вслед за порядком нате базарі.

Поліцай передав йому дело судді. Його честь, ознайомившись із справою, велично звернувся прежде перекупника:

— У кого ви купили оці гарбузи?

— У одного чоловіка з Роти… — відповів той.

— Я знаю його! — скрикнув дядько Бускабеатас. — У такого вистачить сверху це совісті! Коли на нього вродить мало, потому что городец має дуже поганий, в таком случае він краде во сусіда!

— Припустимо, що у вы справді вкрали вночі сороковуха гарбузів, — вів далі рехідор, звертаючись тепер прежде старого, — але хто посвідчить, що саме оце — ваші гарбузи?

— Отакої! — відгукнувся дядько Бускабеатас. — Та мы ж їх знаю, як ви своїх діток, если вони у вам є! Хіба ж ви далеко не бачите, що так пишущий эти строки їх зростив? Погляньте, оцього звуть Оцупочок, того — Товстячок, симпатия того Пузанчик, цього Рум’яний, а от Мануела, ибо аналогичный дуже сверху мою меншеньку донечку…

І старий гірко заплакав.

— Дуже добре… — сказав рехідор. — Проте пользу кого закону малограмотный досить того, що ви впізнали свої гарбузи. Необхідно, щоб влада переконалася во існуванні гарбузів впредь до злочину і щоб ви довели тотожність тих гарбузів із цими цілком певними доказами… Я людина закону!

— Ну в таком случае дивіться, автор этих строк враз доведу цілому світові, що ці гарбузи зросли получай моєму городі, а самоуправно і з місця далеко не зрушу! — відказав дядько Бускабеатас, возьми превеликий подив усіх присутніх.

Він кинув получи и распишись землю клуночок, що його тримав у руці, став навколішки, майже сів получи свої п’яти, зігнувся й спокійно почав розв’язувати ріжки хустки, во яку щось було загорнуто.

Усі заніміли з подиву: рехідор, перекупник, натовп.

— Що ви дістаєте? — питали всі.

Цієї миті вплоть до гурту приєднався ще единовластно цікавий. Побачивши його, перекупник вигукнув:

— От добре, що ви прийшли! Цей чоловік каже, ніби гарбузи, котрі ви мені продали сьогодні вночі, крадені… Всі чули… Скажіть їм…

Той, що допіру прийшов, пожовк ураз, як віск, і спробував втекти, але людишки затримали його, і самопроизвольно рехідор звелів йому стояти получи місці.

А дядько Бускабеатас поуже казав злодієві непосредственно во очі:

— Зараз, сусіде, побачите!

Сусід сейчас прочумався і пішов у наступ:

— Думайте краще, що говорите, потому что як никак не доведете своїх звинувачень, а привести їх ви невыгодный зможете, в таком случае пишущий эти строки засаджу вам предварительно в’язниці, як наклепника. Це мої гарбузи, аз многогрешный їх виростив получи своєму городі во Егідо, і безграмотный лише їх, а й інші, котрі возив цього року до самого Кадіса, і ніхто неграмотный зможе довести, що це никак не так.

— Зараз побачите! — повторив дядько Бускабеатас, розв’язавши, нарешті, хустку й стріпуючи її.

І держи землю посипалися шматки огудиння, ще зелені. На них проступив живий сік. А старий землепашец сидів навпочіпки і, вмираючи від сміху, в такой мере промовляв перед рехідора і вплоть до всіх цікавих:

— Панове, вы ніколи неграмотный доводилося сплачувати податки? Чи бачили ви таку зелененьку книжечку, яку мав збирач податків, звідки він відриває квитанції, а во книжечці залишається корінець, щоб згодом можна було пересвідчитися, чи порой никак не фальшива якась квитанція?

Те, для що ви говорите, називається квитанційною книжкою, — поважно зауважив рехідор.

— Ну ведь це саме те, що аз многогрешный приніс: квитанційна книжечка страта городу, або хвостики, в яких сиділи оці гарбузи вплоть до того, як їх на мене вкрали. От погляньте: оце хвостик від цього гарбуза… Це всім видно… Ось другий… ви бачите… а оце від того. Оцей широченький… від отого, мабуть… Точно! А оцей від того… від того… від цього…

І, этак примовляючи, він прикладав хвостик поперед ямки, що залишалася для кожному гарбузі, если його рвали, всі присутні бачили й дивувалися; справді, нерівний, нежизненно покручений кінчик кожного хвостика по правилам збігався з білуватою заглибиною, яку можна назвати шрамом нате гарбузі.

Всі присутні посідали навпочіпки, навіть поліцаї та рехідор, і заходилися допомагати дядькові Бускабеатасу во пошуках цих досить своєрідних доказів. А знайшовши, раділи, мов діти:

— Воно! Саме воно! Без усякого сумніву! От подивіться! Оцей хвостик від цього… Той від того… А вал ще від отого…

Реготали дорослі, свистіли діти, жінки лаяли злодія; старий поселянин плакав від радості, від повноти перемоги, а поліцаї штурхали викритого злодія, нетерпеливлячись потягти його впредь до в’язниці.

Зайва річ говорити относительно те, що невдовзі поліцаї мали таке задоволення, а також насчет те, що злодій повернув перекупникові п’ятнадцять дуро, які взяв после гарбузи; перекупник, звісно, одразу ж передав їх дядькові Бускабеатасові, і праздник рушив прежде Роти цілком задоволений, бубонячи собі під ніс:

— Які ж гарні були вони нате базарі! Треба було взяти собі Мануелу, щоб поласувати ввечері та зберегти насіння!

Розмова на Альгамбрі [66]

І Хресний хід

Силка людей з’їхалася цього року накануне Гранади сверху славнозвісне несокрушимо тіла господнього. Свято це було пов’язане безвыгодный лише з таїнством святого причастя: на Гранаді відзначали також вигнання маврів доном Фернандо та доньєю Ізабеллою [67] . І с саме цього дня мені пощастило зустріти одного ще молодого чоловіка. (І лично моя особа получи праздник время був молодий, бо, зверніть увагу, оповідання це написане из-за кілька місяців до самого оголошення війни з Марокко, тобто впредь до жовтня того ж року). Читачі вже знають дещо оборона мене… Отже розповімо, хто чи, власне, який був праздник ще молодий чоловік.

До величного маврітанського міста він приїхав дружно зі мной на одному диліжансі. Але сів він у нього далеко не біля королівського палацу, а біля вбогого заїзду, -де на диліжанс впрягають нових коней, це десь близько шести ліг від Гранади. За праздник минутный проміжок часу, що ми просиділи поруч во диліжансі, поки чирик баских коней мчали нас впредь до міста, ми, следовать чужоземною модою, ледве перекинулися кількома словами — вважалося нечемним звертатися перед незнайомої людини. Як завжди на таких ситуаціях, ваш покорный слуга задовольнився тим, що прискіпливо вивчав свого сусіда, намагаючися з падди обличчя вгадати його походження та біографію, — звичайно, на межах моєї психологічної інтуїції.

Так ось. Було йому років тридять двушник чи тридцять три, во благородній поставі його відчувалася мужність, шкіру він мав смагляво-бліду, як давній мармур, рухи вишукані, врівноважені. В розмові був стриманий, навіть трохи меланхолійний (хоч, повторюю, говорив він дуже мало, і отнюдь не эдак зі мною, як з кондуктором). Мені здалося, що во нього якась іноземна вимова, зовсім никак не звична пользу кого страта вуха: ні французька чи німецька, ні англійська чи італійська, ні португальська, ибо ці вимови моя персона звичайно розрізняю, хоч і неграмотный володію стількома мовами. Його смолисто-чорна, лаконично підстрижена бороденка була на східному стилі, може, семітському. Великі виразні оксамитово-чорні очі нагадували очі Малек-Аделя з «Матильди» та «Хрестових походів», які ми таково любили во дитинстві. Руки його привертали увагу більш анатомічною довершеністю, ніж аристократизмом; зате коньки він мав бездоганні во обох розуміннях. На ньому був дорожній костюм, уживаний на усій Європі, — нічого особливого, якби никак не та витончена невимушеність, з якою чужоземець носив його. І, нарешті, получи и распишись старанно підстриженій голові красувалася напівгрецька, напіванглійська шапка, яка надавала класичної завершеності цій прекрасній постаті.

Хто б це міг бути? Сказати правду, мы розлучився з ним одразу ж, як тільки зійшов з диліжанса на Гранаді, в такой мере і далеко не змігши визначити, хто він, або ж бодай зупинитись хоч сверху одному з припущень, які складав у дорозі. То він здавався мені ватажком розбійників, ведь принцом, який мандрує інкогніто, так італійським артистом, так продавцем, ведь андалузьким маркізом, в таком случае піратом, так поетом, в таком случае провінційним коміком, ведь чимось фантастичним, получи и распишись зразок вампіра, в таком случае послушником ордену святого Єроніма, ведь солдатом Гарібальді. Одне слово, було на ньому щось виняткове, незвичайне своєю значимістю, похмурим драматизмом і чимось надприроднім. Або прямо-таки щось від отнюдь не дуже смішного бурлеску.

Я запитав у кондуктора його ім’я, але праздник відповів, що цей пасажир сів біля самої Гранади, і він йому безвыгодный виписував квитка. Я вже намірився піти слідом следовать тим дивним молодим чоловіком, та саме побачив кількох моїх знайомих, які прийшли мене зустріти. Звичайно, можна було прямо-таки запитати на нього, хто він, та моя особа вирішив, що ведь було б нечемно. Отже, моя особа теж кивнув головою получай мовчазне прощання незнайомця і рушив предварительно готелю «Вікторія».


***

О дев’ятій годині наступного дня по-над містом лунав урочистий передзвін, гримів Королівський марш, який виконував гарнізонний оркестр, гостро і остро пахли трави, що встеляли затінену дорогу, яскравіли килими сверху балконах, довкола вирувало людське море: до сей времени вказувало бери те, що хресний хід ранее проминув вулиці Західного Єрусалима.

Я став в площі Біб-рамбля, біля Сакатіну, і вже при помощи кілька хвилин повз мене проходила процесія: чернечі братства, громади, діти з притулку, парафіяльні хрести і всё пирушка блискучий почет, який супроводжує найсвятіше таїнство.

Ось пропливають получи плечах восьми священиків важезні срібні ноші, получай яких стоїть багата, мистецьки оздоблена золотом та самоцвітами дарохранильниця, а на ній вміщена освячена просфора — тіло господнє, і натовп в вулицях та майданах шанобливо схиляє голови, падає бери коліна, б’є себя на груди, нагнітаючи священний порив: болт ранее здається, наче биття всіх сердець зливається з урочистими гімнами, що їх виспівують сотні гармонійних голосів, із срібним передзвоном дзвіночків, із духмяними хмарами по-над кадильницями, із пахощами квітів навколо дарохранильниці.

Лише одиночный серед всіх далеко не схилив колін…

Певна річ, він привернув мою увагу, як, зрештою, й усіх присутніх…

Я глянув сверху нього… це був він! Мій супутник!

Не знаю, чи прочитав він у моїх очах подив, чи пораду, чи лагідний докір… В усякому разі, зустрівшись зі мной поглядом, чужоземець спроквола привітався й опустився получай коліна, як усі.

Ось поуже й проминув нас хресний хід, натовп захвилювався, кожне проштовхувалося наперед, щоб знову вийти назустріч процесії, і людський вир поглинув чужинця.

II Останній з роду Сегрі [68]

Того ж вечора автор этих строк піднявся накануне Альгамбри.

Її тінисті тополеві алеї, старі вежі, майдани і палаци були безлюдні.

Християнське священно звабило усіх вплоть до міста.

Я зайшов предварительно Королівського Дому, як звичайно називають палац маврітанських володарів.

Цей палац, збудований, як свідчить легенда, феями, теж приємно вражав безлюддям і глибокою тишею. Хіба порой подасть гик з високої капітелі якась ластівка, гостя з Африки — з тієї самої капітелі, для якій спочивали її прапрабабусі чотири сторіччя тому… Сонце пестить, як і на старі часи, стрункі колони дворика Левів, далеко не цурається й зазирнути, усміхнене та лагідне, на різьблені галереї…

Задумливо блукав аз многогрешный за палацу, споглядаючи кожну дрібничку, если раптом помітив, що безграмотный лише автор этих строк зупинився на дворику. Там, проти однієї з найпрекрасніших альтанок, яка саме була під реставрацією, моя персона побачив страта колишнього супутника — він пильно вдивлявся во творіння давніх майстрів.

Почувши кроки, він обернувся, ледь зашарівся і неграмотный вагаючись ступив вплоть до мене.

Ми чемно перекинулися кількома словами, підійшли поперед альтанки.

— Чому її руйнують? — з докором во голосі запитав незнайомець.

Навколо альтанки стояли риштування, а возьми землі лежала знята черепиця.

— Її никак не руйнують, — відказав я, — її реставрують.

— Реставрують! То ви, іспанці, любите Альгамбру! — здивовано вигукнув пирушка чудний чоловік.

— Ми любимо її, кажу отнюдь не хвалючись! — відповів аз многогрешный йому.

— О! — провадив він далі, — пробачте мені мою самовпевненість… Я був тогда такий самотній, гадав, що ніхто, крім мене, неграмотный згадає сьогодні старої ісламітської фортеці! Було б цілком природно, якби й ви пішли сьогодні туди, во долину, бери велике назарейське [69] торжество, яке святкує сучасна Гранада!.. До речі, мы мушу дещо пояснити вам. Цього ранку во Сакатіні ви осудили мене… — малограмотный заперечуйте, пишущий эти строки зустрівся з вами очима, — потому что ваш покорный слуга безграмотный схилив колін. Ой! То никак не пиха, отнюдь не блюзнірство. Бо і мы вже християнин! Просто від туги автор втратив глузд…

— Пробачте, малограмотный розумію… — зауважив я, нашорошивши вуха, ибо збагнув, що сразу почую таку жадану сповідь страта незнайомця.

— І все-таки… — во глибокій тузі вів далі молодий чоловік, — автор этих строк безвыгодный можу малограмотный вилити душу! Вчора, коль ми під’їздили поперед святого міста Гранади, ви бачили, як страждав автор мовчки… Цього ранку під момент хресного пошевеливайтесь вы також уразив мій душевний стан… Отже, моя особа вже довірився вам… Ну, ведь слухайте…

Він узяв мене ради руку і повів предварительно зали Абенсеррахе [70] .

— Отут, — промовив він, — получи цьому мармуровому, ще й досі зчервонілому фонтані, мужні сегрі стинали голови абенсеррахе! У цьому дворику, во цій залі жили гурії, дочки Йємена і Дамаска, вони всолоджували життя воїнам пророка! Зведіть очі, гляньте для різьблені балкони, куди й цієї ночі завітає зрадлива зоря! Погляньте получай стелі, гаптовані золотом та карміном, і ви прочитаєте загадкову легенду ста славетних царювань!.. Тут возносили хвалу богу і його воїнам! Від Альгамара, який збудував из-за сороковник років оцей Алькасар, перед Боабділя, який втратив його вслед за мить, меншу ніж одне зітхання, всі гранадські герої закарбували свої імена во цих фантастичних галереях… О старий Юссефе!.. О бідолашний Мулею!.. О шляхетний Магомаде!.. Де ваші безталанні нащадки? Отут на пороге вами останній сегрі, це він воскрешає ваші тіні серед руїн Альгамбри! О мої нещасні брати!

— Останній сегрі! — вигукнув я, сповнений подиву й зачудування. — Як?.. Ви?..

Сутеніло. Загадковий чоловік сперся для мою руку, і ми вийшли з зали Абенсеррахе, перетнули дворик Левів, обійшли став і добулися нарешті прежде Посольської зали.

Дорогою автор раптом збагнув усю винятковість моєї пригоди. Здибати сегрі на середині XIX сторіччя, здибати його на одязі англійця, здибати сегрі, який прекрасненько володів французькою та іспанською мовами, галантного і зграбного, мов парижанин, терпимого і людяного, як найкращий католик! Який поет міг би наснити таке щастя! Сам Шатобріан віддав би мені свого абенсеррахе нате папері на обмін получай страта сегрі в плоті!

Розділений колоною теплица під аркою во Посольському залі — сам з класичних витворів архітектури Альгамбри. Звідти відкривається краєвид нате вічно квітучі сади во долині річки Дарро: напроти здійнялися мальовничі пагорби Сакро Монте, знизу долинає журливе дзюрчання річки — вона пробила собі тракт у проваллі, вкритому деревами і квітами, які лестницей видряпуються нагору з цього боку фортеці, сягають вікон, балконів і сповнюють пахощами покої палацу. Це — казка з «Тисячі і однієї ночі», творіння духів і фей…

От бери цей самий лоджия і вивів мене сегрі.

Вже згасали сутінки по части пирушка бік собору. Він громадився темною хмарою нате золотому тлі заходу. Місяць вибілив вершечки дерев, срібним серпанком оповив темні ліси й стрімкі ущелини. Солов’ї, постійні гості цього раю, вітали місяць співом кохання, на сторожкій тиші відгукнулася зозуля, кинула свій перший тужний зойк — тепер до самого ранку если кувати. Поночіло… В Гранаді була весна!.. Той, хто малограмотный кохав або далеко не ридав у цьому раю насчёт такій порі, ніколи неграмотный зможе уявити собі глибини тієї таїни, тих чар, тієї поезії, яких сягає человек людини.

— Так, ваш покорнейший слуга африканець; моя персона Абен-Адул, останній з роду сегрі!.. — розповідав цей ніби вирваний з історії персонаж. А тоді, помовчавши, додав: — Ні, ваш покорнейший слуга малограмотный це хотів сказати; ваш покорный слуга такий самий іспанець, як і ти; моя персона вигнанець з Гранади, ваш покорнейший слуга з племені вигнанців…

Ще далеко не минуло трьох століть, як мої батьки, по сию пору моє плем’я, родичі й піддані моїх предків, були викинуті з будинків, ними ж збудованих, з земель, які вони обробляли, з лісів, які вони насадили, щоб сверху схилі віку свого спочивати у затінку…

«Ви африканці», — сказали їм ви, іспанці. І це після шести сторіч життя на Іспанії! — і вигнали їх з цієї землі, скинули во море.

Отож вони якимось дивом, ніхто й безграмотный знає як, — так плавом, так сверху вутлих суденцях, — голодні, напівзатоплені, добулися перед берегів забутої Африки, получай узбережжя невідомого континенту…

Ви казали, в таком случае — наша батьківщина!.. Тож слухайте.

Ми добулися туди, і володарі Атласу та Пустелі назвали нас чужинцями, як звуть і вас; вони сказали: «Ви іспанці… вертайте назад, у море!»

І ми опинилися між двома берегами, і нате обох нам невыгодный було притулку!.. Опинилися на страшній, жахливій самотині!

Між морем та королівством Марокко тяглося узбережжя, спустошене війною. Так званий Ріф. Отам ми й отаборилися, голі й босі, кроме скибки хліба, не принимая во внимание знарядь ради оброблення землі, лишенный чего вождів і жерців, лишенный чего закону, сверх бога!..

Згодом ми перебралися предварительно Тетуану і Танжеру, -де окремим родинам пощастило осісти. А решта знайшла притулок во горах.

Там ми перебуваємо вал уж триста років, скніючи на полотняних наметах, які нам заміняють дім. Ми кочуємо, як неприкаяні, ми віддалені від цивілізації, ми без участия ремесел, не принимая во внимание імені, сверх володаря, минус батьківщини, безо могил!

Марокканський государь грабує нас і переслідує, мов диких звірів…

Християнський император називає нас псами і розстрілює.

Жоден з них далеко не дає нам прав громадянства, отнюдь не називає співвітчизниками, далеко не визнає нас вслед братів.

От чому ми, сини князів, позбавлених спадщини, платимо злом вслед за зло, розбоєм из-за розбій, мечем ради меч, безчестям из-за безчестя.

Вони там!.. Проти нас!..

Ніколи більше моя особа безграмотный побачу моїх братів з Ріфу!

Вони там, ті, хто збудував Генераліфе [71] , ті, хто населяв Альбаісін, ті, хто перетворив бери елисейские поля цю долину, прикрасив садами береги річок, виклав золотом скелі, вкрив килимами квіток свій шлях.

Отак ми вторгалися, отак колонізували землі!

Мій язык виконав свою місію для землі… безвыгодный те що твій.

Ми, прийшовши давно Іспанії, поліпшили її, цивілізували, витягли з варварства. Лікарі, поети, ботаніки, архітектори, філософи, промисловці, землероби — постоянно так були ми у вашій країні. Мистецтво і дисциплина мають бути нам вдячні: людство мусить сказати нам изречение подяки.

А тепер вони там, повторюю, немного погодя мої співвітчизники, які погрузли на злиднях, у темряві, на безчесті. А ви тут, щасливі, заможні, могутні, освічені…

Так скажіть а мені, християни, філантропи, пропагандисти, негрофіли, скажіть, що ви зробили для того моїх батьків, братів?

Чи малограмотный досить витрат? Красномовства? Мучеництва?

Як вы никак не жахає згадка, що поруч з Іспанією з вашої ласки животіє люди — темний, дикий, майже хижий, а ви нічого неграмотный зробили, щоб спокутувати свою вину?

Я можу зрозуміти дикість гренландців, що живуть получи краю світа возьми крижаній горі, недоступній с целью інших людей; мы можу зрозуміти негра, який нидіє во пісках нерозвіданих ще тропіків… І во тому, і на тому випадку існування людей аттитюд законом має якесь виправдання.

Але на серці цивілізованого світу, на оточенні освічених народів, і щоб оті освічені народи допустили, аби інші народище жили і вмирали, як істоти, позбавлені розуму, — це негідно, обурливо, це блюзнірство!

Ви, іспанці, відповісте до богом вслед ті злочини, що чинять маври во цьому житті, і из-за покарання їх получи и распишись тому світі!..

Так, ви, ибо ви забули насчет своє призначення, ибо відмовилися від свого права, потому что ви зневажили священний положение цивілізації.

Що ж давно мене, — гірко промовив він, — в таком случае ваш покорный слуга вже безвыгодный африканець, малограмотный магометанин, автор этих строк вже отнюдь не сегрі!.. В п’ятнадцять років моя особа став поетом свого племені. Водан великодушний християнин навчив мене твоєї мови та релігії, і вследствие твою мову ваш покорнейший слуга пізнав свою історію, і моя історія обпекла мені лице соромом.

Я, нащадок могутніх володарів, обернувся получи и распишись тварину, як Навуходоносор! Я, поет, живу зневажений світом, який мислить, відчуває, мы — ганьба людського роду, парія між громадян, звиродніння й пляма свого племені!..

І ваш покорнейший слуга продав свою худобу, продав рушницю, намет, поцілував тричі свою наречену, чарівну Альсіну, і втік з Африки назавжди.

Ось поуже червон років пишущий эти строки блукаю світом: доля була прихильна поперед мене, после що б моя персона никак не брався: був пишущий эти строки солдатом у Криму, торгував у Індії, був консулом на Єрусалимі, моряком на Америці, усім був, усім буду, лише невыгодный ріфенцем.

Та если моє багатство, моя відвага, моя віра, любов до самого ближнього зможуть колись прислужитися, щоб повернути моїм братам громадянську гідність, яку вони втратили, щоб допомогти їм зайняти своє місце во ієрархії людства, яке зреклося їх, щоб повернути моїм братам блага цивілізації, оборона які вони забули, тоді моє життя если недаремне і щастя вперше торкнеться страта серця!

III Фанданго

Так говорив Абен-Адул.

Глибоко зворушений, пишущий эти строки потис йому руку, і вже збирався відповісти щось банальне во дусі газетних передовиць, які ми, іспанські журналісти, звично присвячуємо нашим планам сверху майбутнє во Африці (уряд приділяє таким передовицям якнайпильнішу увагу), коль раптом щось улило нові чари і поезію во цю романтичну сцену, яку я, вне сумніву, звів би поперед сірої прози.

Внизу, десь у хащах, серед дерев, що схилилися надо річкою, забринів трепетний і ніжний передзвін гітари: пролунало кілька акордів фанданго.

— Слухайте!.. — вирвалося у сегрі. — Луна Африки відгукнулася бери моє важке зітхання!.. Те, що ви чуєте, — так спів пустелі, молебствие каравану…

Нічний співак завів пісню — нескінченну імпровізацію, мелодію, сповнену солодкої млості, жагучої туги трагічного андалузького кохання.

— Альсіно! — прошепотів африканець.

Так, ведь була журлива пісня його землі. Спів монотонний, млосно-розмірений — такий спів почув французишка Давід на алжірських пісках. Звучало фанданго, потім ронденья, канья, соледад, плаєрас [72] … Увесь віночок простих, незрівнянних мелодій Андалузії, яким нам заздрить навіть натхненна Італія!

І має рацію, ибо ніколи ще стиль роду людського, запах вигнанців з раю малограмотный створював мелодії такої глибоко інтимної та пестливої, невимовно щирої, незбагненної, наче скарга безупинна, журба безнастанна, наче тисячу разів повторений зойк, надо яким кружляють наші південні пісні…

Ох! А коль це вночі… на годину, если спливають на уяві примари минулого, а безладдя, місяць, занурена во дрімотну тишу троян і вічний потяг душі вплоть до поезії сколихують найпотаємніші глибини духу, нерозвідані пустелі людської думки… тоді — ой! — тоді ця африканська пісня, ця чарівнича гітара, примхлива, вільна мелодія — жива пам’ять маврів, уныние вигнанців из-за втраченою батьківщиною і подих надії віднайти нову, — витискають з нашого серця сльози зворушення, святу і благодійну журбу, якусь урочисту, піднесену молитву; либонь, сделано вона самочки може винагородити і спокутувати ціле життя, сповнене пихи та безглуздя.

Саме на таку хвилину забриніла к нас гітара, і мы певний, що на пирушка час, як мені спливали держи думку яскраві сни мохо дитинства, навіяні музикою, шал юності, дорогі серцю істоти, вкрадені на мене смертю, запаморочливі ночі кохання, вчорашнє омріяне майбуття, що вже получается сьогодні минулим, на праздник период Абен-Адул думав ради Африку, -де теж ночами пливе жагучий спів, -де пирушка самий місяць ллє світло сверху любі долини Атласу, і на одній з них, може, на цю хвилину перший вітерець свіжим подихом війнув для спалене серце однієї жінки, яка отнюдь не може забути поета…

Довго стояли ми так, як загіпнотизовані, і кожен з нас відчував для плечах тягар своєї долі…

Аж вал затихла серенада, і відступник араб витер сльозу, затис мене на залізних обіймах.

— Прощавай, брате! — вигукнув він. — Ніколи більше ваш покорный слуга малограмотный буду во Альгамбрі! Їду держи північ… Завтра мені вже безвыгодный світитиме місяць Андалузії! Дякую, що ти зрозумів мене! Прощавай, бог отец буза береже тебе!

Він сказав так, і, никак не чекаючи получи відповідь, відійшов і зник, наче розтанув во фантастичній півтіні маврітанських колон, вималюваних нічною зорею нате плитах дворика і мовчазній воді ставка.

Чи ведь був сон? Чи ява?

Та нащо питати? Хіба така вже велика різниця між сном та дійсністю?

Два поняття насчет славу

Якось уславлений фламандський богомаз Пітер Пауль Рубенс у супроводі своїх славнозвісних учнів обходив храми Мадріда. І через зайшли вони давно однієї церковки якогось злиденного монастиря (назва його неграмотный збереглася). Мало, краще сказати — нічого вартого уваги далеко не знайшов славетний майстер у цьому занедбаному, вбогому храмі. Він сейчас збирався йти, кленучи, своїм звичаєм, ченців Нової Кастілії из-за поганий смак, коль помітив картину — вона ховалася на присмерку хмурої каплиці. Рубенс підійшов ближче і скрикнув від подиву.

Враз його оточили учні.

— Що ви знайшли, вчителю?

— Гляньте! — показав Рубенс замість відповіді возьми полотно.

Юнаки стояли, вражені отнюдь не менше, ніж їхній вчитель — творець «Зішестя».

На картині було зображено казнь ченця. Чернець був дуже юний і такий гарний держи вроду, що ні покута, ні агонія неграмотный змогли її потьмарити. Він лежав розпростертий на своїй келії держи камінних плитах підлоги, очі йому вже затуманила смерть, одну руку він простягнув по-над черепом, а другою притиснув прежде серця дерев’яний, оббитий міддю хрест.

На задньому плані, во глибині, виднілася інша картина, що висіла по-над ложем, з якого зійшов, очевидно, чернець, щоб безотказно прийняти последний вздох получи и распишись твердому камінні підлоги.

На тій другій картині була зображена покійниця, молода і прекрасна. Вона лежала во труні серед запалених похоронних свічок возьми тлі пишних чорних запон…

У кожного, хто бачив ці дві картини, вміщені одна во одну, безвыгодный виникало сумніву, що вони пояснюють і доповнюють одна одну. Нещасливе кохання, вмерла надія, розчарування на житті, безодня забуття — такий зміст цього поетичного полотна, оповитого таємницею і сповненого стриманим драматизмом та самозреченням.

В усьому геніальна довершеність: і во рисунку, і на колориті, і на композиції.

— Учителю, ковер може бути цей пречудовий твір? — питали Рубенса його учні, роздивляючись картину.

— Отут у куточку було написане ім’я, — відповів учитель. — Та воно вже кілька місяців як стерте. Що ж предварительно живопису, в таком случае йому невыгодный більше тридцяти і невыгодный менше двадцяти років.

— Але ж автор…

— Автором, судячи сообразно майстерності, міг би бути Веласкес, Сурбаран, Рібера чи молодий Мурільйо, якого автор этак люблю… Але Веласкес відчував малограмотный так. Це і малограмотный Сурбаран, якщо взяти впредь до уваги качество і підхід предварительно теми. Ще менше можна приписати її Мурільйо чи Рібері: перший м’якший, другий похмуріший, та й по мнению стилю полотно неграмотный належить накануне школи ні першого, ні другого. Висновок такий: мы никак не знаю автора цієї картини, і навіть можу заприсягтися, що ніколи далеко не бачив його творів. Піду далі: гадаю, що невідомий, може, вже й покійний художник, який заповідав світові таке чудо, далеко не належав ні накануне якої школи і, крім цієї, безвыгодный написав більше жодної картини, та й невыгодный міг би написати щось інше, бодай близьке прежде цього… Бо под нами — чисте натхнення, щось дуже особисте, оголена душа, кус життя… Проте… Слухайте! Хочете знати, хто написав цю картину? Її написав праздник самий чернець, якого ви бачите получай ній!

— О! Вчителю… Ви жартуєте!

— Ні, моя особа несложно здогадався…

— Але ж як покійник самостоятельно зміг би зобразити власну агонію? Як це збагнути?

— Дуже легко: живий може передбачити або уявити собі свою смерть! Крім того, ви мусите знати, що на деяких релігійних орденах щиро скласти чернечу обітницю — целое одно що вмерти.

— О! Так ви гадаєте…

— Гадаю, що жінка, зображена нате задньому плані, була душею і життям цього ченця, який агонізує для підлозі; думаю, що її летальный исход була ради нього рівнозначна власній смерті, та він і справді вмер в целях світу; гадаю, нарешті, що цей твір зображує неграмотный круглым счетом останню мить життя героя чи автора картини (а це, без участия сумніву, одна й та хозяйка особа), як складання чернечої обітниці юнаком, що зневірився на земних радощах…

— Отже, він може бути ще живий?..

— Так, сеньйоре! А оскільки твір давній, так автор, можливо, вже заспокоївся чи й звеселився духом, і може статися, що тепер цей невідомий митець — такий собі огрядний, життєрадісний стариган… Та крик дальше як, а панихида знайти його! І по-над усе ми мусимо дошукатися, чи отнюдь не написав він ще чогось… Ходімо.

На цім слові Рубенс попрямував давно ченця, що молився на іншій каплиці, і звернувся по нього зі звичною пользу кого себя безцеремонністю:

— Прошу повідомити отцеві настоятелю, що аз многогрешный хочу говорити з ним від імені короля.

Чернець, який був на похилому віці, горько звівся бери лапти і безотказно відповів тихим голосом:

— Що ви хотіли? Я настоятель.

— Простіть, отче, що моя особа перериваю ваші молитви, — промовив Рубенс. — Чи неграмотный могли б ви сказати, хто намалював цю картину?

— Цю картину? — вже голосніше озвався чернець. — А що б ви подумали относительно мене, если б ваш покорный слуга вы сказав, що далеко не пригадую?

— Як? Ви знали і могли забути?

— Так, сину мій, зовсім забув.

— Але ж, отче… У вы дуже погана пам’ять! — зухвало пожартував Рубенс.

Ігумен, невыгодный звертаючи возьми нього уваги, знову схилив коліна.

— Я прийшов від імені короля! — скрикнув гоноровитий і розпещений фламандець.

— Що ви ще хотіли, брате мій? — пробурмотів чернець, повільно підводячи голову.

— Купити у вам цю картину!

— Картина малограмотный продається.

— Тоді так: скажіть, -де моя особа можу знайти художника… Його величність зажадає познайомитися з ним, а мы хочу обійняти його, поздоровити, висловити йому свій присвоение і любов…

Усе це теж нездійсненне… Художник сейчас безграмотный належить світові.

— Помер! — розпачливо вигукнув Рубенс.

— Слушно сказав отечественный учитель! — промовив одинокий з юнаків. — Ця изображение написана небіжчиком…

— Помер! — повторив Рубенс. — І його ім’я забулося! Його ім’я, а воно ж має бути безсмертне! Його ім’я, що затьмарило б моє! Так, отче, моє… — з притиском додав художник, сповнений високої гордості. — Адже моя особа — Пітер Пауль Рубенс!

Від звуку цього уславленого держи сполна світ імені, яке жоден чоловік, що присвятив себя богу, никак не міг отнюдь не знати, ибо воно ототожнювалося з сотнями картин для релігійні теми (картин, що були справжніми перлинами мистецтва), бліде лице настоятеля за одиночный прием зашарілося й доти опущені очі вп’ялися на обличчя чужоземця з подивом і шанобою.

— Ага! Ви знаєте мене! — по-дитячому тішачись, вигукнув Рубенс. — Я від душі радію! Тепер ви будете поблажливішим зі мною! Отже… Продасте мені картину?

— Ви просите неможливого! — відказав ігумен.

— Гаразд: чи знаєте ви ще якийсь твір цього передчасно померлого генія? Спробуйте пригадати його ім’я! Або хоча б те, коль він помер!

— Ви безвыгодный беспричинно зрозуміли мене… — заперечив чернець. — Я вас сказав, що творець цієї картини малограмотный належить світові; проте це безвыгодный значить, що він конче помер…

— Він живий! Живий! — здійняли галас художники. — Познайомте нас із ним!

— Навіщо? Нещасний зрікся всього земного! У нього нема нічого спільного з людьми!.. Нічого!.. Отже, благаю вас, дай йому спокійно померти на мирі.

— О! — схвильовано відповів Рубенс. — Цього невыгодный може бути, отче! Коли Заступник запалює во чиїйсь душі священний вогонь геніальності, так далеко не пользу кого того, щоб ретивое ця заниділа во самотності, а чтобы того, щоб вона виконала своє високе покликання: освітила душі інших людей. Назвіть мені монастир, мол ховається гигантский митець, і автор этих строк піду накануне нього, аз многогрешный поверну його світові! О! Яка молва чекає бери нього!

— Але… Якщо він знехтує її? — несміливо запитав настоятель.

— Якщо знехтує, моя персона звернуся поперед папи, дружбою з яким пишаюся, і папа римский переконає його краще ніж я.

— Папа! — вигукнув настоятель.

— Так, отче, папа! — повторив Рубенс.

— Тож знайте, саме тому пишущий эти строки й отнюдь не скажу вы ім’я цього художника, хоча б навіть і пригадав його! Не скажу, во якому монастирі він знайшов притулок!

— Хай если так, отче, але император і батюшка примусять вы сказати! — мовив Рубенс дражливо. — Беру це получи и распишись себе.

— Не робіть цього! — вигукнув чернець. — Ви вчините щось дуже лихе, сеньйоре Рубенс! Беріть картину, якщо бажаєте, та залиште во спокої того, хто спочиває. В ім’я бога! Так! Я знав, любив, утішав, рятував цю велику, як ви кажете, людину, яку захоплювали хвилі пристрастей, вбивало лихо; цього безталанного й сліпого смертного, як зову його я; того, хто ще вчора забув і ради бога, і ради самого себе, а сьогодні наблизився давно найвищого блаженства!.. Слава!.. Та чи є якась більша слава, ніж та, поперед якої він прагне? Хто дав вы законодательство воскресити на його душі вогонь порожнього земного гонору, коль во серці у нього палає невгасиме вогнище милосердя? Чи, може, ви гадаєте, що, перш ніж покинути світ, зректися багатства, слави, влади, молодості та кохання, всього, чим чваняться люди, він безвыгодный витримав жорстокої боротьби зі своїм серцем? Чи уявляєте ви собі те розчарування і розпуку, які привели його до самого усвідомлення облудності земних справ? І ви хочете ввергнути його знову у боротьбу, если він поуже переміг?

— Але ж це — відмова від безсмертя! — вигукнув Рубенс.

— Це наближення впредь до нього!

— І яким правом виступаєте ви посередником між цим чоловіком та світом? Дайте йому слово, крик самостоятельно вирішить!

— Я чиню приблизительно получи правах старшого брата, вчителя, батька, ибо ваш покорный слуга интересах нього — все… Я чиню приблизительно во ім’я бога, кажу вас знову! Схиліть голову… с целью блага вашої ж душі.

По тій мові чернець насунув получи голову каптур і рушив у глибину храму.

— Ходімо, — сказав Рубенс. — Я знаю, що робити.

— Вчителю! — вигукнув одинокий з учнів, який протягом усієї розмови пильно придивлявся в таком случае прежде полотна, ведь поперед ченця. — Мені здається, що цей старий чернець дуже близкий в того вмираючого юнака бери картині?

— Так! І справді! — загомоніли всі.

— Заберіть на отця настоятеля з обличчя зморшки та бороду, скиньте йому тридцять років, які налічує цей живопис, і вийде, що вчитель мав рацію, коль казав, що пирушка вмираючий чернець є і портретом ченця живого, і автором картини. Побий мене боже, якщо цей живий чернець неграмотный є самостоятельно отець настоятель.

Тим когда-когда Рубенс, похмурий, замислений, непорушно стояв і дивився, як віддаляється старий. А пирушка уклонився йому, схрестивши растопырки возьми грудях, перш ніж відійти назовсім.

— То був він… так! — пробурмотів художник. — О! Ходімо… — звернувся він накануне учнів. — Дамо йому спочити на мирі!

Кинувши останній погляд получи и распишись полотно, яке приближенно його вразило, він вийшов з храму і рушив прежде палацу, мол магнат з королевою вшанували художника запрошенням до самого столу.


* * *

Через три дні повернувся Рубенс сейчас лично поперед тієї похмурої каплиці, охоплений жагою ще однажды побачити пречудове лента і поговорити з його творцем, переконати його.

Але картини после далеко не було.

Натомість у середньому нефі храму стояла труна, оточена братією. Братія взгляды на вещи заупокійну службу…

Рубенс підійшов, щоб глянути получай обличчя покійного, і, вражений, упізнав у ньому отця настоятеля.

— А шкода, значительный був художник!.. — промовив Рубенс, коль біль у його серці трохи вгамувався. — Зараз він ще більше сродный получи и распишись свій твір!

Чому вона білява?

І Оповідання з п’яти новел

Одного чудового листопадового вечора 0854 року ми, шестеро друзів, шестеро юних шанувальників Аполлона, сиділи навколо столу. Зібралися ми, щоб у гурті протянуть «польовий день» — этак ми тоді називали наше досить дивне захоплення перетворювати табель получи и распишись ніч: ми або проводили огулом праздник у ліжку, целых поки бери Мадрід далеко не впаде ніч, або затемнювали вікна і запалювали світло.

Цей стіл (про який на днях мені нагадали знову) був описаний мной на новелі, яка називалася «Ганьба тому, хто хреновато относительно це подумає».

Зокрема на ній ішлося ради те, що років чотири тому во Мадріді стояв (не має значення, -де саме… одне выражение — во будинку, двері якого були відчинені к всіх у будь-яку годину дня чи ночі) обшарпаний стіл, прикрашений страхітливою чорнильницею і засипаний аркушами гербового паперу минуя штампів. За цим столом завжди працювали одночасно з десятеро чи дванадцятеро артистів та літераторів…

Тут побачили світ деякі комедії сина Ларри, драми Егіласа, пісні Труеби, економічні статті Антоніо Ернандеса і куплети Мануеля дель Паласіо; следовать цим столом перекладалося «Вірування XIX століття» Еухеніо Пеллетана; тогда Арнао створив багато пісень, Маріано Васкес писав музику, а Кастро і Серрано — статті, Рібера малював карикатури, Васкес і Пісарро — акварелі, а Баррантес склав чимало балад, здесь народилися архітектурні проекти Івона [73] … і мої жарти во журналі «Батіг».

От из-за цим самим столом ми й сиділи того вечора.

Була неділя, липнева революція во розпалі [74] . Мадрід целых ряснів військовими…

Надворі періщив дощ, тужно свистів холодний вітер — пронизував, як каже Рікардо Рібера, хоть до самого самих кісток.

Уже минула поминальна субота, во усіх церквах відзначали дев’ятиденні проводи. Гук військових оркестрів та патріотичні гімни зливалися з плачем церковних дзвонів: здавалося, наче правили из-за упокій метрополії.

Свята альмуденська діво!.. Що вслед за день!

Та ми вже сыздавна перетворили його получай ніч: чотири свічки освітлювали шість наших облич — так були люди, імена яких мы безвыгодный посоромлюся назвати, потому что кожне з них из чего явствует відоме широкому загалу. Ось вони: Луїс Егілас, Мануель дель Паласіо, Агустін Боннат (К. Е. П. Д.), Івон, Луїс Мар’яно -де Ларра і ваш коридорный покірний.

— Що будемо робити? — запитав единовластно з нас.

— Писатимемо! — відповів другий.

— А насчет що? — поцікавився третій.

Усі навперебій загомоніли:

— Напишемо гуртом одну новелу.

— Але ж потрібен час, щоб дійти згоди, виробити якийсь план.

— Ну, ведь буча кожен напише по части новелі…

— Але назва має бути однаковою.

— Такою, яка зобов’язувала б, мировоззрение ради основу дії…

— Так! І для того написання відведемо півгодини.

— Давайте ж придумуйте назву, тільки щось екстравагантне…

— Є! — сказав Ларра. — Кожен назве свою новелу так: «Чому вона білява?»

— Чудово! — підхопили всі.

— Отже, маємо блискучу, але важку чтобы розкриття тему. «Чому вона білява?» А й справді, чому? Зрозуміло, що якоїсь однієї причини бути отнюдь не може, ми мусимо вигадати шість причин.

— В тім-то й суть! Напружимо уяву!

— Увага! Приготувалися!

— Думаю, що вслед за півгодини ми впораємося!

— Зараз п’ята. Пишемо предварительно пів возьми шосту.

— Ну, починаймо!

— Тихо!..

І заскрипіли пера.

Шість облич прибрали відсутнього виразу, точніше — п’ять, ибо свого аз многогрешный бачити отнюдь не міг. Згодом бери обличчях почали відбиватися ведь радість, ведь жах, в таком случае ніжність, так сарказм…

Уява кожного полинула вслед за межі кімнати, думки злітали вплоть до небес, спускалися сверху землю, відвідували далекі країни, побували во різних епохах серед знайомих тільки їм персонажів.

Невдовзі Егілас пригадав, що сверху нього чекає Люка, який дуже хворий, отож він покинув нас, написавши лише кілька рядків.

А ми п’ятеро і далі зазнавали мук творчості, потому что ж відомо, що кожен поет надихає себя с целью цього вслед власним рецептом.

Івон хмурив брови, як Юпітер.

Ларра куйовдив волосся.

Боннат лоскотав собі губи кінчиком пера.

Паласіо тер перенісся, де, як кажуть, знаходиться пам’ять.

Я безтямно крутився возьми стільці, хоть поки далеко не вмостився возьми ньому по-турецькому.

І усі ми несамовито курили.

Менш як вслед півгодини п’ять новел були закінчені.

Творіння Ларри належало впредь до жанру мисливських усмішок. Автор захоплювався полюванням, тому й героєм його новели неграмотный міг бути ніхто інший, як собака. Стосовно ж героїні, інтендантової вдови, ведь зайве говорити, що волосся бери голові у неї було біляве, золотисте, ба навіть рудувате. Але ж «чому вона білява?» Зараз дізнаєтесь! Як тільки друг человека здох, Аніта, інтендантова вдова, геть посивіла. Та ні! Аніта, власне, вже кілька років була сива, але фарбувала волосся еліксиром — сумішшю, куди входив отнюдь не знаю вже який складник, що був продуктом життєдіяльності собаки. Тому Аніта й була білява! Головна ж якість оповідання полягала во глибокій обізнаності, яку продемонстрував Ларра, розповідаючи для полювання бери дрібного звіра.

Боннат написав чарівну статтю держи французький манір, повну несподіванок. Спершу він заперечив, що Колумб відкрив Америку, а потім змалював загибель англійського корабля та появу во Бразілії білявої дівчини, викинутої в твердь хвилями. Бразільці, які ніколи никак не бачили такого волосся, природно, запитували одне одного, «чому вона білява?», і, увірувавши, що дівчина спустилася з небес, започаткували на її почтение нову релігію. Потім ця білявка, як засновниця філантропії во Бразілії, набула сарацинское пшено авторки «Хатини дядько Тома», яку мій бідний Августін чомусь ненавидів з усією силою своєї доброї натури.

Івон створив новелу дуже своєрідну. Ми тоді дійшли думки, і пишущий эти строки тепер повторюю це, що його новела була найкращою, особливо вона вражала комічною серйозністю стилю! Місце дії новели — Новый свет (як бачите, ми добре-таки помандрували после ці півгодини!). Вмирала одна дуже стара дама, геть сива, проте усі називали її «Білявою». Так от, парафіяльний священик відмовляється соборувати її на таких міркувань: «Цю жінку звуть «Білява», ибо замолоду во неї було біляве волосся. А волосся біляве тому, що вона англійка. Англійці — протестанти, отож автор невыгодный хочу мати справи з цією білявкою».

Зрештою з’ясовується, що: сеньйора мала волосся безвыгодный біляве, а каштанове; вона була отнюдь не протестантка, а католичка, папістка, римлянка; звали її «Білява», потому что вона любила одного іспанця держи прізвище «Білявий»; і що найцікавіше — священик був пирушка самий іспанець. У кінці новели старі впізнають одне одного, згадують молоді роки, життя свого покоління, і помирають дуже зворушливо й по-християнському.

Новела Паласіо мінилася каламбурами. Одна сеньйорита з Хаену во свої шістнадцять років збагнула, що така жінка, як вона, повинна діяти, а безвыгодный сидіти склавши руки. І вона поділила свою душу між двома женихами. Не знаю, підступами якого диявола дійшла наша сеньйорита прежде того, що втекла з одним з них. Другий суженный почав переслідувати її… і вийшло так, що, в’їжджаючи вплоть до Мадріда одновременно з нею, він неграмотный впізнав її. А річ вал у чому: Антоніта була смаглявкою з чорними очима і чорним, як воронове крило, волоссям; та завдяки рисовій пудрі, блакитним окулярам і світлій перуці вона стала схожа в північну сильфіду [75] . Вже во Мадріді їй випала нагода приспеть поночі получай побачення з другим женихом, і трапилося непередбачене: во гудзиках його манишки заплуталося пряжа її волосся. Повернувшись додому та добре роздивившись, він побачив, що воно чорніше следовать терен.

— Чому ж вона білява? — вигукнув збентежений коханець. — Коли ми зустрілися, на неї було золотисте волосся!.. Звідки ж получи грудях у мене взявся цей чорний знак?

Скоро целое з’ясувалося: обидва коханці кинули Антоніту, і від душевного потрясіння волосся на неї побіліло.

Що ж перед моєї новели (єдиної, яку аз многогрешный можу привести тутовник повністю, ибо кожен забрав свою з собою), так носитель її зміст.

II Чому вона білява? (Сіпайська [76] бувальщина)

Є щось величне во екстазі індійців.

(Ель Престе Хуан)

Які прекрасні індійські ночі!..

Читач:

— Невже ви самі їх бачили?

Ні, друже! Я без затей уявляю їх собі, а на Індії ніколи малограмотный був, проте дуже хочу побувати там. От якби влада заслала мене, приміром, нате Філіппіни, в таком случае ваш покорнейший слуга мимохідь міг би побачити й Індію.

Читач:

— Дайте лише привід, зашлють.

Гаразд! Але ж який привід! Уявіть собі, що пишущий эти строки единовременно вийду возьми вулицю, співаючи «Пітіту», але власті вдовольняться тим, що відправлять мене по Саладеро…

Чи досягну автор того, чого хочу? Ні на якому разі! Або уявіть собі, що ваш покорнейший слуга публічно висловлюю сумнів у непогрішності герцога дескать ла Вікторіа, і праздник засуджує мене предварительно розстрілу… Отже, насчет Філіппіни смішно навіть говорити, а це значить, що далеко не бачити мені Індії, як бачив її мій корешок дон Мануель Асоньяс. О! Хай если благословенний імператор Наполеон III [77] , який висилав кожного, хто далеко не величав його «ваша величність»… Ото країна, ця Індія! Там знаєш, вплоть до чого вдатися!

Читач: — Розповідайте далі.

Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі на Індії! Зірки вслед за тем яскравіші, ніж у небі Європи; юпитер после этого хоть потьмяніло, як получи и распишись старій декорації, потому что безграмотный спроможне осягнути всіх молитов і поглядів, спрямованих впредь до нього.

І це близ тому, що услуживать воно лише одній релігії, на пирушка время як наше нараховує щонайменше з десяток різних релігій: йому поклонялися іберійці, греки, фінікійці, римляни, поклоняються йому варвари, християни та магометани, а останнім порой — і спіритуалісти [78]

Читач: — Ну, розповідайте ж далі.

Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі во Індії!

З лона цієї істинної природи, прекрасної, як молода, здорова породілля, з’являються в світ чудові прянощі; лінивий Схід, сп’янілий від наркотичного зілля, об’їдається предварительно несхочу рисом, марячи символічною квіткою лотоса або чимось таким…

Читач: — Далі.

Північ. Настала північ. Усе поринуло на тишу та глибокий сновидение бери берегах таємничого Гангу…

Священна річка безграмотный спала; вона плинула серед хащів бомбаксів, бранганеро й хараке [79] (якщо вы заманеться, в таком случае ці дерева можете знайти во нашому ботанічному саду), а во її водах відбивалося оманливе сяйво місяця.

В тіні, під деревом журби (воно назване так, потому что квітне лише вночі), неподалік від рафлезії — рослини, яка має найбільші во світі квіти, що досягають трьох футів у діаметрі й п’яти фунтів ваги (чистісінька правда), — сиділи двойка молодих індуси, невыгодный дуже сдержанно (скажімо так) вдягнені, але гарні, наскільки можуть бути гарними ці діти природи, що зросли серед чорного дерева та бамбуку. Їхні чорні очі… були дуже чорні. (У тому поспіху, з яким мы пишу, мені малограмотный спадає сверху думку ніякого більш-менш вдалого порівняння). Ну, а зуби, навпаки, були такі білі, як найбіліші зуби на світі. Оце поки й усе оборона зовнішність індусів.

О! Я ще забув сказати, що це були двуха чоловіки і що звали їх Нана та Ніні — імена досить цікаві.

— Говори, Нано, ваш покорный слуга слухаю… — лагідно мовив Ніні, провівши рукою по мнению прямому волоссю свого друга.

А священнодействие сказати, що на Ніні волосся теж було пряме (такі деталі зовнішності мені відомі, ибо якийсь момент мы цікавився цією країною, надумавши писати новелу під назвою «Мати земля»).

— Ніні… — Чому вона білява? — багатозначно запитав Нана.

Промовивши ці загадкові слова, він глибоко замислився.

(Те саме питання установлять хуй собой і виновник цієї новели).

— Поясни, Нано, — шепнув Ніні наступної миті.

— Ой, Ніні… Ніні… — схлипнув Нана. — Я люблю свою дружину приблизительно само, як місяць предаваться чему ніч, як птахи — день, як флорес — вечірню зорю. Міла — так ж моя душа, моє життя, мої очі, так ковток води про спраглого!.. Але ж, ох! Чому вона білява?

— Зачекай, Нано! — здивовано сказав Ніні. — Ти мариш. Адже твоя отряд зовсім безграмотный білява… Я знаю Мілу, і можу тебе запевнити, що немає ебену [80] , чорнішого вслед за її коси…

— Все це так!.. Я добре знаю, що Міла отнюдь не білява. Очі во неї — так ніч, волосся — чорніше, ніж сутінки смерті. Та моя особа кажу невыгодный относительно Мілу!

— А ради кого ж?

— Гаразд, слухай. Пам’ятаєш, який щасливий був аз многогрешный півроку тому, коль Міла відчула, що стане матір’ю?

— Авжеж… Пригадую. Це перший плід твого кохання ради три роки подружнього життя…

— То була крона моїх жадань! З якою жагою чекав автор этих строк того дня, если другиня подарує мені нащадка, що продовжить мій рід! Нарешті автор этих строк матиму спадкоємця, принца крові, чиє чорне волосся покаже всім, що тень наша далеко не змішалася з підлою кров’ю білих! Так от, Міла народила дівчинку, білошкіру, рожевеньку, біляву, мов англійка, мов дочка наших гнобителів, наших катів. Це ж справжня загадка, друже Ніні! Якщо й моє волосся, й волосся дружини чорне, як журба, чому воно неграмотный таке у нашої дочки? Ой, Ніні… Ніні… Чому на Міли білява дочка?

Після цих слів знетямленого принца — Мілиного чоловіка й батька білявої дівчинки — запала мовчанка.

— Я відчуваю, що зсунувся з глузду, думаючи полный время по-над причиною такого виняткового явища, й прийшов предварительно тебе, щоб ти, людина великого розуму, освітив мрак моєї свідомості.

Ніні мізкував три години, а тоді поцікавився:

— Ти питав относительно це свою дружину?

— То найперше, що автор зробив; проте вона, така ж зачудована, як і я, лише руками розводить… Та никак не одні ми збиті з пантелику. Щодня давно нас прибыть англійський капітан, чоловік дуже обдарований, він палко боготворить нас і дуже дбає относительно щастя моєї родини. Так от: три дні міркував він надо цією загадкою, і никак не знайшов ніякої відповіді! Отож, Ніні, може, тобі вдасться пояснити, як у чорнявого подружжя могла народитися білява дочка.

— Добре, враз поміркую, — мовив Ніні. — Залиш мене самого.

Нана пішов, а Ніні сказав собі:

— Уся заковика на тім, чому вона білява. Отже, сеньйоре, крестины гарненько подумати.

За цими словами він приклав вказівний палець правої грабли накануне губ, підняв голову, звів очі вплоть до неба і заглибився во себе, впавши у своєрідний екстаз.

У такій позі він сидить і досі.

Гарний прибыль

І

Вкритий славою і ранами у династичній війні [81] , помимо мідяка на кишені, як це трапляється майже з усіма героями, повернувся одного дня у свій занедбаний стопор шляхетний магнат дескать Мекіненса, щоб спочити нарешті від тягаря табірного життя, на мирі та спокої пожинаючи ті непишні плоди, які приносив йому титул.

А тепер кілька слів насчет самого вояку та його притулок.

Бузан Хайме -де Мекіненса, магнат мол Мекіненса, капітан, воював после інтереси Луї XIV. Було йому тоді тридцять п’ять років. Високий, ставний, відважний, рішучий, отнюдь не дуже освічений, та надміру красномовний, магнат дуже полюбляв гарненьких селяночок. Додайте прежде цього, що був він єдиною дитиною своїх померлих батьків, неодружений — і ви матимете цілком повну уяву оборона нашого арагонського гідальго.

Що ж стосується замку, так зовні це була точна копія його господаря… ради винятком хіба що міцності: самотній, убогий, проте підносився високо, немов самого бога хотів залишити позаду!

Можете собі його уявити: кажу «уявити», потому что замок, колись витесаний в известной мере на скелі, тепер целый угруз на неї. Скелю цю з одного боку лизали хвилі річки Ебро, а з другого підпирала гора, яка сягала у височину хоть прежде хмар.

Біля підніжжя гори приліпилося десь із дванадцятеро хаток, мол мешкали селяни барона; чотири виноградники були всім їхнім багатством. Від села впредь до замку п’ятнадцятьма ступенчатый вилася стежка. Вона упиралася на рів, вследствие який було перекинуто звідний міст. Рів наповнювався водою, що надходила з річки Ебро каналом, пробитим в півверсти північніше від замку. Бурхливим обильно спадала зажор отдавать у повноводну річку.

Навпроти замку согласно другий бік річки во стрімкий бік гори теж вклинювалася скеля, менша, правда, ради ту, во якій було вирубано замок. Її вершину вінчали хатина і чуточный городец — навіть туди дотяглася лапка людини. Обидві скелі нависали надо Ебро.

Над потоком, що спадав у річку, між обома скелями простягся горіховий місток. Так само, як впредь до замку можна було потрапити тільки чрез звідний міст з гратами, приблизительно і предварительно хатини получи и распишись крутій скелі можна було дістатися лише после горіховий місток.

Ми вже казали, що нате замковій скелі проживав магнат дон Хайме дескать Мекіненса. Залишилося додати, що протилежну скелю уподобав рибалка: саме сміливому рішенню поставити свою хату на такому дикому, небезпечному місці й завдячував він своїм добробутом.

Даміан (так звали рибалку) зметикував підвісити невід по містка по-над потоком. Вода з каналу спадала до самого річки крізь це величезне цідило, отож вугрі і весь інша риба, підхоплена потоком, опинялася во неводі Даміана.

А він продавав свою здобич у сусідніх селах согласно ціні, приближенно само помірній, як і зусилля, що їх він доклав интересах ловіння риби.

Оскільки ми вже ознайомилися з загальною картиною дії, давайте перейдемо впредь до подробиць.

II

Було вже сказано, що Даміан розбагатів в щедрих дарах, які потрапляли вплоть до невода. Та ми забули сказати, що Даміан, як і багато інших чоловіків, мав дурість одружитися з дівчиною — чарівною, гарною, знадливою, великою чепурухою, одне обещание — зі справжньою кокеткою, чи, якщо хочете, природженою кокеткою.

Кармела, або Кармен, Кармеліта (так він пестливо її називав), була темною селянкою, безграмотный вміла навіть читати, та й далеко не бачила во тому потреби. Але вона спокусила б навіть Святого Антонія, якби цей відлюдник малограмотный був під крилом у самого бога.

А по-над Кармелою розпростер крило ніхто інший, як диявол.

Була вона білява (чомусь завжди біляві потрапляють у такі історії), дрібненька, тіло мала цупке, стрункіше после очеретину… Від пояса вгору — наче кашпо з квітами… А які груди! Плечі! Шия! Яка голівка!.. Від пояса наземь — які стегна! Яка хода! Коли йде — грає по сию пору тіло! Біла, мов сніг, рум’яна, мов травневий вечір, здорова, мов гірське повітря, ніжна, мов перепілка во клітці! А вуста — вогонь! Очі — грішні! А руки! А коса! А ноженята! Як каже Сальвадор, поет з Гранади: «Звідти — предварительно неба!»

Ой, Кармен, Кармело, Кармеліто! Що ще мав робити бідний Даміан, як безграмотный обожнювати тебе, отнюдь не ховати від світу получай вершечку скелі, -де від усіх ти була захищена феодальним замком, -де ніхто з чоловіків безвыгодный зміг би пробиться до самого тебе, щоб його безграмотный побачило геть усе село, отнюдь не міг би блукати на пітьмі навколо твоєї хати — надо прірвою на п’ятсот футів завглибшки!

Але такі кралі, як Кармела, мусять красуватися хоч самі под собою, якщо нема змоги красуватися прежде іншими. Отож, хоч скряга Кармела дуже відособлено і ніхто безграмотный міг її бачити, окрім чоловіка (та й в таком случае вночі), вона витрачала гроші, зароблені від продажу всіх вугрів Ебро, нате фартухи, спідниці, сережки, колечка та інші дрібнички, чому бідолашний Даміан ніколи никак не надавав особливого значення, розміркувавши, що лукава жінка красується накануне ним.

Проте Кармела була переконана, що життя її держи цім світі має вище призначення, аніж тішити Даміана, і тому щодня вона вичепурювалася так, наче збиралася йти возьми танці… А тоді сідала в порозі своєї хати. Там її могли бачити лише птахи, чебрець з тріщин у скелі та хмари на небі… Ніхто більше! Але вона спокійно чекала своєї години. Замок, єдиний сусід її хати, стояв пусткою (йдеться для праздник час, коль ще безграмотный повернувся дон Хайме мол Мекіненса), а з долини рибалчину жінку розгледіти було неможливо: здавалося, ніби в таком случае велика барвиста квітка притулилася вплоть до схилу провалля…

Отже, хіба що повітрям міг би дістатися перед розчепуреної Кармеліти пирушка коханець, бери якого вона таково чекала, — звичайно, коль припустимо, що справді жадала мати коханця!

«То Кармеліта отнюдь не любила свого чоловіка?» — можливо, прохопитеся ви…

А мы звідки знаю? Можу лише сказати, що була вона дуже вродлива і жилка самотньо, ибо Даміан тільки те й робив, що продавав рибу в соответствии с навколишніх селах…

Він заборонив Кармелі під дни його відсутності спускатися во село, а вона сліпо корилася своєму чоловікові…, потому что что-то около наказав творец бог… і ще тому, що такій вишуканій сеньйорі, як вона, никак не подобалися незграбні, репані селяни.

Ви скажете, що Даміан теж був незграбний, репаний селянин, отже і він безграмотный міг подобатися Кармеліті…

Хай так! Не міг подобатися!

А якщо він їй усе-таки подобався, — цей вайлуватий, бідно вдягнений чоловік з мозолястими, подряпаними риб’ячою лускою руками, продублений сонцем та зливами, чоловік, від якого после метр відгонило рибою, — подобався їй, такій ошатній, витонченій, такій гоноровитій, як справжня мадрідська сеньйора?

Правду кажучи, бідному рибалці отнюдь не вдавалося вбратися прилично саме тому, що прекрасна сеньйора вбиралася хоть занадто розкішно; что верно й те, що якби чоловік менше працював і хоч трохи беріг би свої руки, перекладаючи якусь частку роботи держи жінку, так вони безграмотный були б такі порепані, сермяга й те, що тією рибою, яка приблизительно неприємно пахла, платив Даміан из-за духмяне приветливо интересах своєї дружини!.. Проте хто ж може змусити задуматися надо усім цим жінку, та ще жінку дев’ятнадцятирічну, таку вродливу, легку, як марево, й чарівну, як сім кольорів веселки?

Ой! Вдячність — ведь почуття малограмотный дуже зручне ради самозакоханої красуні, а справедливість — занадто серйозна категорія с целью дівчини, яка полюбляла сміятися, если була самочки на хаті, милуючись получай себя на дзеркало.

Усе це неминуче призвело перед того, що красуня закохалася на дона Хайме мол Мекіненса з тієї ж миті, як селом промайнула чутка, що кабальєро повертається з перемогою по свого замку…

І справді, дон Хайме повернувся; а тому, що, следовать своєю вдачею, він ніяк отнюдь не міг обминути Кармеліту, в таком случае закохався во неї одразу ж, лише побачив її.

Даміан тим когда-когда ловив собі рибу.

Одначе відтоді, як магнат повернувся вплоть до свого замку, якийсь невиразний неспокій охопив підозрілу душу Даміана. І хоч пошана перед сеньйорів увійшла ще з материнським молоком у його покров і плоть, однак він невыгодный міг забути, що дон Хайме справжнісінький баламут, а Кармеліта — занадто гарна, і що його, рибалчина, квартира стоїть ближче поперед замку, ніж предварительно села, особливо коль зважити сверху горіховий місток…

Отож Даміан, збрехавши жінці, що йому нібито скручивать ногу ревматизмом, найняв якогось хлопця продавати рибу, а сам по себе ні держи мить малограмотный відходив від хати.

Чесно кажучи, рибалка був глуповатый від істини во своїх побоюваннях…

господин Хайме і Кармеліта вже втомилися від телеграфного, як тепер кажуть, зв’язку, і закохалися одне во одного поперед нестями — приблизительно завжди буває, коль двоє обмінюються лише поглядами, а поговорити між собой отнюдь не можуть.

Платонічна любов уж здавалася їм нестерпною, відстань величезною, а місток цілком прохідним… і вони неграмотный могли дочекатися, если ж Даміан нарешті відлучиться куди-небудь: оборона зустріч уж було домовлено знаками, а чого безграмотный доказали, насчет те здогадалися…

Побачимо, що ж було далі.

ІІІ

Стояв чарівний травневий вечір.

Подружжя грілося получи и распишись сонечку біля хати.

Сонце у споконвічному своєму русі хилилося вже возьми захід. Проте того вечора величне світило сідало вслед гори где-то неохоче, круглым счетом тихесенько, наче прощалося з людьми навіки.

І настала хвилина, если безвыездно завмерло, немовби самоуправно время зупинився, — це було таємниче, осяйне, урочисте незыблемо Природи, коль віриться, що саме цієї миті світ досяг вершини своєї краси, а шлях, який він пройшов, — лише дитинство, цвітіння; попереду ж — захід, присмерк, тяжке старіння, тропинка во нікуди. Тужлива хвилина, если душа, ніби получи и распишись якомусь спектаклі, споглядає трагедію вмирання дня, получай спектаклі щораз новому, неповторному. В таку хвилину спливають у пам’яті образи дорогих людей, яких ти знав і які померли, й тебе обпікав сором, що ти ще існуєш во цьому житті, яке вони вже покинули.

Нестямно дивилися Кармела і Даміан для сонце — його останні промені забарвлювали обрій якимось пророчим сяйвом, чимось схожим получи відгомін їхнього збентеженого духу. Хоч які темні були вони, та обоє відчували цієї миті — можливо, від надміру почуттів, які заполонили їхні душі, — що сьогодні цей захід сонця їм неграмотный байдужий. Настала на них вирішальна година, година таємнича, неминуча, як присуд долі. Але вследствие свою обмеженість вони малограмотный могли осягнути того, що відчували.

Сонце безвыездно глибше схилялося перед заходу, а получи и распишись сході ніби клубочилися розпливчасті, невиразні образи життя і смерті, минулих утіх та майбутніх страждань.

Збентежені, мовчки сиділи Даміан і Кармела, як злочинці, боячись глянути у вічі одне одному, щоб отнюдь не виказати своїх думок, і вже безвыгодный дивувалися тій відчуженості, що скувала їхні душі.

Буває й таке: на безвиході прокидається раптом у людей подношение прозріння. Не осягнуте розумом, аттитюд нашою волею, це прозріння є чимось для зразок мовчазної угоди між чоловіком і жінкою. Саме таку угоду і вклало між собой подружжя: хитруха, яка обдумувала зраду, та ревнивець, що планував убивство. І, як певною мірою спільники, ні він, ні вона отнюдь не дивувалися вже такому довгому і никак не виправданому получай перший погляд мовчанню.

Коли сонце зовсім згасло, обоє полегшено зітхнули, наче розв’язали якусь важку задачу. Рішення прийнято остаточно, рішення незаперечне, як цей згаслий день…

І тоді вони поглянули одне нате одного вже відкрито і безо страху.

Потім Даміан відвернувся. Холодно зиркнувши бери замок, він голосно привітався з бароном, який саме вийшов прежде воріт і отнюдь не зводив очей з Кармеліти.

Цілком природно, що жінка теж привіталася з кабальєро.

Зауваживши це, Даміан випростав ногу і гукнув, усміхаючись:

— Сеньйоре! Мені вже краще. Піду, пройдуся селом. Там і заночую — диви, ще й зароблю кілька мараведі [82] , а грядущее вранці повернуся ради нічним уловом. Гей, Кармеліто! Лишайся з богом!

— Прощавай, Даміане… — промовила Кармеліта.

Ніколи вони ще где-то невыгодный прощалися… Але в безраздельно присест никак не надали навіть цьому значення.

Даміан узяв капелюха й палицю, перейшов горіховий місток і спустився вплоть до рову пред замком, шукаючи стежку, що вела давно села.

Сонце ще золотило вершину далекої гори.

IV

А от вісім годин сонце знову іскрилося надо хатою рибалки. І облудним здавався тепер його вчорашній похмурий, тривожний захід. Сонце знову було во небі, веселе, як ніколи, золотисте, мов полум’я свічок; воно котилось согласно небу якось нерішуче, наче робило це вперше, прискало життям і радістю всюди, куди пробивалися його промені. Блищала вода, квоктали кури, клубочився хмарь надо Ебро, злітала на повітря навіть найвайлуватіша птиця, на долинах купчилася худоба, метушилися пастухи.

Так, справді, це було те саме сонце. Протягом восьми годин воно встигло перетнути океан, что касается дванадцятій стояло вже по-над Америкою, вдень молилися йому тубільці Тихоокеанських островів, потім сонце благословило шлюб кількох молодят у Китаї, порум’янило прянощі на Індостані, поцілувало плити гробу господнього на Єрусалимі, відзначило смертну годину кількох греків, а тепер викотилося, щоб поглянути, як после справи на отих з Верхнього Арагону, яких воно полишило вчора біля порога їхньої хати.

Про Даміана слід сказати, що цього ранку він був більш задоволений, ніж учорашнього вечора, судячи з того, як весело, з глузливою пісенькою та солоними жартами во гурті рибалок чимчикував він схилом гори впредь до замку.

Всі зійшли для гору — міст по-над ровом було піднято; проминули фортецю (вона ще спочивала во тиші) і дісталися перед майданчика, що навпроти Даміанової хати.

— Ну й реве ж цей потік! — сказав хтось.

А мол місток? — обернувся Даміан.

— Справді! Погляньте! Та він но поламався!

— І чого б це? Здавалося, такий міцний був!

— Треба спорудити сьогодні новий, — байдуже кинув Даміан. — Нумо, хлопці, допоможіть мені витягти з річки двуха неводи, поки невыгодный пізно!

І, мугикаючи пісеньку, він ухопився следовать невід.

— От чортяка! Ну й важкий!.. — вигукнув нераздельно рибалка. — Багата сьогодні здобич!

— Не менше десяти арроб потягне, — додав другий. — Гарний улов!

— Ще б пак! — докинув третій. — То ж горіховий місток туди потрапив!

Даміан усміхнувся.

— Кажеш, важкий? — озвався рибалка, який тягнув другий невід. — Та й цей если никак не легший! Щонайменше дванадцять арроб!..

— Як каменюки! — заздрісно мовив хтось.

Даміан ураз спохмурнів, укляк держи місці й, переляканий, затремтів.

— Як-то обидва неводи важкі!.. — бурмотів він. — Не може цього бути!.. — і, перепливши річку, подерся сообразно скелі поперед своєї хати…

Рибалки вже витягнули перший невід. У ньому справді була благоверный горіхового містка. Без сумніву, цієї ночі місток хтось підпиляв! Здивовані рибалки витягували невід далі і раптом, злякано закричавши, відступили назад.

На їхні крики луною озвався жахливий, страшний, болісний зойк… З хати вийшов Даміан: волосся получай голові на нього итак дибки, очі божевільно блищали, а самовольно він реготав, як пекельна фурія.

В першому неводі рибалки побачили покойник дона Хайме…

Даміан нікого отнюдь не знайшов у хаті, ліжко Кармеліти стояло застелене…

В другому неводі була Кармеліта й друга полть горіхового містка!

— Господи! Невже це ти, Кармело! Я ж безвыгодный хотів цього! Ти жива мені потрібна, хрен от ним і зрадлива! О, моя Кармен! Гарний улов, гарний! — волав Даміан, дико, щосили регочучи.

А тоді кинувся по хати й замкнувся там.

Поліцейські, що прийшли його заарештувати, були вражені такою картиною: Даміан відпилював собі праву руку пилкою і волав, шалено радіючи:

— Гарний улов! Гарний улов!

Бідолаха збожеволів.

Тік-так…

І

Якось Артуро -де Мірасієлос (юнак дуже вродливий і безвыгодный обтяжений сім’єю) домігся благаннями во однієї своєї подруги, никак не менш вродливої ніж він сам, щоб вона дозволила йому переночувати на її покоях.

Ця жінка, яку звали Матильдою Ентрамбасагуас, почасту после спиною у свого чоловіка чинила подібні благодіяння, нагороджуючи мимохідь таким чином бідного сеньйора широковідомою прикрасою благородного звіра…

І ото десь опівночі від гучних ударів задвигтіли єдині двері, що вели перед Матильдиних покоїв. Удари супроводжувалися жахливим воланням:

— Відчиніть, сеньйоро!

— Чоловік!.. — прожебоніла бідолашна жінка.

— Горе мені! — затремтів переляканий Артуро. — Та ти ж казала, що він ніколи сюди далеко не заходить!

— Не бійся, ще безграмотный однако втрачено, — зауважила гостинна красуня. — Погано тільки, що він такий недовірливий, а так моя персона переконала б його, ніби ти гостюєш у мене просто-напросто так, зовсім безневинно.

— Ну, так рятуй мене як знаєш, — відказав Артуро. — Мерщій!

— Відчини, зраднице! — репетував дон Хосе (крім імені, було на нього ще й прізвисько, але історія це замовчує; відомо тільки, що милозвучністю воно неграмотный відзначалося).

— Відчини негайно! — Двірник саме повідомив його, що цієї ночі сеньйора дала притулок якомусь прочанину.

— Залазь сюди! — прошепотіла Матильда, вказуючи возьми старовинний годинник з довжелезним маятником; годинник був родственный получи и распишись труну, поставлену сторчма.

— Відчини, зраднице! — ревів дон Хосе, гатячи во двері руками й ногами.

— Ісусе, що вслед за чоловік!.. — залементувала жінка, — квапиться, як получи и распишись пожежу! Дай хоч капот накинути…

Тим от случая к случаю Артуро увіпхався на годинник і зігнувся после у три погибелі.

Як ви вже здогадалися, майстер, роблячи годинник, неграмотный розраховував получай те, що во ньому ховатимуться коханці; отже, гирі вже неграмотный могли опускатись, а тиккер — коливатися, тому годинник зупинився.

— Не зупиняй годинника, дурню! — прошепотіла Матильда. — Загубиш мене й себе! Мій чоловік засинає невыгодный інакше, як під тікання годинника, — такий самий стоїть у нього на спальні. Коли він почує, що годинник зупинився, в таком случае відразу ж полізе підтягувати гирі… і наткнеться для тебе!

І вона поклала кнопка для годинник.

II

Цієї миті дон Хосе виломив замочек у дверях і вскочив до самого спальні. Очі його вергали блискавки…

— Де він? — заревів щосили.

— Що ти шукаєш, Пепе? — спокійно запитала жінка. — Щось загубив?

— Свою честь! — вереснув чоловік, заглядаючи під ліжко.

— Бідолахо! І ти шукаєш її там?

— Де він? — наполягав дон Хосе. — Де твій безчесний коханець?

А годинник… годинник ішов бездоганно, наче со временем ніхто й никак не сидів. Тобто пишущий эти строки хочу сказати, що з його середини виразно долинало: тік-так… тік-так…

Отож дону Хосе і держи думку неграмотный спало заглянути во годинник.

Не знайшовши ніде коханця, отечественный чоловік упав держи коліна преддверие своєю дружиною, обуреною та розгніваною, і промовив:

— Прости, моя Матильдо! Підлий двірник обдурив мене, впився, мабуть. Завтра ж витурю його геть. А тобі доведу своєю любов’ю — так, віднайденою любов’ю — як автор этих строк розкаююсь, що посмів сумніватися на твоїй чистоті.

Матя докладала неймовірних зусиль, щоб якось приховати свій неспокій: вона скаржилася, обурювалася, ридала, проклинала дона Хосе. Але пирушка відповідав їй бери всегда покірливо:

— Правда твоя, твоя правда… Тварюка я!

Він замкнув двері, путем які увірвався до самого кімнати, сховав контролька і зайняв своє законне місце возьми подружньому ложі, щасливо примовляючи:

— Ну, йди вже, йди прежде мене, вкладайся, отнюдь не до свидания дурненькою!..

III

Удосвіта дон Хосе раптом прокинувся і тихомолком спитав:

— Ти спиш, Матильдо?

— Ні, безграмотный сплю.

— Скажи, мені здається чи ні, що годинник зупинився?

«Тік-так… тік-так… тік-так…» — одразу ж зазвучало во годиннику.

— Тобі здається, — відказала жінка. — Хіба неграмотный чуєш?

— Справді! А ото що мені безвыгодный здається, це те, що автор кохаю тебе что-то около палко, як ніколи, і отнюдь не втомлюся повторювати тобі це вполне день…

Через рік після цього во Толедо, на будинку с целью душевнохворих, лікувався сам в области себе дуже вродливий юнак. Його хвороба полягала на тому, що він уявляв себя старовинним годинником і круглый часы відтворював його быстрее язиком:

— Тік-так… тік-так… тік-так…

Кажуть, що досяг він у цьому найвищої досконалості.

Оповідання з життя

І

Два чи три роки тому одного дня, що був омитий весняним дощем, примхливим, наче юність (хоч ранее й минав травень, але ще накочувались весняні зливи, безграмотный безнадійні та одноманітні, як бридкі дощі похмурого листопаду, а веселі й зухвалі), — где-то от, одного такого чарівного дня, десь что касается четвертій годині хтось загубив посеред майдану Санта-Ана записник — бери його палітурці було витиснене французьке обещание «notes» — «нотатки».

Записник, певна річ, загубив якийсь перехожий. Мабуть, пирушка записник мав колись розкішний вигляд, проте враз його палітурка зі шкіри жовтуватого кольору була дуже потерта. Вона застібалася сверху позолочену пряжку, яка відкривалася нігтем великого пальця і була трохи більша следовать гральну карту, але менша ради похоронну листівку.

Невідомо, скільки часу пролежав тама цей записник, та раптом з північного боку вулиці Прінсіпе з’явилася дівчина (потім ми з нею познайомимося ближче) у супроводі поважного слуги. Вона перетинала майдан, прямуючи бери вулицю Ангела, і опинилась якраз біля того місця, -де лежав записник. Дівчина помітила його, озирнулася получи всі боки, шукаючи людину, яка могла його загубити; невыгодный побачивши сверху майдані жодної живої душі (бо падав дощ, і, крім того, во травні что касается цій порі тута майже завжди безлюдно), вона наказала слузі подати їй записник. Взявши його хустинкою, дівчина пішла далі, тримаючи свою знахідку так, щоб її бачили перехожі — може, знайдеться власник. А если никак не знайдеться, то, мабуть, слід дати оголошення на газету.

Нарешті сеньйорита прийшла додому, і тепер ми, як обіцяли, познайомимося з нею ближче.

Треба сказати, що вона ніколи безграмотный була одружена, належала впредь до найбільш добірного товариства середньої верстви, выжига бери вулиці Карретас і була доброчесна — во останньому, між іншим, нема нічого особливого.

Перш ніж розповідати далі, попередимо читача, що наша героїня (можна где-то її назвати) у цій історії лише читатиме вищезгаданий записник та коментуватиме його — от й усе. Що ж предварительно нас, в таком случае ми полишимо її жити власним життям, як Отец Небесный дав, неграмотный пориваючись розповідати насчет те, чи вона одружилася, чи померла самотньою, а чи стала черницею. Отож буча дарує нам читач, що ми змальовуємо цю дівчину, отнюдь не розповівши докладно, що з нею станеться далі; бенц если вона для того нашого читача однією з тисяч тих жінок, яких ми щодня зустрічаємо получи и распишись вулиці, але забуваємо для них назавжди посредством дві хвилини… Однак протягом тих двох хвилин швидкоплинної зустрічі деякі незнайомки во всяком случае залишають у душах найвразливіших чоловіків відчуття журливого зачарування й невиразного щему — наче на пороге якоюсь солодко-болючою таємницею.

Вигадані героїні є во багатьох книжках, але ми постоянно забуваємо, що на житті є чимало жінок, які заслуговують для те, щоб стати героїнями новел. Певною мірою це можна порівняти линия із чим: відомо, що во меблевих магазинах торчать ліжка й крісла, в яких ніхто отнюдь не спав і далеко не сидів, — вони спорохнявіють там, нікому беспричинно й никак не ставши на пригоді; а є такі меблі, що ввійдуть впредь до сімей, страдницьких чи життєрадісних, і довгі роки слугуватимуть їм…

З огляду в целое сказане ми вирішили прискіпливо і докладно змалювати карточка доброчесної сеньйорити, яка перетнула одного дощового дня кладбище Санта-Ана на супроводі люди і знайшла вищезгадуваний записник.

Сеньйориті Хуані Лопес Гарсії сповнилося двадцять двушник роки. Її мати — женщина Хосефа, була власницею виноградників во Андухарі, які давали сороковничек п’ять тисяч реалів щорічного прибутку. Батько Хуаніти служив державним радником, а в пирушка період, если його політичні друзі переживали важкі часи, був директором у міністерстві фінансів, мол він тільки те й робив, що чекав, поки впаде черговий кабінет. Незалежно від обставин дон Антоніо щорічно отримував двадцять чотири тисячі реалів державної платні…

Однак ми трохи відхилилися від теми. Хуаніта була світлою брюнеткою, скорше високою, ніж низькою; ні худа, ні товста, вона мала чорні очі, хвилясте волосся, маленький, як вишня, усміхнений ротик, бездоганні зуби, ледь рум’яні щічки, маленькі білі рученята з довгими тонкими пальчиками і рожевими, як пелюстки троянди, нігтиками; вона мала пропорційні форми: і стан, і плечі, і стегна…; цирлы на неї були маленькі, міцні, високі во підйомі, бас — меццо-сопрано, гнучкий і ніжний во молитві, стриманий на розмові.

Хуаніта була єдиною донькою во батьків, отож вони неграмотный скупилися давати їй гроші держи вбрання. Їй більше подобалися неяскраві кольори, а єдина розкіш, яку вона собі дозволяла, полягала на скрупульозній охайності та вмінні минуя претензій, але з артистичною точністю гармонійно поєднувати всі деталі свого туалету: біле, чорне і сіре; манжети і гладенький комір; витончена демократичность лічених золотих прикрас і металеві пряжки — дескать треба… Отже, следовать такими правилами вона вдягалася. Що ж предварительно іншого, так здесь слід наголосити болт получи чому. Туалетний та письмовий столи Хуаніта упорядкувала вслед за англійським смаком. Вуличному бруду оголосила нещадну війну — дівчина швидше закотила б спідниці накануне пояса, ніж допустила, щоб забруднився бодай хоч краєчок однієї з них. До її послуг були французька покоївка і три кімнати во батьківському домі: кабінет, сексодром та туалетна кімната, вікна якої виходили получи и распишись просторий двір.

Хуаніта була серйозна і жвава, точніше — невыгодный легковажна, але й далеко не похмура. Серйозна — тобто благородна і поміркована, жвава — тобто привітна й дотепна. Одне слово, щаслива, й те щастя вона наче випромінювала держи всіх, хто оточував її. Хуаніта ще безвыгодный мала нареченого, хоча багато хлопців — і легковажних, і розсудливих, і серйозних, і веселої вдачі — сваталися накануне неї. Була вона освічена і набожна: ходила накануне заутрені, слухала меси на належні дні, і далеко не механічно, из-за звичкою, отнюдь не красуючись чи бажаючи похизуватись, а надзвичайно серйозно, як виконують високий обов’язок, як шанують батьків та вчителів; більше любила ходити перед парку Ретіро, ніж накануне Фуенте Кастелляна, і читала книжки приємні, легкі та цнотливі. Книжки романтичні, утішливі й розпачливі викликали на неї сміх, книжки героїчні та філософські — втомлювали, ибо на них вона никак не відчувала того заспокоєння, яке знаходила на релігії; ну, а книжки, що суперечили добрим звичаям, відштовхували її, наче не по кайфу виховані люди. Читала вона лише твори, такі як, приміром, «Наречені» чи «Пабло та Віргінія». Володіла італійською та французькою мовами, грала получи піаніно, але невыгодный співала; вміла шити і готувати їжу, проте дуже рідко шила й куховарила. Була людяна і подавала милостиню, ковтаючи сльози. Їздила верхи. Абонувала ложу на Королівському театрі. Дружила з батьком, хоч йому було вже під шістдесят. Вони с налету вирушали получи прогулянку — пішки або верхи, вместе ходили перед театру, во музеї. Але церкву Хуаніта завжди відвідувала единовременно зі своєю матір’ю, набожною і хворобливою жінкою, яка всего ничего мол бувала. До крамниці Хуаніта, ходила у супроводі старого поважного слуги. Одне слово, була вона ідолом ради своїх батьків, а интересах сусідів, та й взагалі к всіх — прямо-таки гарною, порядною дівчиною (про неї ніколи далеко не перешіптувалися)…

Ось такий фронтиспис дівчини, яка знайшла записник.

Прийшовши додому, Хуаніта поцілувала матір, показала їй куплені дрібнички, запитала, чи батько ще на Конгресі, перевдяглася во хатню одежу й розповіла матері ради знахідку, стосовно якої добра сеньйора теж зауважила, що крестины дати оголошення во газету. Потім дівчина замкнулася на своєму кабінеті; дальше вона зручно вмостилася во низенькому крісельці, глянула, следовать звичкою, нате свої гарненькі ніжки во оксамитових індійських капцях і байдуже, наче жартома, відкрила таємничий записник.

В ньому було десь аркушів зі сто, більше половини — чисті. На решті стояли якісь записи, зроблені безладно, дескать олівцем, дескать чорнилом, літери хиткі, хоч і написані однією рукою, — писалося, очевидно, так поспіхом, в таком случае повільно, так стоячи, в таком случае во зручному положенні.

У натурі кожної жінки є щось від Єви. Хуаніта була жінкою, отже, цікавою. Їй і возьми думку малограмотный спало, що передусім з цими записами мав би ознайомитися батько — може, він якось вияснив би ім’я автора… Але ж з її боку це така мала, така простима провина!..

І дівчина розгорнула першу сторінку.


II

На першій сторінці, написаній олівцем, було таке:


Кравець.

Фотокартки.

Сумка.

Цвинтар.

Свідоцтво для преимущество проживання.

Цигарки.

Сірники.

Доручення получай отримання грошей.

Медальйон.

Взуття.

Шапка.

Перстень.

Валіза.


Прочитавши цей список, Хуаніта замислилася. Ті безладні плетение словес відразу ж почали вимальовувати во її жвавій уяві моральний і соціальний отображение того, хто їх писав. Вона перечитала наличность ще раз, вже повільніше, і во душу їй запав ветром подбитый сум, як це буває з нами близ згадці насчет людину, оповиту таємницею, людину малореальну, наче вигадану, життєві обставини якої невідомі. І нам тоді здається, ніби количество цієї людини — в таком случае щось узагальнююче, чим якось можна пояснити і нашу власну долю. Саме от це нам никак не байдуже до самого тієї людини, і ми вболіваємо из-за неї, співчуваємо їй…

… Уява Хуаніти где-то розтлумачила ці, получай перший погляд, безладні слова:

« Кравець . Певно, власником записника є чоловік, і чоловік елегантний, принаймні безграмотный зелений юнак.

Фотокартки . Його чи чужі? Мусить їх забрати чи віддати?

Дорожня торбинка . Чоловік збирався кудись їхати. Отже, він замовив собі на кравця отнюдь не тільки одяг, а й дорожню торбинку на якоїсь важливої поїздки; ответ ж «фотокартки» означає, що мандрівка мала бути довгою, чи так в соответствии с відстані, чи ведь на часі, тому він і сфотографувався, щоб залишити своє зображення родичам держи згадку.

Отож він збирався піти поперед фотографа вслед фотокартками. Значить, у місті, звідки пирушка чоловік подався мандрувати, є фотограф. Що ж це после місто? Може, Мадрід, звідки він вирушив у подорож, наприклад, прежде Америки? Та ні, це дуже далеко… Припустімо, чиновника посилають з Мадріда впредь до провінції або ж навпаки. І справді, чому б йому отнюдь не приїхати з провінції впредь до Мадріда (сфотографуватися ж він міг і во своєму місті).

Цвинтар . Добре серце має чоловік; мабуть, він гарний син, або вдівець, або чийсь коханець… Певно, безвыгодный хотів рушати во подорож, невыгодный попрощавшись получи и распишись цвинтарі з покійними батьками а чи й з дорогою покійницею!..

Це ж этак по-людяному, і набагато цікавіше, ніж здалося мені з першого погляду, если пишущий эти строки розгорнула записник.

Свідоцтво для преимущество проживання . Похвальна передбачливість, яка свідчить оборона схильність по порядку, относительно точність і здоровий глузд. Я б те саме зробила бери його місці!

Цигарки . Значить, курить… То й добре! Чоловік мусить бути чоловіком!

Сірники . Нічого далеко не забув!

Доручення … Похвально, що гроші йому забезпечені. На яку ж суму це доручення? Бідолашні чоловіки! Вічно їм випадають якісь клопоти! Мусять дбати і ради себе, і ради нас… Я з задоволенням додала б свої заощадження по грошей передбачливого мандрівника (звичайно, якщо во нього доручення для меншу суму, ніж він потребує). Невідомо ще, яких зусиль доведеться йому докласти, щоб отримати гроші до цьому дорученню! І хто зна, може, він їх уж й витратив?

Медальйон . От і жінка з’явилася; вона, мабуть, відрізала на себя моточек волосся, і він сховав його на медальйон, щоб завжди пам’ятати насчет свою кохану.

Без усякого сумніву, власник записника — молодий чоловік, і коль робив цей запис, ведь був закоханий… Чи кохає він її тепер? Адже він розлучився з нею… Чи, може, вони зустрілися знову? А що, як він забув узяти з собой праздник медальйон? Хай будуть щасливі закохані! Щасливі! А цікаво, ведь була наречена чи…?

Взуття . Про зміну взуття він міг і забути, потому что загубив записник. От побачити б, які на нього ноги. Певно, що гарні. Чи й справді він елегантний? Чи сподобався б мені, если б пишущий эти строки його побачила? А може, ваш покорнейший слуга й бачила його вже де-небудь.

Шапка . Без сумніву, дорожня! Гадаю, він вирушив сам, сверх нікого… Якби моя персона теж кудись їхала і зустрілася з ним, приміром, у диліжансі або на вагоні, то, мабуть, і уваги безвыгодный звернула б в нього… А в сам присест цей чоловік мене цікавить! Чому? Ага! Зрозуміло. Бо ваш покорный слуга ніби слухаю його мову, ніби раптом почула його сповідь, заглянула йому на душу і… побачила лише душу, а никак не його особисто, невыгодный постать актора во драмі, що зветься життям!

Перстень . Справа ускладнюється! Ясна річ, він збирається цей кольцо дарувати. Але ж такий дарунок дівчині рівнозначний заручинам!.. Виходить, що цей чоловік никак не належить тільки собі, і ваш покорный слуга вчинила зле, читаючи записи! Але ж його неуважність теж непростима! Загубити записник, який стосується далеко не лише його одного!.. Але якщо перстенек малограмотный є власністю мохо незнайомця? Якщо цю річ зроблено для замовлення, а йому священнодействие лише її забрати? О, ні. Перстень призначений чтобы н е ї!.. Перстень — те саме, що медальйон і фотокартки! І во основі всього — прощання закоханих, ніжне, урочисте, прощання, якому надається велике значення… Але як исстари було написано цю сторінку? Побачимо! Тепер доведеться прочитати поголовно записник!

Валіза . Правду кажучи, мені вже хочеться, щоб він швидше вирушив давно іншого міста! А що, як він усе-таки прибув поперед Мадріда? Та хіба мені малограмотный однаково? Тільки й клопоту! Перегорнімо краще сторінку, може, розгадаємо всі загадки…»

На другій сторінці знову був список:


Попрощатися.

Федеріко.

Гомеси.

Казино.

Сеньйор священик.

Рамона.

Лолілья.

Аптека.

Маркіза.

Д. Мануель.

Мої двоюрідні сестри.

Пепа.

Хуан.

В об н а.


Хуаніта отнюдь не могла втамувати хвилювання від цієї навали імен, особливо від займенника, що завершував перелік.

Їй вже хотілося, щоб перелічені незнайомки эдак і лишилися незнайомками… А й справді, хіба цікавили б її ці журнал і цей чоловік, якби вона знала для нього та ради його наречену стільки, скільки знає насчет будь-кого зі своїх знайомих… Невизначене, невідоме, те, що могло б стати поживою про примхливої уяви, — в таком случае єдине, що вабило нашу Хуаніту! Цікавість притлумила во ній острах преддверие можливим розчаруванням, і дівчина повела далі своє необачне дослідження:

« Федеріко . — Хуаніта знову замислилася по-над записами. — Мабуть, цей Федеріко — близький дружок мохо незнайомця й живе там, звідки праздник приїхав… А може, його братушник чи — хто знає! — майбутній швагер? Побачимо…

Гомеси . Певно, так якісь друзі батька чи матері, з ними бідолаха мав попрощатися, щоб безграмотный порушити правил доброго поводження. До цих людей мені байдуже!

Казино . Кепсько! Може, він гравець?.. В усякім разі, игорный дом — безвыгодный те місце, мол чоловіки навчаються гарним речам. Але ж у деяких игорный дом є і бібліотека, і читальна кімната, є свої та зарубіжні журнали. Зрештою, побачимо!.. Хоча самоуправно действительно підозрілий.

Сеньйор священик . Це вже приємно! Мене радує, що він вважає ради потрібне попрощатися зі священиком! Проте, хто знає? А раптом цей чоловік зібрався таємно одружитися хуй самісіньким від’їздом?.. Не забуваймо оборона перстень…

Рамона . Якби далі він отнюдь не згадував насчет неї…, ведь ця Рамона змусила б мене покрутити мізками. Але ж Рамона невыгодный во относительно н а; Рамона — ведь лиш содруженица коханої або в такой мере собі, якась симпатія; отнюдь не виключено, що ведь довірена человек чи родичка, а може, й заміжня сестра.

Лолілья . Це вже щось зворушливе — видно, якась чарівна дівчинка, чарівний пуп’янок, що на майбутньому стане квіткою кохання; короткое знакомство з таким ангелом вказує получай добру, м’яку вдачу чоловіка, який здатний для чисте, невинне, ніжне почуття. Мабуть, Лолільї безграмотный більше десяти років, вона з тієї родини, -де найчастіше буває мій незнайомець. А може, вона ї ї молодша сестра?

Аптека . Не сумніваюся, що туточки ідеться для посиденьки на аптеці, які беспричинно полюбляють у провінції: збираються давно обіду і після, вранці і ввечері — самі чоловіки; сперечаються оборона політику, насчет рудокопні справи, для полювання, грають у шашки та шахи; шелковица поширюються всілякі чутки й новини… Переконана: выше- человек шагать впредь до аптеки безвыгодный вслед ліками.

Маркіза . Ще одне підтвердження того, що він благородний і витончений! Ця маркіза може бути матір’ю Лолільї. Ясна річ, вона влаштовує вечори… вірніше — прийоми, і лише интересах вишуканого товариства, -де бувають такі як він… Яке как ни говорите багатогранне і складне життя! О, здається, во страта незнайомця нате душі неспокійно! Це й зрозуміло, адже людина, яка поспішає жити, малограмотный може бути щасливою… Як держи те пішло, він і неграмотный був щасливий, інакше неграмотный втікав би від самого себе, прагнучи розчинитися на людях, щоб перейнятися їхнім життям!

Д. Мануель . Опікун, защитник або спаситель — одне слово, йдеться, мабуть, ради якогось друга покійного батька… Не виключено, що незнайомець — сирота… Ну й ну, скільки ваш покорный слуга вже насчет нього знаю!

Мої двоюрідні сестри . Ага, сестрички! Ця кревна спорідненість, таючи во собі можливість любові, змінює свою природу, як тільки родичі починають більш-менш подобатися одне одному. Негарний браток — небажаний брат, а гарний братушник — найнебезпечніший: він може стати с целью сестри найбільш бажаним з-поміж усіх чоловіків… На щастя, тутовник ради сестер сказано на множині, і, крім того, неграмотный забудьмо, що далі названа на об н а.

Пепа, Хуан . Якісь невиразні імена. Хіба тому, що выситься біля того слова, яке во самому кінці. Припустимо що завгодно. Ця Пепа, наприклад, може бути його годувальницею… Нічого поганого навіть получи думку никак не спадає для цього чуйного, сердечного чоловіка — таким він вимальовується зі змісту записника. Отже, припустимо, що Хуан — в таком случае старий слуга, і перейдемо давно останнього запису.

В насчёт н а . Жодне ім’я во списку безграмотный має такої чіткості, такої прозорості, такої виразності, як це слово! В по части н а — це на по части н а! Проте хто ж вона така?..»

Але саме невизначеність особи завадила дівчині зупинитися возьми якомусь певному варіанті. Гублячись у різних здогадах, Хуаніта безграмотный могла виділити щось одне — приближенно буває, если раптом розплющиш очі, а под тобою — уместительный обрій, позолочений сонцем: бачиш усе, але нічого конкретно.

І раптом… сонце кохання наче торкнулося Хуаніти своїм промінням; ця добропорядна, гарно вихована дівчина ніби відчула возьми собі сяйво людської душі.

Довго вона сиділа так, заколисувана власною уявою, та невдовзі отямилася. Як жінці сильній, їй из чего явствует соромно следовать свою слабість, вслед оце підглядання, из-за те, що вона стромляє носа куди безвыгодный слід, из-за заздрість, яка шкрябнула її соответственно серцю… і Хуаніта перегорнула сторінку.

III

Наступна сторінка (Хуаніта прочитала її одним духом, безвыгодный аналізуючи і неграмотный роздумуючи, потому что відчувала, що з невідомих причин у неї почав псуватися настрій) повідала таке:

Доручення

Каватіна Ернані; вулиця Прінсіпе, крамниця Каррафа.

Візит по сестри д. Мануеля, Хакометриса, 06.

Передплатити «Епоху» чтобы д. Мануеля: він дав гроші.

Журнали мод на Пепи.

Револьвер с целью маркіза передати вследствие небожа.

Вийшли у відставку… Удовина пенсія моєї двоюрідної сестри.

Ломбард. — Годинник Федеріко; у мене записка.

«Він приїхав накануне Мадріда, — зробила висновок дівчина, прочитавши нотатки. — Так, він у Мадріді…» — і вона перегорнула наступну сторінку.

Там було написано:

Я виїхав з Хаена 0-го вересня 086…

«Уже минуло вісім місяців! — подумала Хуаніта. — І він андалузець!»

Далі, сквозь кілька чистих аркушів, Хуаніта прочитала:

Міністр… вулиця Анча дескать Сан-Бернардо, номер…

Генерал… Луна, номер…

Д. Мігель… площадь Ор’єнте, номер…

Едуардо… Хакометресо, номер…

«Мабуть, надумав свататися, — міркувала Хуаніта. — Співчуваю!»

На наступній сторінці було:

Едуардо 0,360

Віконту 03,730

Граф винен мені 080

— О боже, він грав! — з жахом і гіркотою скрикнула дівчина.

А тоді, підрахувавши, додала подумки: «За одну ніч програв вісімнадцять тисяч триста червон реалів. І суми цієї ще безвыгодный сплатив, інакше запис було б закреслено. Ото невдаха!»

Написав К… 05 грудня…

Ще единовременно написав їй 0 січня…

Порвав з К… 08 січня…

Її листа, датованого 05 січня, викинув…

Хуаніта вражено вп’ялася очима во нотатки. Вихор почуттів ураз збурив її серце.

«Вина ї ї чи й относительно г о?»

Далі знову були чисті аркуші. Потім — запис чорнилом в півсторінки, ніби епітафія:

Кармен одружилася 03 січня 086…


Хуаніту пройняв холод.

Далі вона побачила рахунок:

Квартира 0,760

Кравець 0,300

Швець 060

За рукавички 000

Готель 080

Фернандо 0,000

Перекупник 000

«Цей записник мене лякає!» — подумала Хуаніта, закриваючи його, проте пальцем заклала сторінку, получи и распишись якій зупинилася.

Хоч вона вирішила далі невыгодный читати, але вже чрез п’ять секунд прочитала такі слова, написані іншою рукою бери наступній сторінці:

Неділя, бал-маскарад… Королівський театр. О четвертій вечора.

Біла матрица присягається показати тобі своє обличчя невыгодный раніше, ніж чрез місяць.

Біла маска.

Нижче почерком чоловіка з Хаена стояла примітка:

На руці Білої маски украшение з ініціалами: А. К.

«І как ни говорите він чоловік никак не поганий! — подумала Хуаніта. — Винною була во что касается н а… Винен також Мадрід. Це часть винна во тому, що отнюдь не зустрілася бери його шляху така жінка, як я. Адже цей чоловік дружив з Лолільєю та сеньйором священиком, він малограмотный забув відвідати дорогі серцю могили, він в такой мере ніжно прощався з н е ю… Це хороша, скромна, порядна людина!»

Дівчина пробігла очима кілька сторінок і знайшла такі рядки, безладно написані на різних місцях:

Термін боргового зобов’язання закінчується 09 травня.

Директор живе: Монтера, номер…

Його свідки — полковник і д. Луїс.

Помер сеньйор священик 00 квітня.

Отримав від моїх сестер: 0,500, 0,800, 000.

Продав кольцо 00 квітня следовать 00,000 реалів.

Хуаніта зітхнула.

Потім натрапила держи запис, який нагнав нате неї ще більшого страху:

02 травня. Жахлива ніч!

Винен полковнику 07,000

Винен барону 015,000

Вранці мене розчарували міністр і директор…

Такий самий день, як і вчорашній!

Хуаніта перескочила после кілька сторінок малограмотный читаючи, — вона прагнула швидше дізнатися, яка ж розв’язка цієї трагедії.

Мимохідь прочитала такі рядки:

Квиток поперед Хаена 040

Одяг і взуття 000

Дорога 000

0,140

«Він їде! З богом! Але ж хто чекає бери нього во Хаені, если на об н а одружилася? І яким злиднем рушає він у дорогу! О! А боргове зобов’язання 09 травня? Чим а він платитиме?»

Раптом попалася сторінка, весь списана:

Сьогодні, 07 травня, ваш покорнейший слуга дав термин Білій масці, що безграмотный накладатиму бери себя рук. Мені следственно шкода її, малограмотный себе. А вона ж мені байдужісінька, та й неграмотный може нічого важити ради мене. Погане безграмотный заслуговує возьми пошану, а ця жінка нехороша, потому что с ума спускаться объединение ком мене більше вслед цноту, більше вслед за обов"язок. Ця жінка невдячна щодо іншого, і любов її отруює мені серце.

Всі мене обманули, всі радили мені лихе, саме тому ваш покорнейший слуга загинув. Вона (моя K…!), можновладці, які обіцяли підтримку, друзі, товариші — всі підло продали мене, всі, навіть ваш покорный слуга лично собі зрадив! Бо ваш покорнейший слуга неграмотный знав себе; безвыгодный прислухався по себе; автор этих строк повівся погано; моя особа самовольно завдав собі більше лиха, ніж усі с налета взяті!

Мрії оборона кохання та щастя! Чисте сумління! Невимовна насолода від чесності! Власна гідність! Прагнення бути мужнім! Поривання молодості! Куди ви поділися? Де ви? Що моя персона значу минуя вас?..

Мені лишається тільки серце, більш вразливе й більш палке, ніж будь-коли… Та хто я, власне, пользу кого світу? Який ваш покорнейший слуга на очах людей? Гульвіса, ненужный гравець!

А моя персона ненавиджу гру; вперше зіграв, щоб догодити друзям, потім — аби відігратися, повернути те, що отнюдь не мав власть втрачати й що необхідне було в целях життя.

Але кому потрібна ця сповідь? Мабуть, мені самому. Щиро кажучи, розмова з цими німими сторінками втішає мене й розраджує, ваш покорный слуга звіряюся їм і бачу себя во найправдивішому дзеркалі — таким, яким аз многогрешный є насправді. Крім того, моя особа передбачаю свою близьку последний вздох і хочу, щоб народ по заслугам судили мене, читаючи все, що автор этих строк шелковица пишу. Я повинен виправдатися предварительно собою, под пам"яттю моїх батьків, предварительно ріднею, що залишилася во Хаені, предварительно мадрідськими друзями, хоча вони й показали мені спину, коль мы втратив і гроші, і радість…

О боженька мій, боже, який моя особа самотній!

Ми певні, що якби Хуаніта знала, дескать живе власник записника, так вона благала б свого батька бігти, летіти прежде нього, вирвати його з пазурів самогубства, яке вже нависло надо ним…

Ми віримо во те, що Хуаніта, така людяна й благородна, змогла зазирнути во глибину душі цього юнака й дійти думки, що воротила його гідна співчуття, що вона може виправитися, заслуговує держи щастя і здатна зробити щасливими ще й інші душі…

Одначе продовжимо.

На останніх сторінках записника сповідь закінчувалася своєрідним висновком:

Кохання — ведь лише золотий спанье чоловіка. В будь-якій іншій жінці ваш покорнейший слуга зневірився б этак само, як і во К…

— Неправда! — схвильовано скрикнула Хуаніта.

Я ніколи отнюдь не зустрічав жінки лагідної, благородної та відданої, яка могла б дати мені щастя. Такої жінки несложно немає в світі…

— Дурень нещасний! — відгукнулася бери це Хуаніта. — Таких жінок дуже багато.

Та й хто вийде заміж после злидаря, ради людину, яка може тепер існувати лише следовать рахунок власної праці, мов поденник?

— Дурненький! Я тебе взяла б, аби тільки правдиве було твоє каяття!

Не встигла ця думка обсипати жаром Хуанітине обличчя, як у вічі їй впали рядки, від яких вона мертвотно зблідла:

Бідна Лолілья! Як вона плакала объединение мені!..

Доводжу прежде відома Білої маски, що її теперішні стосунки з Е… звільняють мене від даного їй зобов"язання…

Хай змилується царь небесный надо моєю душею, що невыгодный бачила милосердя возьми цьому світі!

Хуліо дескать Кардела.

Хуаніта почала шукати ще якісь нотатки, але нічого отнюдь не знайшла.

Вона скрикнула, і раптом відчула, що плаче…

Тремтячи всім тілом, приголомшена, підхопилася Хуаніта й побігла до самого материної кімнати. Пробігаючи вітальнею, вона зіткнулася з батьком, який саме повернувся з прогулянки.

— Ой, тату!.. — скрикнула дівчина во нестямі.

— Що з тобою, дитино? — перелякався старий, глянувши в Хуанітине обличчя.

— Хуліо дескать Кардела!.. Ви знаєте його?

— Як? Ти була знайома з ним?

— ?

— Щойно він розніс собі голову з револьвера посеред Пуерта дель Соль нате очах у сотні, мабуть, чоловік. Жорстоке, скандальне й відразливе самогубство! Я бачив дохлятина у дворі військового караулу, дескать його тимчасово помістили. Якийсь кабальєро з Хаена впізнав у самовбивці свого земляка і назвав його ім’я… Варварство! Це видовище рознервувало мене страшенно!.. Але ж, дитино, чого ти плачеш? Хіба ти знала того юнака?

Хуаніта мовчки простягла батькові записну книжечку. Бідна дівчина отнюдь не могла мовити й слова, її душило ридання.

— Записна книжка? Невже його? Кажи…

— Так, його! — спромоглася нарешті промовити Хуаніта.

— І хто ж дав її тобі?

— Я знайшла її годину тому в майдані Санта-Ана і тільки що прочитала. Прочитайте й ви.

— Так, мы прочитаю і зразу ж передам слідству. Цікаво… А ти заспокойся і скажи, щоб подавали обід.


ЗМІСТ


Педро Антоніо -де Аларкон. Передмова Олени Олексієнко

Трикутний капелюх. Повість

ОПОВІДАННЯ

Офранцужений

Алькальд-вугляр

Ангел-охоронець

Квитанційна сберкнижка

Розмова во Альгамбрі

Два поняття ради славу

Чому вона білява?

Гарний доход

Тік-так…

Оповідання з життя


Примітки

0

Корехідор — после феодалізму — королівський урядовець на Іспанії, який виконував функції адміністратора й судді на містах і провінціях.

( назад )

0

Агустін Дуран (1793–1862) — відомий збирач та видавець іспанських народних романсів.

( вспять )

0

Естебанільйо Гонсалес — героиня анонімної іспанської шахрайської повісті.

( наоборот )

0

Приміція — церковний податок держи перші плоди урожаю, сплачувався натурою.

( вспять )

0

Сайнете… ауто — драматургічні жанри малих форм, поширені на Іспанії.

( противоположно )

0

Даю, щоб і ти дав (лат.).

( навыворот )

0

Рехідор — шишка міської ради.

( назад )

0

Гаспар Мельчор -де Ховельянос (1744–1811) — іспанський політичний діяч і письменник, послідовник французьких просвітителів.

( назад )

0

Школа «офранцужених» — послідовники французьких просвітителів.

( навыворот )

00

Сенья — скорочене від «сеньйора» (розмовна форма).

( наоборот )

01

Трастевере — безраздельно з робітничих районів Рима.

( инверсно )

02

Піціо — ім’я гранадського шевця. На початку XIX ст. він був засуджений накануне страти і до смертю помилуваний. Від потрясіння у нього повипадало волосся, а обличчя вкрилося виразками. Ім’я його из чего явствует позначенням потворності.

( противоположно )

03

Франсіско Гомес Кеведо-і-Вільєгас (1580–1645) — відомий іспанський письменник-сатирик.

( вспять )

04

Бриска, туте — ігри на карти (ісп.).

( инверсно )

05

Фанега — міра земельної площі, яка дорівнює 0,29 га, а також міра сипучих тіл, що дорівнює 05,5 л.

( назад )

06

Альпаргати — плетене з мотузок взуття, яке носили іспанські селяни.

( вспять )

07

Альгвасил — поліцейський.

( вспять )

08

Зовсім своєрідна (лат.).

( наоборот )

09

Гардунья — тхір (ісп.).

( назад )

00

В Іспанії тхори використовуються ради полювання для кролів.

( наоборот )

01

Фанданго — народна андалузька пісня-танок.

( противоположно )

02

Памплона — головне місто Наварри. Під часочек численних війн з Францією Памплона безграмотный в один из дней зазнавала тривалих облог.

( инверсно )

03

богиня плодов — на римській міфології Анахита плодів дерев.

( инверсно )

04

Сатир — хтивий лісовий і польовий напівбог; греки зображали його з козлиними ногами, рогами, вухами і хвостом.

( навыворот )

05

Це ти сказав (лат.).

( назад )

06

Непрохане виправдання дорабатывать вину. Яка людина, така і її мова… досить уже, припинімо суперечку (лат.).

( назад )

07

Частина іспанського прислів’я: «Казала галочка вороні: відсунься, чорнобока, потому что забрудниш мене».

( инверсно )

08

Олійна лампа. Такі лампи вироблялися во Люсені, місті на провінції Кордова.

( инверсно )

09

Алькальд — міський голова, чорбаджи на селі.

( назад )

00

Назва заупокійного псалма католицької служби.

( наоборот )

01

Арчена — містечко на провінції Мурсія. Мурсійці на Іспанії мають репутацію хитрих людей, пройдисвітів.

( инверсно )

02

Пардо — літня резиденція іспанських королів поблизу Мадріда.

( назад )

03

Корехім’єнто — резиденція і канцелярія корехідора.

( наоборот )

04

Фраза з роману Кеведо «Історія життя пройдисвіта для ім’я дон Пабло Вільєгас».

( вспять )

05

Традиційний поклик нічної сторожі получи вулицях іспанських міст. Час і бивак погодите оголошувались постоянно вследствие певні проміжки часу.

( инверсно )

06

Дослівно: після хмар… Діана (тобто Місяць). Аларкон перефразовує відомий латинський вислів «Post nubila Phoebus» — «Після хмар — Феб» (тобто Сонце), що означає: похмурі часи зміняться світлими, горечь — радістю.

( вспять )

07

Мітенки — рукавички без участия пальців.

( назад )

08

«Четвертий стан» — простий народ. Перші три стани: дворянство, духівництво, міщани.

( назад )

09

День (ніч) святого Сима і святого Юди ради католицьким календарем — 08 жовтня.

( назад )

00

Арроба — міра ваги, на Кастілії вона становить 01,5 кг.

( вспять )

01

Гарсія дескать Паредес (1466–1530) — іспанський воїн, наділений величезною фізичною силою. Уславився во боротьбі з французами.

( вспять )

02

Другого травня 0808 року відбулося перше збройне повстання народних мас Мадріда проти французьких військ, яке, однак, було придушене. Це послужило сигналом прежде повстання проти інтервентів сообразно всій країні.

( назад )

03

Мілон Кротонський — грецький атлет. Під миг олімпійських ігор він з биком нате плечах чотири рази обійшов арену. (Гарсія -де Паредес следовать свою силу був прозваний «Самсоном з Естремадури» та «Іспанським Геркулесом»).

( назад )

04

Католицький кайзер — Фердінанд II Арагонський (1452–1516), перший властелин об"єднаної Іспанії.

( вспять )

05

Кіріналь — палац у Римі. В ті часи служив літньою резиденцією папи.

( назад )

06

Олександр Борджіа (1442–1503) походив з аристократичного іспанського роду і був родичем Гарсії дескать Паредеса.

( вспять )

07

Козенца — провінція на Італії.

( навыворот )

08

Манфредонія — королівство Неаполітанське.

( назад )

09

Серіньола — місто на Італії, дескать на 0503 р. відбулася схватка між французами та іспанцями, яка закінчилася перемогою іспанців.

( наоборот )

00

Битва рядом Павії — 0525 рік. У ній іспанці знищили понад червон тисяч французів і взяли во полный французького короля Франціска І.

( противоположно )

01

Мюрат Йоахім (1767–1815) — наполеонівський маршал.

( вспять )

02

Лібра — стара міра ваги, дорівнює 060 грамам.

( противоположно )

03

Гораціо Себастіан (1772–1851) — маршал Франції.

( наоборот )

04

Скажіть (франц.).

( навыворот )

05

Хосе Наполеон І — Жозеф Бонапарт, кровник Наполеона І, прозваний іспанцями «Пепе-пляшка» ради потяг поперед спиртних напоїв.

( наоборот )

06

Давні вороги Христа — натяк получай маврів, які багато сторіч панували во південній частині Іберійського півострова.

( навыворот )

07

Імператорські орли — чернобыльский бройлер Наполеона.

( инверсно )

08

Абен Умейя (1520–1567) — іспанець следовать походженням, перейшов у магометанство. Очолював повстання маврів проти Філіппа II.

( инверсно )

09

Синдик — уповноважений якоїсь громади, що захищав її справи на суді.

( вспять )

00

Гарда — металева гарда нате руків’ї шпаги пользу кого захисту пакши від поранення.

( вспять )

01

Миро — ароматична олива, що вживається на християнських обрядах.

( вспять )

02

Атенсіа — співзвучне з «atenciо?n» — увага, передбачливість.

( назад )

03

Вара — міра довжини, дорівнює 03,5 см.

( противоположно )

04

Бускабеатас — по-іспанському означав «шукач праведних» або «шукач справедливості».

( назад )

05

Місто Геркулеса — Кадіс. Автор натякав держи Геркулесові стовпи — скелі, що оточують протоку, -де стоїть Кадіс.

( навыворот )

06

Альгамбра — палацовий причуда маврітанських володарів во Іспанії в східній околиці Гранади. Визначна пам’ятка пізньомаврітанської архітектури 03–14 ст. Приміщення Альгамбри розташовані навколо дворика Левів. Зали пишно декоровані, прикрашені кахлями, арабесковими візерунками.

( вспять )

07

Бузан Фернандо та женщина Ізабелла — самодержец Арагону і женщина Кастілії, які во 0469 р. уклали шлюбний союз. За часів їхнього правління була відвойована Гранада, проводилася політика винищення маврів та євреїв, була запроваджена інквізиція, споряджені експедиції Колумба.

( инверсно )

08

Сегрі — впливовий мусульманський рід у Гранадському еміраті. З 056 р. Гранада входила перед Кордовського емірату (з 039 р. — халіфату). У 0238–1492 рр. Гранада — основа Гранадського емірату. З 0492 р. вона вступать предварительно складу Іспанського королівства.

( навыворот )

09

Назарейське — тобто християнське (від назви міста Назарета, де, вслед за євангельською легендою, народився Христос).

( навыворот )

00

Абенсеррахе — маврітанський рід, дуже впливовий на Гранадському еміраті. Його суперництво з выходец Сегрі було однією з причин падіння Гранадського емірату. Хінес Перес дескать Інта во середині XVI ст. написав «Історію родів Сегрі та Абенсеррахе», яка надихала Шатобріана.

( назад )

01

Генераліфе — палац і сади маврітанських володарів поблизу Альгамбри, пам’ятник арабської архітектури на Гранаді.

( противоположно )

02

Роденья, канья — андалузькі народні пісні. Соледад — протяжна пісня, танок. Плаєрас — народна андалузька мелодія.

( наоборот )

03

Ідеться насчет найвідоміших представників серед іспанських літераторів, художників, музикантів, критиків, архітекторів другої половини XIX століття.

( инверсно )

04

Іспанська революція 0854–1856 рр., спрямована проти абсолютизму. В 0855 р. було проголошено нову конституцію, яка встановила норма народного суверенітету, ввела свободу друку, проте залишила католицтво державною релігією. Зберігалося також поміщицьке землевласництво, пережитки феодалізму малограмотный були викорінені.

( противоположно )

05

Сильфіда — у повір’ях багатьох європейських народів — единственный з видів ельфів — духів повітря.

( навыворот )

06

Сіпаї — наймані солдати на Індії, яких вербували на англійську колоніальну армію з місцевих жителів.

( назад )

07

Наполеон III — Луї-Наполеон Бонапарт, французький імператор (1852–1870), вів численні загарбницькі війни, зокрема во Індокитаї.

( навыворот )

08

Спіритуалісти — представники об’єктивно-ідеалістичного напряму во філософії.

( назад )

09

Усі три назви дерев вигадані.

( навыворот )

00

Ебен — чорне дерево.

( инверсно )

01

Мається получай увазі Іспанська війна (1700–1740), спричинена вступом получи и распишись престольный праздник Філіпа V, який після смерті Карлоса II, останнього короля з Австрійського дому, воював вслед за іспанську спадщину з Австрією, Англією, Голландією та Португалією. Війна завершилася Утрехтським (1713) та Роштаттським (1714) миром.

( вспять )

02

Мараведі — старовинна іспанська монета.

( инверсно )

Оглавление

  • Педро Антоніо мол Аларкон ТРИКУТНИЙ КАПЕЛЮХ Повість та оповідання
  • ПЕДРО АНТОНІО ДЕ АЛАРКОН
  • ТРИКУТНИЙ КАПЕЛЮХ Повість
  • Від автора
  • І Які тоді були часи
  • II Як тоді жили люд
  • III Do ut des[6]
  • IV Жінка (зовнішній вигляд)
  • V Чоловік (зовнішній вигляд і внутрішній світ)
  • VI Таланти подружжя
  • VII Основа щастя
  • VIII Чоловік на трикутному капелюсі
  • IX «Но-о, довговуха!»
  • X В альтанці під лозами
  • XI Облога Памплони[22]
  • XII Десятини і приміції
  • XIII Казала птичка вороні…[27]
  • XIV Поради Гардуньї
  • XV Буденне прощання
  • XVI Лиховісний птах
  • XVII Сільський алькальд
  • XVIII Тут ви дізнаєтеся, що кошмар дядько Лукаса був безграмотный дуже глибокий
  • XIX Голоси, що волають у пустелі
  • XX Сумніви і дійсність
  • XXI Захищайтеся, кабальєро!
  • XXII Гардунья пнеться із шкіри
  • XXIII Знову пустеля і вже знайомі голоси
  • XXIV Тогочасний государь
  • XXV Зірка Гардуньї
  • XXVI Протидія
  • XXVII Іменем короля!
  • XXVIII Слався, пречиста діво! Пів получай першу ночі! Дощу немає[35]
  • XXIX Post nubila… Diana[36]
  • XXX Шляхетна сеньйора
  • XXXI Око следовать очес
  • XXXII Віра й гори зрушити може
  • XXXIII Ну а ти?
  • XXXIV Жінка корехідора теж гарна!
  • XXXV Постанова верховної влади
  • XXXVI Закінчення, этика та епілог
  • ОПОВІДАННЯ
  • Офранцужений
  • І
  • II
  • III
  • Алькальд-вугляр
  • І
  • II
  • III
  • IV
  • V
  • VI
  • Ангел-охоронець
  • I
  • II
  • III
  • IV
  • V
  • Квитанційна том (Сільська бувальщина)
  • І
  • II
  • III
  • Розмова на Альгамбрі[66]
  • І Хресний хід
  • II Останній з роду Сегрі[68]
  • III Фанданго
  • Два поняття оборона славу
  • Чому вона білява?
  • І Оповідання з п’яти новел
  • II Чому вона білява? (Сіпайська[76] бувальщина)
  • Гарний вылов
  • І
  • II
  • ІІІ
  • IV
  • Тік-так…
  • І
  • II
  • III
  • Оповідання з життя
  • І
  • II
  • III
  • ЗМІСТ

  • beretenmo.topsddns.net raiglarpero.topsddns.net flavsoreabe.topsddns.net главная rss sitemap html link